Мова — незамінний інструмент мислення й інтелектуального розвитку кожної людини і всього суспільства, яке користується цією мовою. Слова й вислови, повторювані раз по раз, набувають у спілкуванні точного, вивіреного смислового й емоційного значення і тому дають змогу забезпечити взаєморозуміння між членами спільноти. Завдяки спільній мові суспільство в процесі свого існування стає злагодженим суперорганізмом. Спільна мова в суспільстві послаблює егоїзм і посилює почуття ліктя.

«В кожному суспільстві повинен бути весь комплекс гуманітарних наук, з літературою, освітою, мистецтвом — і в складному спектрі цих дзеркал і віддзеркалень суспільство може мати об’єктивну картину самого себе і давати на світ невикривлену інформацію про себе, сфокусовану в головному дзеркалі», — мудро зазначила Ліна Костенко у виступі «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала». Тільки таке суспільство здатне духовно збагачувати і себе, і людство в цілому. Цього досягають за допомогою єдиної, обробленої у спілкуванні мови.

16 липня 1990 року Верховна Рада проголосила Декларацію про державний суверенітет України, у якій ішлося про «національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя».  Фото Укрiнформу

Єдність мови — єдність нації

Це розуміли й розуміють держави, які вийшли чи виходять на передові позиції у світі. І тому такі держави дбали і дбають про нормальне функціонування єдиної мови. Звичайно, до такої мови кожне суспільство приходить протягом довгих століть.

У Франції в ХVІ столітті у верхах панувала латинська мова як наслідок завоювання краю римлянами. Та король Франції Франциск І у серпні 1539 року видав указ, яким запровадив зверхність і винятковість народної французької мови в юридичних і адміністративних документах. Статті 110 і 111 зобов’язували складати всі урядові й правові акти, послуговуючись тільки французькою мовою. Це рішення справило вплив на весь подальший розвиток Франції. Учені стали розробляти граматику французької мови, укладати словники, з’явилася література французькою мовою, активізувалася наука.

До речі, в цей час і українська мова у Великому Литовсько-Руському князівстві була державною. У Статуті Литовському 1529 року було записано: «А писаръ земъский маєтъ поруску [по-українському. — І.Ю.] литерами й словы рускими вси листы, выписы й позвы писати, а не иншимъ єзыкомъ и словы».

Проте у Франції наприкінці ХVIII ст. «ще цілих шість мільйонів французів (із 25 мільйонів) не знали французької мови і приблизно стільки само не могли вести зв’язної розмови (до цього числа входили 4—5 мільйонів нефранцузів)» (Доза А. История французского языка. Пер. с франц. — М.: Изд-во иностр. лит., 1956. — С. 434). Але завдяки послідовній мовній політиці держави, яка залучила до цієї справи такі чинники, як військова повинність, освіта, видання книжок і особливо газет, журналів, зрозуміла річ, французькою мовою, державні чиновники, які мусили вживати мову держави, — французька протягом ХIХ ст. утвердилась як єдина на всій території держави й у всіх сферах суспільного життя.

Україна в цей час, після Батуринської різанини 1708 року й Полтавської битви 1709-го, остаточно стала колонією Російської імперії. Українську мову раз по раз забороняли.

Французька держава й тепер не байдужа до гуманітарної аури, зокрема до мовних проблем. У законі про вживання французької мови, ухваленому національними зборами і сенатом Франції 4 серпня 1994 року, не тільки проголошено, що «французька мова як державна, згідно з Конституцією, є важливою складовою самобутності і національного надбання Франції», а й встановлено жорсткі санкції за ігнорування її на території держави. Наслідки мовної політики — консолідація суспільства й, отже, духовне та економічне зростання Франції, її високі досягнення в науці, культурі і врешті-решт економіці.

До речі, Україна за територією трохи більша від Франції: наша країна займає 5,8% площі Європи, Франція — 5,2%. Україна, мабуть, ще й багатша на корисні копалини, чорнозем. Українців, щоправда, стало майже в півтора раза менше. Проте маємо, що маємо.

Коли Італія 1861 року стала незалежним королівством, італійська мова ледь животіла: із понад 25 мільйонів населення Італії тільки 600 тисяч володіли мовою Данте. Із тих 600 тисяч більшість — 400 тисяч — була зосереджена в Тоскані й тільки 70 тисяч — у столиці країни Римі. «Італію створено, тепер треба створити італійців», — зробив висновок один із керівників національно-визвольної боротьби. І за дорученням італійського уряду письменник Алессандро Мандзоні розробив програму утвердження італійської мови серед населення Італії. Він писав: «Услід за єдністю управління, збройних сил і законів єдність мови найбільшою мірою сприяє тому, щоб зробити єдність нації відчутною, міцною й благотворною».

Втілення в життя цієї програми дало змогу консолідувати населення Італії в одне динамічне італійське суспільство, яке тепер відіграє не останню роль у світі.

Тим часом в Україні, здається, й досі нема Державної програми сприяння опануванню державної мови, передбаченої статтею 5 Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної».

В Індонезії, яка налічує майже 270 мільйонів населення, більш як 300 мов і близько 1000 діалектів. Понад 300 років ця країна перебувала під владою Голландії. Усе навчання у школах вели голландською мовою. «Голландська стала мовою, якою я думав», — писав перший президент незалежної Індонезії Сукарно. Тим часом індонезійці, скидаючи колоніальне ярмо, відкинули й нав’язану їм чужу їхньому менталітетові мову.

Майже за 20 років до проголошення незалежності індонезійська молодь висунула гасло: «Єдина батьківщина — Індонезія, єдина нація — індонезійська, єдина мова — індонезійська». І цей курс успішно проводиться в незалежній Індонезії. Державна мова — індонезійська. У школах навчають індонезійською мовою. У вищих навчальних закладах викладання ведуть індонезійською, іноді лекції можуть читати й англійською (вживання голландської заборонено). Усі індонезійські фільми озвучують тільки індонезійською. У щорічних звітах президента Індонезії про виконання державних планів публікують дані не тільки про стан економіки тощо, а й про видання літератури державною мовою та лінгвістичні дослідження.

А у звітах нашого, українського уряду хіба таке трапляється?

Як стверджує дослідник, «у становленні індонезійської незалежної держави, у розвитку сучасної індонезійської культури, а також у здійсненні державної політики Республіки Індонезії величезна роль належить індонезійській мові» (Маретин Ю.В. Особенности бахаса Индонесиа как государственного языка Республики Индонезии. // Вопросы социальной лингвистики. — Ленинград: Hаука, 1969. — С. 183).

Євреї відродження втраченої майже 2 тисячі років тому власної держави тісно пов’язали з відродженням своєї давньої мови івриту. Для вивчення івриту було створено сітку денних і вечірніх курсів, видавали відповідну літературу, спеціальні газети. Вивченню івриту сприяла й армія: молодь, яка не встигла добре оволодіти ним до мобілізації, проходила 180-годинний курс навчання мови під час військової служби. Нині в Ізраїлі, певно, нема такої людини, яка б не володіла івритом, хоч ця мова ще кілька десятиліть тому була мертвою, її знали лише рабини.

Чи російськомовні відсталіші?

В Україні можливості для державного утвердження функціонування української мови в суспільстві постали лише в період національно-визвольної боротьби в 1917—1921 роках. Проте політична нестабільність і часта зміна влади не сприяли цьому, хоч спроби надати українській мові статусу державної були.

12 березня 1917 року на засіданні Центральної Ради Української Народної Республіки було ухвалено рішення про те, що «мовою, якою Рада має звертатись, є мова українська». У Статуті Генерального секретаріату від 16 липня 1917-го зазначено, що юридичну силу мають лише ті закони тимчасового уряду в Петрограді, які перекладено українською мовою.

У березні 1918 року Центральна Рада ухвалила закон «Про запровадження української мови у банківській і торговій сфері». Закон про державність української мови ухвалила Рада Народних Міністрів 1 січня 1919 року. У ньому було зазначено, що українська мова «обов’язкова для вжитку в армії, флоті і всіх урядових та загальних громадських публічноправних установах». Але подальші події не сприяли утвердженню української мови в Україні.

У Радянському Союзі після тимчасової так званої українізації увагу до української мови трактували переважно як прояв «буржуазного націоналізму». Для імперії небезпечна будь-яка своєрідність поневоленої нації.

Проте після Другої світової війни світ став змінюватися. Навіть народи Африки набули державності і стали на шлях самостійного розвитку.

Верховна Рада УРСР під тиском громадськості 28 жовтня 1989 року ухвалила напівколоніальний закон «Про мови в Українській РСР». І це для тих, хто зверхньо ігнорував українців, уже був сигнал, що в Українській РСР живе окремий народ зі своєю мовою й культурою. 16 липня 1990 року та сама Верховна Рада проголосила Декларацію про державний суверенітет України, у якій ішлося про «національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя».

Але навіть проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року не отямило колонізаторів. Для цього вони використовували сфальшовану так звану Європейську хартію регіональних або міноритарних мов (насправді — Хартія місцевих і малопоширених мов), по-злодійському протягнутий антиконституційний закон Колісниченка й Ківалова, те, що майже повсюдно в їхніх руках ще була влада. Тепер маємо — Крим і Донбас.

Психологічно адептів російської мови в Україні можна зрозуміти. Вживання мови народу, серед якого живуть, для них означає втрату статусу особливої панівної нації, зрівняння з аборигенами. Бо ж вивчити ще одну мову, якщо ти розумово нормальна людина, не так уже й важко. У Радянському Союзі всі українці розуміли мову панівної нації й за потреби читали, користувалися нею. Тож чи російськомовні відсталіші?

Українська мова в Україні працюватиме на користь піднесення інтелектуального й культурного рівня населення, як і в інших європейських країнах. Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» — це й основна програма виходу України з гуманітарної кризи.

Читайте також «Ну що б, здавалося, слова…»

Іван ЮЩУК,
професор,
заслужений діяч науки і техніки України,
для «
Урядового кур’єра»