150 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЮДМИЛИ СТАРИЦЬКОЇ-ЧЕРНЯХІВСЬКОЇ

ПОСТАТЬ. «Каїн, Іуда і большевик — три людські потвори, три звіри, що їх викинула на світ Божий якась страшна безодня. Ні, і те порівняння неправдиве! Каїн убив брата, але сам вжахнувся свого злочинства і як безумний кинувся тікати від братнього трупа; Іуда продав Христа, але не стерпів мук сумління і удавився сам. А большевик перед розстрілом братів одрізав їм носи, вуха, проколював очі, випускав тельбухи, добивав недострелених прикладами по голові і тішився муками».

Ці слова, що мимоволі викликають асоціації із ставленням до наших полонених на сучасному Донбасі, сказала українська письменниця і громадська діячка Людмила Старицька-Черняхівська у березні 1918 року під час перепоховання на Аскольдовій могилі в Києві загиблих під Крутами студентів.

Донька організатора українського театру корифеїв літератора Михайла Старицького та рідної сестри видатного композитора Миколи Лисенка усвідомлювала, що ці слова можуть коштувати їй життя, але любов до України і правди була сильнішою за страх. Так виховав її батько, адже з юних літ Людмилі доводилося обстоювати своє право на спілкування рідною українською мовою, яку вважали мужицькою. Вже знаною письменницею вона згадувала, що діти Старицьких, Лисенків, Косачів були першими у місті, «яких батьки виховували серед ворожих обставин свідомими українцями із сповитку».

На відміну від нинішніх скоробагатьків, звиклих любити Україну до глибини серця, а не власних кишень, Михайло Старицький розорився, фінансуючи театр корифеїв. Отож його доньці вже у восьмому класі гімназії довелося займатись репетиторством, щоб матеріально допомогти родині. Згодом, коли батько взявся за написання історичних романів, які заради заробітку були російськомовними, донька не лише студіювала наукові праці про добу козаччини і Хмельниччини, а й стала співавтором трилогії «Богдан Хмельницький». Це засвідчено у заповіті Михайла Старицького: «Всі історичні романи російською мовою писав я у спілці з дочкою Людмилою».

Не менші її заслуги у драматургії, де перу письменниці належать перша у вітчизняному театрі сімейна драма «Крила», п’єси «Останній сніп», «Милость Божа», «Іван Мазепа», «Гетьман Дорошенко», «Декабристи», «Тихий вечір». Філософську драму Л. Старицької-Черняхівської «Сафо» Іван Франко назвав однією «з перлин нашої літератури». Написаного ще за царських часів «Гетьмана Дорошенка» влада у надії на провал дозволила до постановки, але після десяти вистав, на які валом валила київська публіка, розпорядженням губернатора п’єсу зняли з репертуару.

Гучним скандалом, що докотився аж до Санкт-Петербурга, стала публікація на початку 1907 року в газеті «Рада» сатиричної комедії Л. Старицької-Черняхівської «Вертеп. Старовинна містерія на нові теми» з підписом Старенька Муха. Це було не менш гротескове, ніж у поемі Т. Шевченка «Сон», зображення політичного бомонду столиці. Цілком упізнаваними постали депутати-чорносотенці у косоворотках з написом на грудях «ИРЛ» («істінно рускіє люді»), Стовп на глиняних ногах (тодішній глава уряду Столипін) і сам цар Ірод (Микола ІІ).

Номер газети конфіскували, а всеімперський переполох засвідчили тотальні арешти української інтелігенції. Ніч у буцегарні довелося провести десяткам корифеїв української культури: редакторові «Ради» Євгенові Чикаленку, Миколі Лисенку, Борисові Грінченку, Кирилові Стеценку, хворій на сухоти Лесі Українці й навіть уже не молодій вдові Михайла Драгоманова. Однак ніхто не виказав, хто така Старенька Муха.

За радянських часів Л. Старицька-Черняхівська опинилася на лаві підсудних через звинувачення у діяльності Спілки визволення України. Щоб письменниця була поступливішою, чекісти заарештували її єдину доньку Вероніку. Та навіть за цих умов Л. Старицька-Черняхівська лише визнала, що віддавала всі сили культурному будівництву в Україні.

Вироком стали 5 років ув’язнення, згодом замінені на умовне покарання. У липні 1941 року, коли німці вже стояли під Києвом, Л. Старицьку-Черняхівську вже без жодних судових чи позасудових умовностей заарештували і відправили до Казахстану. Тіло померлої від голоду й холоду подвижниці конвоїри прикопали біля одного з полустанків.

150 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ПОКРОВСЬКОГО

Очорнитель історії Росії

ПОДВИЖНИК. Нині мало хто пам’ятає, що легендарний для росіян Московський університет у 1932—1937 роках називали іменем академіка Покровського. На початку 1936-го «радника з усіх питань марксизму», як відгукувався про нього Ленін, і фундатора нової методології історії Росії звинуватили в антипатріотизмі та очорненні минулого. Наукову школу Покровського офіційно оголосили «базою шкідників, шпигунів і терористів, замаскованих його антиленінськими історичними концепціями».

Смертним гріхом академіка, з помпою похованого ще 1932 року в кремлівській стіні, став чесний погляд на минуле Росії. Саме Покровський назвав «собіраніє зємєль рускіх» загарбанням чужих територій, «просвітительську місію» серед приєднаних народів — колоніальним визиском і знищенням національних культур, а всіх царів — кривавими тиранами і збоченцями.

Не меншим злочином проти російських шовіністів, які звикли вести історію Московії від Київської Русі, стала констатація академіком того, що «в жилах великоросів 80% фінської крові». Не дивно, що в Росії, проти імперського курсу якої виступав Покровський, його згадують лише як автора крилатого вислову, що «історія — це політика, обернена у минуле».

60 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГАННИ ПОЛІТКОВСЬКОЇ

Борець проти рашизму

МОРАЛЬНІСТЬ. Одна з особливостей «загадкової душі» росіян — втоптування в грязюку своїх пророків, як було це з академіком Андрієм Сахаровим, письменниками Львом Толстим й Олександром Солженіциним, бардом Володимиром Висоцьким, і їх прославляння після смерті. Мовляв, як це ми, сліпі, могли не побачити їхньої правоти, що начебто всім була очевидною і зрозумілою?

До цієї плеяди великих росіян рано чи пізно долучать журналістку і правозахисницю Ганну Політковську (дівоче прізвище Мазепа). Наша одноплемінниця-українка першою і, на жаль, єдиною сказала росіянам правду про розв’язану ними криваву несправедливу війну проти свободолюбної Чечні. Вважають, що жертвами першої чеченської війни, проведеної за часів демократа Єльцина, стали 50 тисяч мирних жителів, а під час організованого Путіним другого походу проти чеченців — майже 25 тисяч, із яких кожен п’ятий безвісти зник.

Лише дивом однією з цих безіменних жертв умиротворення не стала 18-річна Ельза Кунгаєва, яку викрав, зґвалтував і вбив командир танкового полку полковник Юрій Буданов. До речі, наш землячок родом із Харцизька на Донеччині. Патріотові «руского міра» і «героєві чеченської війни», який вирішив урізноманітнити «бойові будні» традиційною для окупантів розвагою, не пощастило. Справу Буданова, попри всі старання влади, не вдалося замовчати. А в репортажах і книжках Ганни Політковської сотні не менш жахливих історій, які становлять малу частину страшних реалій великодержавного терору.

Не дивно, що перший президент Чечні Джохар Дудаєв задовго до того, як Путін перетворився на загрозу всьому світу, застерігав: «Росія тяжко хвора на рашизм, який страшніший за фашизм, расизм, нацизм, усі людиноненависницькі ідеології, разом узяті. Якщо є держава-терорист, то це Росія».

Політковська не лише розповідала правду про злочини рашизму в Чечні, а й застерігала світ про небезпеку подвійних стандартів. Напрочуд промовиста назва її статті «Хто в Європі відповість за війну в Європі?», якою вона вважала криваве «умиротворення» чеченців.

Однак світ проігнорував її застереження, підсумком чого стала збройна агресія рашистів проти Грузії й України, що нарешті змусило лідерів західноєвропейських держав висловити свою стурбованість. До речі, так само колись реагували на пустощі Гітлера, якого намагались умиротворити, заплющивши очі на аншлюз Австрії та віддавши на поталу гітлерівцям Чехословаччину.

Нині у військових училищах Росії вже вивчають курс бойових дій у містах і «Основи геополітики» за підручником, у якому прямо сказано, що «ми насамперед росіяни, а вже потім люди». Однак на відміну від німецьких нацистів, яких готували за аналогічним шаблоном, навіть гітлерівська вояччина не зрівнювала із землею артилерійськими і бомбовими ударами власних міст, як робила це російська армія в Чечні. Тож мав рацію Дудаєв, заявляючи, що рашисти страшніші за фашистів.

Саме за гірку правду, яка викривала Путіна і його рашистську політику, вбили Ганну Політковську, приурочивши цей злочин до чергового дня народження «великого лідера великої держави», як у це свято вірить більшість росіян. На аналогічний масовий психоз колись перехворіли громадяни нацистського Третього рейху, від реінкарнації якого в Росії застерігала світ журналістка Ганна Політковська. Точніше, застерігає, бо правда сильніша за смерть.

110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАЛЕНТИНА ГЛУШКА

«Енергія» космічної доби

ТАЛАНТ. Як неможливо сказати, що було першим — яйце чи курка, немає змоги відповісти, що важливіше для підкорення космосу — ракети чи надпотужні двигуни. Тим приємніше усвідомлювати, що творцем перших був українець із Житомира Сергій Корольов, а других — одесит Валентин Глушко.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
«Урядовий кур’єр»
(ілюстрації надані автором)