ГЛИБИНКА

Щоб урятувати школу від закриття, громада свідомо відмовила собі в теплі й комфорті 

- Чого наше село називається Високим? — перепитав мене корінний його житель Іван Брага, чоловік Високівського сільського голови Ніни Браги. — Бо це найвища точка в районі. 

І справді, що ближче ми під’їжджали до Високого, то краще, чіткіше проглядалася через тоноване скло навколишня місцевість — чорні, зорані на зиму поля, лісосмуги, покриті рудою травою схили балок — у деяких під першою прозорою кригою причаїлися на зиму ставки. У селі нарахував їх три. І всі обсаджені деревами. Уявив, як тут гарно влітку, коли все навколо потопає в зелені.

Як відстояли школу

Іван Брага до тамтешньої краси звичний, тому розповідав про свою роботу — він працює механізатором на сільгосппідприємстві — та про ласих до високівської землі скоробагатьків, які віднедавна зачастили в їхнє господарство. Одного такого ми зустріли біля сільради. Я був очевидцем, як він, переплутавши Івана Брагу з директором сільгосппідприємства, одразу почав набиватися до нього в орендарі. Побачивши наведений на нього фотоапарат, чоловік поспіхом сів у машину і натиснув педаль газу. Ну як тут не поспівчувати директорові ПСП «Високе» Володимирові Галичу, якого такі «землелюби», певно, вже дістали.

— Розвалу підприємства бояться і наші люди, — повідомила сільський голова, — бо вони тут заробляють на прожиття. Більше в нас ніде працевлаштуватися. Соціальну інфраструктуру села доповнюють загальноосвітня школа, поштове відділення та відділення Ощадного банку, два магазини, ФАП. Дитячий садок функціонує лише влітку через відсутність тепломережі.

А між тим, у її робочому кабінеті також було прохолодно. Виявляється, працівники сільради, економлячи кошти, відмовилися цього року від природного газу. Опалюють приміщення дровами. Це саме із солідарності вчинили й інші бюджетні установи. Тепер мерзнуть разом. Але найдужче, мабуть, учителі, бо у шкільній учительській того дня було холодніше, ніж надворі. Тим часом у класах температура повітря була комфортніша. Ніна Брага пояснила, що якби школу не перевели на тверде опалення, то довелося б закривати. Бо в її стінах навчається всього 21 учень. Для прикладу, в 1978 році тут здобували середню освіту майже вдесятеро більше дітей. Щоб урятувати школу, батьки і вчителі ціле літо її ремонтували, переобладнали котел під тверде паливо, і керівництво району, відзначивши підготовку закладу до зими, продовжило його існування.

Цю невеличку перемогу громади голова вважає знаковою, бо, за її словами, дітей у селі з кожним роком більшає. Наступного року у високівській школі навчатиметься вже 23 учні, а 2014-го — 28. Особливо врожайний на дітей нинішній рік. Працелюбний лелека наносив їх у село восьмеро — вчетверо більше, ніж торік і позаторік. А подружжю Плачинд кілька місяців тому поклав у капусту двійняток — Артемка і Богданчика. Це на сьогодні наймолодші жителі Високого.

Наймолодші високівчани  — двійнята Артемко та Богданчик Плачинди із мамою та бабусею. Фото автора 

Чому у Високому молоко дешеве?

Найповажнішій за віком високівчанці Насті Денисівні Васильєвій зозуля накувала вже 93 роки. На жаль, зустрітися з нею не вдалося, бо на зиму діти забрали її до міста. Але земляки розповідали про неї багато хорошого. Казали, що була свого часу відомою трактористкою, у рази перевиконувала змінні норми, за що має державні нагороди. А хтось із селян, пам’ятається, з подробицями розповідав, як вона орала після війни колгоспне поле і підірвалася на міні. Було й таке в її біографії. Але то вже інша історія.

Поважають у Високому й Миколу Федоровича Троцького, який 35 років очолював місцеве господарство, чимало зробив для розбудови села та його жителів. На прохання голови шановний ветеран хоч і з палицею, але прийшов помаленьку в сільраду поспілкуватися з кореспондентом урядової газети. Про що говорили? Передусім, звісно, про роки його головування. Про те, які врожаї плекала високівська земля. Казав, що в 1975 році його комбайнери намолотили на одному полі по 75 ц пшениці з гектара. «Я тоді з комбайнерами часто їздив. Дивлюся згори, з кабіни, на колоски, а вони отакенні, й ворушаться, як вода», — розповідав він.

Добрячі одержували в колгоспі врожаї кукурудзи на силос, бо було кого ним годувати. По 800 голів корів утримували, від кожної надоювали за рік до 4 тис. кг молока.

Та й досі у Високому найбільше корів у районі  з розрахунку на душу населення — 136. Люди й виживають завдяки їм. Прикро тільки, обурювалися вони, що молоко дешеве. У сусідньому Гадяцькому районі заготівельники купують його в населення по 3,5 гривні за кілограм, а у Високому — по 2,5 гривні. Хоч тут уже й холодильне обладнання у дворах повстановлювали. Ображають, виходить, високівчан. Картоплю в них купують по гривні, а на центральному ринку в Полтаві за неї правлять 2,5 гривні. Байдуже перекупникам, що в цю продукцію багато селянського поту і праці вкладено.

Розказував Микола Федорович про свою пасіку, садок. Про успіхи на полюванні (він найдосвідченіший у селі мисливець). Бідкався, що на високівських полях майже не залишилося зайців, бо, мовляв, їх іще маленькими виловлюють круки. Зате, казав, лисиць повно розвелося. Осміліли настільки, що і в село заходять, а одна руда «кума» навіть лисенят вивела в покинутій хаті. Згадував сінозаготівлю 1970-х років і його обличчя наче аж світилося, а очі молодо блищали.

Майстриня вишивки з Високого Лариса Гусар

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала…

Шанобливе у селі ставлення до багатодітних матерів — Надії Олексіївни Мелешко, Анастасії Григорівни Пугач, Ганни Микитівни Білоцерківець, яка нещодавно отримала звання «Мати-героїня» за те, що народила і виховала до восьмирічного віку п’ятеро дітей. Авторитетні люди тут — у минулому передовий комбайновий екіпаж: Тетяна Іванівна та Микола Іванович Патенки, майстрині вишивки Настя Оксентіївна Оскома, Віра Павлівна Дорошенко (у Високому це прізвище найпоширеніше), Людмила Василівна Литвин, Лариса Степанівна Гусар, яка цими днями відсвяткувала свій черговий ювілей. Вона родом із Хмельниччини.

До виходу на пенсію чверть віку працювала кухарем у тракторній бригаді. Тут трудився і її чоловік. Уперше взяла голку й заполоч у руки ще в дівоцтві. Вишиває килими, напірники, картини, оздоблює яскравими орнаментами килимки на стільці й дивани, серветки. Але її улюблене заняття — вишивати рушники. Якоїсь зими вишила їх аж тринадцять. Багато рушників пороздавала на весілля. Пробувала навчити вишивати й мене: «На п’яльця натягуєте полотно, і отак-о обшиваєте квітку. Акуратно, за візерунком. Головне — правильно контур зробить». Але, думаю, значно швидше і краще за мене бабусине мистецтво засвоїть її тринадцятирічна онука Владислава, яка мешкає з батьками у Зінькові. Дівчина за що не візьметься, все в неї так і горить у руках. А як вона танцює! За талант дівчину навіть преміювали путівкою в Артек. Про це і в районній газеті писали.

«Зарізали, зарізали, зарізали кабана…»

Цікаву і пізнавальну екскурсію селом пощастило мені здійснити, з багатьма славними високівчанами поспілкуватися, добре, що під рукою було авто Івана Браги. Та найдужче запам’яталася зустріч із 82-річним Іваном Семеновичем Дорошенком та його привітною 77-річною дружиною Олександрою Михайлівною, які проживають на вулиці Гагаріна. І знаєте, чому? Бо волею випадку потрапив до них на свіжину. З нагоди такої небуденної події у стареньких зібралася повна хата гостей, тож принагідно познайомився і з їхніми доньками Оленою (живе у Кременчуці), Надією (Комсомольськ) і Ольгою (Зеленоград), які приїжджали допомогти батькам. Вони й повідомили, що мама й тато вже давно відсвяткували золоте весілля — прожили разом 57 років, а вони їм подарували п’ятеро онуків та четверо правнуків. А як покуштували свіжини та випили по чарці, то дізнався й про те, що бабуся Саша має 40 із копійками років трудового колгоспного стажу, а дідусь Іван — усі 50. Розказував, у юності біля лобогрійки трудився так, що в нього, було, і пуп розв’язався — у прямому розумінні слова. Тепер ті рекорди виходять йому боком — за останні роки переніс 8 серйозних операцій, шість із них під наркозом.

А його краща половина в молоді роки ланковою була, по 300 трудоднів виходжувала. Нині діждалися спокійнішого і багатшого життя, але час уже повертатися з ярмарку. Бабуся так і сказала: «Оце, дитино, дивись. Усе в нас є: водичка, ванна, газ, туалет у хаті. Живи й хочеться! Та здоров’я немає…»

Але старенькі не нарікали на долю. Навпаки, вважають, що в часи їхньої молодості в селі жилося краще, веселіше. «Хоч і трудно було, мало заробляли, а весело було. Зараз, буває, вийду на вулицю, постою — нема ніде нікого! Не чути сміху дітвори, не співають дівчата… Що воно буде із селом, хто тут житиме, як нас не стане?» — розмірковувала бабуся Саша.

Ця думка не давала спокою і мені, як повертався з Іваном Брагою на автостанцію в Зіньків. Та й потім, коли вже їхав автобусом на Полтаву.

ДОВІДКА «УК» 

Високе — село Зіньківського району Полтавської області, центр сільської ради. Засноване у XVIII ст. Відстань до районного центру — 22 км, до Полтави — 100 км, до найближчої залізничної станції «Гадяч» — 35 км, до автотранспортної магістралі «Зіньків — Гадяч» — 6 км. Населення — 476 осіб.

Краєзнавці стверджують, що село Високе в давнину мало й інші назви — Меркурівка, Яновщина — за іменами тодішніх власників навколишніх земель, поміщиків. Один із них поміняв на мисливських собак сім кріпацьких сімей з Орловської, Курської та Краківської губерній. Цим пояснюється те, що в селі досі поряд з українськими є російські й польські прізвища. Відомо також, що на території села у давнину виробляли селітру та цеглу.