Дніпропетровський національний історичний музей ім. Д.І. Яворницького — один з найбільших в Україні. Цього року в його складі відкрили ще один, сьомий музей — АТО. Фонди комплексу зберігають 270 тисяч одиниць музейних предметів. Щорічно зібрання збільшується на 3000 одиниць. Про минуле й сьогодення закладу говоримо з директором Надією КАПУСТІНОЮ.
— Надіє Іванівно, як можете визначити місце музею в нашій країні й не тільки?
— Наш музей один з найстаріших не лише в Україні, а й у Європі. Деякі музеї світу, скажімо, Ермітаж, Версаль, Лувр, спочатку були тільки палацами. А, так би мовити, профільні установи почали з’являтися у 1848—1849 роках. Серед них і наш музей. Перший маленький будинок з’явився з ініціативи тодішнього директора Дмитра Яворницького в 1905 році, другий завершили лише у 1930-ті. Однак тільки в 1990-ті нам повернули цю будівлю, яку ми нині змушені ділити з деякими відділами Дніпропетровської обласної наукової бібліотеки.
Приїзд до нас Яворницького мав велике значення. Дмитро Іванович заклав підґрунтя, яке дає нам змогу розвиватися й нині: колекції кам’яної пластики, археології, козацтва. Яворницький збирав відомості про історію літератури, родину Блаватської. Тож маємо Літературний музей і музей Блаватської. Дуже вагома постать у розвитку музею — колишній його директор Горпина Феодосіївна Ватченко.
— А як же Олександр Поль?
— Олександр Поль був колекціонером і коли помер, його дружина передала колекцію музею. А Яворницький піклувався, щоб вона збереглася в наших фондах. Горпина Ватченко була директором у 1960-ті. З її ініціативи до маленької будівлі музею прибудували значно більшу, де нині ми облаштували Музей АТО. Горпина Феодосіївна добилася того, щоб паралельно з проектом нового будинку працювали музейні дизайнери. Бачили в одній залі гончарну піч, в іншій — трактори? Як їх могли занести? А їх не заносили. Спустили зверху і поставили, коли ще не було стелі. Саме завдяки цій реконструкції наш музей з експозиційної точки зору можна називати одним з найкращих у країні.
Якось були французькі дизайнери і сказали: «Не чіпайте нічого, у вас усе продумано і цікаво». А колеги кажуть, що в нас кожна зала має власне обличчя.
Але музей — це не тільки експозиція, а ще й науково-дослідна та просвітницька установа. Ми перші зробили виставку для сліпих і слабкозорих. Єдині зробили виставку-загадку. Єдині спромоглися переконати Музей археології в Києві привезти до нас виставку скіфського золота. Єдині, хто в 2005 році започаткував і провів Всеукраїнський музейний фестиваль. Ми пропонували колегам зробити його мандрівним. Усі підтримали, але ніхто не взявся. Тож вирішили проводити його раз на три роки.
А коли в Україну на початку 2000-х привезли виставку «Богданові клейноди» (експонати з Москви, Польщі, Швеції, Києва), щоб показати тільки в Києві, Чигирині і Львові, ми написали лист: «Як це так: у краї, де Богдан став гетьманом, де були його перші перемоги, не буде цієї виставки?» Врешті її до нас привезли. Вона мала великий успіх. Одна ситуація стала хрестоматійною: відвідувач став на коліна перед прапором Богдана Хмельницького.
Наш музей постійно намагається робити проекти, які приваблюють людей. 100 виставок на рік — це копітка постійна праця.
— Так, музей популярний. А будівлі обшарпані, є проблеми з опаленням.
— Ми провели реекспозиції в усіх залах, були і ремонтні роботи. І не раз. А капітальні й не потрібні, бо все побудовано досить фундаментально. Проблеми в іншому. Музей, створений у середині XIX сторіччя, тоді мав кілька десятків експонатів, а нині в ньому зберігається 270 тисяч предметів. Ми виросли до великого комплексу із 7 музеїв під однією назвою. Безумовно, в такій великій інституції є нагальні проблеми, розв’язання яких потребує великих грошей. Наприклад, немає системи кондиціювання, з 1975 року застаріла і система опалення. Торік ми повністю поміняли вікна, відремонтували покрівлю одного будинку. Цього року плануємо капремонт покрівлі. Розробляють проект реконструкції приміщення діорами. На ремонт з обласного бюджету передбачено кошти, сподіваємося оновити фасад.
За три останні роки зробили і відеонагляд, і ремонт сигналізації — на все це гроші давав бюджет. Але, скажімо, Літературний музей потребує негайного ремонту, для цього треба зробити ревізію проекту реконструкції, осучаснити її фінансування.
— А чому цей ремонт забарився?
— На жаль, буває так, що на проект кошти дають, а на реалізацію — ні. У Літературному музеї хочемо кардинально все оновити: систему опалення і кондиціювання, а також зробити санацію стін, які з’їдає грибок, відреставрувати фасад тощо. Будівля — історична пам’ятка місцевого значення.
— Роками чуємо про оновлення в будинку-музею Блаватської.
— Так. Але раніше розроблений проект нині нас не влаштовує. Він з помилками. Є певні питання із землею: ділянка залишилася за колишнім власником — заводом, і знайти людей, які його представляють, — проблема. Нині до цього питання долучився голова облради Гліб Пригунов, тож сподіваємося на його допомогу. Адже за законодавством, не зможемо робити капітальні ремонти, якщо немає землі.
— Що саме мрієте там зробити?
— Хочемо відтворити садибу з усіма притаманними їй будівлями і садом. Там було ще й джерельце. Деякі будівлі можна пристосувати під невеличкий готель, облаштувати вегетаріанський ресторанчик. Потрібні бібліотека і конференц-зал.
— Надіє Іванівно, дивитися на кам’яних баб біля музею — серце кров’ю обливається. Унікальні експонати стоять просто неба і покриваються мохом.
— Наш музей має чи не найбільшу колекцію кам’яної пластики: це скіфські ідоли й половецькі так звані баби. Колекція постійно поповнюється, і, гадаю, скоро буде більш як сотня статуй. Давно маємо проект лапідаріуму (павільйону). Але у країні війна.
— Яка в музейників середня зарплата?
— Приблизно 3700 гривень. Мінімальна піднялась, а ця заробітна плата залишилася такою, як і була. А в музеї працюють унікальні фахівці.
Іноді пишуть, що в музеї не йде молодь. Це не про наш. У нас молоді більше, ніж досвідчених працівників. Це показник привабливості музею. Маємо 8 кандидатів наук, ще 4 готуються до захисту.
Працювати з таким колективом для мене велика честь. Але важко утримати на таку зарплату кандидатів наук, людей з маленькою дитиною і орендованою квартирою.
До речі, давно порушуємо питання про підвищення зарплати ще з огляду на те, що музейні співробітники — особливо працівники фондів і реставратори — раніше були визнані як фахівці зі шкідливими умовами. Адже вони працюють із речами, вік яких іноді становить 2—3 тисячі років, — з курганів, давніх поховань.
Наталія БІЛОВИЦЬКА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Надія КАПУСТІНА. Народилася 1954 року в Запоріжжі. Закінчила Дніпровський національний університет ім. Олеся Гончара. У музеї працює з 1979 року. Заслужений працівник культури України, нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня та іншими відзнаками.
Ми в Google+