Ретроспективна виставка одного з найвідоміших і найтитулованіших закарпатських художників Василя СВАЛЯВЧИКА з нагоди його 70-річчя відбулася в галереї «Ужгород». Після її відкриття, яке зібрало понад сотню шанувальників, ми зустрілися з Василем Петровичем у його затишній майстерні. Розмову про пройдений шлях, погляди на мистецтво пропонуємо читачам «Урядового кур’єра».

Радійник, винороб, гітарист і бджоляр

— Василю Петровичу, на 60-річчя звітну виставку першою ви влаштували в Мукачеві, а не в обласному центрі. Чому?

— Я родом із-під Мукачева, тож хотів почати саме із цього міста. А в Ужгороді, в Закарпатському обласному художньому музеї імені Йосипа Бокшая, мої особисті покази відбуваються щоп’ять років. До своїх творчих звітів підходжу серйозно. 

— Коли вирішили, що станете художником?

— Батько, простий селянин, полюбляв малювати карикатури. А я любив відтворювати квіти. Багато моїх картин із чічками розійшлися по сусідських хатах. Тоді й не думав, що буду професійним художником. Вступив у Стрийський технікум механізації сільського господарства, щоб стати електриком. Пішов звідти, як зрозумів, що то не моє. Збирався вступати до педучилища в Мукачеві, але дорогою туди опинився в Ужгороді. Випадково почув, що там є училище, де вчать на художника, то й подав туди документи. Узяли мене на відділення художнього розпису вільним слухачем, але з часом я став повноправним учнем. Після закінчення училища влаштувався на роботу в Ужгороді в рекламному комбінаті. І дякую долі, що всі мої дороги зійшлися на малярстві.

— Якось дуже безхмарно і безпроблемно все це...

— Згоден. До майстерності мені було ще далеко. Тоді й надійшла пропозиція від голови колгоспу Златка Астенова, щоб повернутися в рідне село Зняцьово на Мукачівщині. Оформлював там стенди й вивіски. Ким лише не довелося бути в колгоспі: і тренером футбольної команди, і радіоорганізатором. Уявляєте, інформував селян про сільські новини, відбираючи хліб у журналістів! У гарячий час повинен був працювати вантажником або йти в рільничу ланку. А ще організував у Зняцьові сільський театр: поставив виставу за п’єсою Івана Карпенка-Карого «Безталанна».

— Схоже, що якийсь внутрішній моторчик невпинно штовхав на якісь життєві пригоди, якщо не сказати авантюри.

— Що мене затягувало в різні заняття — від футболу до театру, від радіо до бджіл — то це безсумівно.

— А що із бджолами? 

— Ми мали вдома велику пасіку. Кожен день був розписаний погодинно, тож із весілля, де ми з хлопцями грали до ранку, я відразу йшов до бджілок. У ті роки я багато займався бджолярством. Воно допомогло зібрати й кошти на купівлю хати.

Я тоді організував вокально-інструментальний ансамбль «Слов’яни». Нас, п’ятьох хлопців, часто запрошували грати на дискотеках, весіллях. До речі, моя гітара — то був мамин подарунок. Вона дала мені фантастичні на той час 220 рублів, адже грати на гітарі — то була моя мрія. Її я вже давно продав. А красна була…

Закарпатська школа, була і буде

— Вас вважають продовжувачем закарпатської школи живопису. Погоджуєтеся? 

— Відповім скептикам, які стверджують, начебто ця школа віджила своє, застигла в розвитку. Так можуть стверджувати ті, хто хотів би стати геніями, а їм то ніяк не вдається. Тому й мають намір принизити закарпатську школу живопису. Це принизливо, навіть злочинно щодо її засновників. У Європі іншої такої, якщо не враховувати французьких імпресіоністів, немає. Ця школа саме й вийшла з мистецького напряму, який заснували у нас Ерделі та Бокшай. Перший, приїхавши з Парижа, притягнув звідти нові віяння, а другий із Будапешта — класичний живопис. Це все тут синтезувалося. Додам до всього нашу природу, місцевий колорит, менталітет людей. Інше важко уявити, бо й раніше Закарпаття ставало центром мистецьких пошуків. Угорець Голлоші задовго до Ерделі та Бокшая збирав у своїй пленерній школі, що діяла у містечку Тячів на березі Тиси, живописців з усієї Європи. Були у нашому минулому і знамениті Ревес, Віраг. Казати, ніби закарпатська школа виникла на порожньому місці, немає жодних підстав. Наша школа була, є і буде.

— Яке нинішнє обличчя закарпатської школи живопису?

— Вона осучаснюється, вдосконалюється. Попри всілякі «ізми», в цієї школи залишаються власні традиції. Кожен художник, який виростав на них, вносить своє «я». Це і Коцка, і Манайло, і Кашшай, і Контратович, і Глюк, і Шутєв, і Семан, і Бедзір, і багато інших. Усі цікаві по-своєму і всі разом творять школу.

— Часом звучать твердження, мовляв, закарпатська школа не відповідає європейським трендам, залишилася в минулому.

— Різні групи художників у різних країнах формують свої стилі, манери письма. Але чому ми маємо наслідувати французів, німців чи турків, якщо маємо власний пройдений шлях, набуту школу, яку треба лише розвивати. Світ не стоїть на місці, так само, як і мистецтво. У будь-яких напрямах — абстракціонізмі, модернізмі, формалізмі — треба знаходити своє. Якщо знайшов себе, то  молодець. 

Хапаючи натхнення за хвіст

— Головним на вашій ювілейній виставці став пейзаж.

—  Один із моїх учителів Антон Кашшай колись прямо сказав чи, може, порадив: «Васильку, твоє в мистецтві — це пейзаж і натюрморт. Краса рідного краю, яку близько сприймаєш і відчуваєш, спонукає тебе до цього». Із його порадою живу багато років. На цій виставці представлено полотна за останні чверть століття, і в них можна побачити Закарпаття від одного краю до іншого — від Ужка до Ясіні.

— Відомо, що ви дуже часто буваєте на пленерах.

— Узимку, коли вітри й холоди, працюю в майстерні. А з настанням весни в мені прокидається нетерплячка: треба йти у природу малювати. Дружина це відчуває: «Збираю тебе, і завтра йди собі туди, куди хочеш». І я, хапаючи натхнення за хвіст, сідаю в автомобіль і їду в різні куточки Закарпаття. Найчастіше на Міжгірщину, до Синевира та його околиць. Там часто малюю з місцевими художниками, які входять до творчого об’єднання «Спілка художників «Карпатські кольори», — Василем Шиндрою, Василем Сеньком, Володимиром Глебою, Іваном Вегешем, Михайлом Кінчем. Вдячний їм, що приїхали на моє 70-річчя в Ужгород. 

— Як часто пленеруєте?

— Завжди, коли не маю невідкладної домашньої роботи і коли здоровий. Поблизу Синевирського перевалу в дерев’яній хижі свого товариша Івана Скаловці буваю часто, раніше — принаймні раз на місяць. Там найкращі краєвиди. У нинішні свої солідні роки ще продовжую вчитися. Запитаєте, в кого? У природи.

Нині десятки тисяч земляків виїздять за кордон — хто на роботу, а хто й назовсім. Моя думка така: щастя можна шукати й за кордоном, але ніколи не забувати, де твоє коріння і до чого маєш хист.

— Мабуть, більше, ніж ви, на Закарпатті ніхто не зобразив дерев’яних храмів — пам’яток давньої архітектури. 

— Ходжу до церкви, я християнин. Але зображаю церкви ще й тому, що в них відчувається дух предків, їхня щира віра, помножена на майстерність будівничих. Коли думаю про це, то все інше стає неважливим. Розкриваю мольберт...

Мистецька лінія — в дітях

— У Вашій сім’ї й діти мають безпосередній стосунок до мистецтва. Як так сталося?

— Вони виростали в мистецькому оточенні. Донька Вікторія — диригент симфонічного оркестру обласної філармонії, заслужена артистка України. Керує оркестром понад десять років, і за цей час класична музика на Закарпатті здобула велику популярність: концерти дуже часто проходять з аншлагами. Її колектив отримав звання академічного. Син Петро виступав на всеєвропейському конкурсі пленерного живопису великого формату, що проходив п’ять років тому у Франції. До Парижа доїхав на власному автомобілі разом із дружиною. Там Петро намалював портрет Мар’яни у форматі 3D з маками на голові. Його робота увійшла у четвірку найкращих серед більш ніж 100 учасників з усієї Європи, він отримав премію ЮНЕСКО. Після того створив Дитячу професійну художню студію Петра Свалявчика, де розвиває юні таланти. Донькою й сином горджуся і бажаю їм нових злетів. До речі, подарували мені вже й чотирьох онуків.

— Як і коли зустрілися із дружиною, створили сім’ю?

— Зі Славкою скоро святкуватимемо 45 років подружнього життя. Вона родом із села Білки Іршавського району. Познайомилися випадково, в автобусі. Хоч, як на мене, в житті випадковостей не буває. Видно, так треба було. Моя дружина мудра, багата душею і серцем. А яка господиня! Робимо разом, що можемо, аби вся родина жила у злагоді.

Відпочинок на морях не цікавить

— На вашому подвір’ї очі розбігаються від того, що тут бачу. 

— У житті ціную і роблю все для того, щоб зручно було сім’ї й мені самому. І тому мене не цікавить відпочинок на морях: усе, що потрібно, маю вдома. Ось озерце. Воно рукотворне, зо два десятки квадратних метрів, але в ньому плавають карасики, і перед вашим приходом наловив їх родині на вечерю. 

Власними руками побудував майстерню й одночасно картинну галерею, а ще  сауну, в якій люблю відпочивати. В альтанці на посиденьках побували багато друзів-художників. Поряд із нею басейн. В оранжереї цілий рік зриваю зелену цибулю, салат, петрушку. Без жодної похвальби, але на столі й тепер маю плоди ківі, інжиру, зібрані із власних дерев.

— Дивно, що все це помістилося на кількох сотках фактично в центрі міста.

— Нічого особливого, просто треба хотіти, багато для цього робити. А хату цю я купив  ще до весілля недорого, бо власник терміново виїжджав. Та й зовсім маленькою вона тоді була. Розширили, надбудували другий поверх разом із дружиною. Тут багато зроблено моїми руками, наприклад, що стосується дерев’яних поверхонь. Дуже люблю працювати з деревом. 

— Дозвольте привітати вас із Днем художника, який весь світ відзначає 8 грудня.

— Дякую красно. Вашій газеті бажаю розвитку та процвітання.

ДОСЬЄ «УК»

Василь СВАЛЯВЧИК.Народився 14 жовтня 1951 року в селі Зняцьово на Мукачівщині. 1971-го закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва. Художник, працює у станковому живописі. З 1987 року входить до Закарпатської організації Національної спілки художників України. Учасник обласних, всеукраїнських і закордонних виставок. Роботи зберігаються у музейних і приватних зібраннях в Україні, Словаччині, Чехії, Угорщині, Німеччині, Китаї, Ізраїлі, США, Канаді, Великій Британії, Австралії, Японії, Росії, Швейцарії.

2001 року Василеві Свалявчику присвоєно звання заслуженого художника України», а 2016-го — народного художника України. Лауреат обласної премії імені Й. Бокшая та А. Ерделі в галузі образотворчого мистецтва.