ТРАДИЦІЇ 

У характері святкування Великодня чітко простежується його давня основа і напластування елементів, привнесениххристиянством 

Валентина БОРИСЕНКО,
доктор історичних наук

День воскресіння Ісуса Христа збігається з давнім дохристиянським святом приходу Весни. Ритуальними стравами Великодня були неодмінно пшеничні й сирні бабки, паски, варене біле і мальоване яйце, м’ясні страви.

Слово «пасха» походить від давньоєврейського «песах» — умилостивлення. Свято зародилося серед стародавніх єврейських кочових племен Аравії в ІІІ—ІІ тисячолітті до нашої ери. Відбувалося весною, коли худоба починає давати приплід. Первістка корови чи вівці приносили у жертву божеству, яке опікувалося скотарством. Кров’ю зарізаного ягняти скроплювали одвірки дверей, щоб відігнати злих духів ночі й пустелі. Свято мало сімейний характер, готувалися спеціальні м’ясні страви.

Рух за пасхаліями

У християнстві свято Пасха пов’язується з міфом про смерть та воскресіння Ісуса Христа. Святкується церквою з початку V сторіччя, встановлене імператором Теодосієм ІІ. Рухається за пасхаліями і святкується у першу неділю після весняного повного місяця. Рідко може збігатися із святом Благовіщення (7 квітня), але ніколи не буває раніше нього. Сама назва є також пізнім явищем, і в Україні не була домінуючою. Більше збережена і побутувала дохристиянська назва свята приходу Весни — Великдень, Світлий день. У характері святкування Великодня  чітко простежується його давня основа і напластування елементів, привнесених християнством. Святкували за традиціями до 30-х років минулого століття. Коли відбулася насильницька ломка традиційної культури засобами більшовицької ідеології,  традиції почали занепадати. У 50-60-х роках ХХ століття у колгоспах були випадки вимушеного виходу на роботу. Щоб змусити людей грішити у Світлий день, виписували дозвіл на оранку присадибних ділянок колгоспними кіньми лише на Великодні свята. Поволі свято Першотравня (окрім західних областей) витісняло Ве?лик?день. Найбільш стійкими елементами свята залишалися у селі й місті традиція випікання великодніх страв — бабки, паски — і фарбування яєць. Щодо останніх, то заборона на них була суворою. Учитель в школі змушений був оглядати руки дітей, чи немає на них слідів фарби. А хто насмілювався принести крашанку у школу, міг позбутися піонерського галстука або бути осоромленим на шкільній лінійці. Та все-таки пекли й фарбували.

Великоднє яйце — символ життя

Яйце — як символ початку світотворення, зародок життя — посідає у Великодніх святах одне з найважливіших місць. Це — символ самого свята. Віра в магічну силу весняного яйця притаманна багатьом народам світу. Міф про створення Всесвіту із яйця широко побутував у народів Сходу. Там також були традиції розписувати і фарбувати яйця. Шанували обрядове яйце давні греки, римляни та народи Заходу.

На території України та в інших країнах Європи археологи знаходили глиняні фарбовані крашанки, що свідчить про дохристиянську генезу звичаю.

Серед інших слов’янських народів українці чи не найкраще зберегли до початку ХХ сторіччя цю давню традицію розписувати і фарбувати яйце до Великодня. Тепер ця традиція успішно відроджується. Особливо розвинуте було мистецтво писанки, відрізняючись в окремих регіонах кольоровою гамою, орнаментацією, назвами візерунків, технікою виконання.

За народними віруваннями, розписане чи пофарбоване яйце наділене надзвичайною здатністю оберігати людей від злих сил, сприяти любові, здоров’ю, берегти від пожежі, сприяти росту рослинності, особливо збіжжя.  Це був символ життя, тому й малювали на ньому безконечник. Писанки за технікою виконання були кількох видів: «крапанки», «дряпанки» тощо. Найпоширенішим був розпис яйця за допомогою воску. Ним покривали місця, де мали бути інші кольори. Опускаючи кілька разів яйце в теплу воду, щораз наносили нові фарби, досягаючи поліхромності. Яйце для писанки не варили, зберігаючи в ньому зародок життя. Писанки дівчата дарували  парубкам як запоруку своєї вірності, дорослі — дітям на щастя, хрещеникам як оберіг. Тож у родинах їх виписували багато.

Серед українців Холмщини і Підляшшя (тепер Польща) до 40-х років зберігалися цікаві архаїчні локальні мотивації окремих візерунків, звичаї дарування писанок. Молодим господарям дарували писанки з візерунком «свинячі дороги», щоб «свині водилися». Писанку із зображенням оснівниці (частина ткацького інвентаря) тримали вдома, щоб «льон родив». Мати таку саму писанку дарувала молодому подружжю зі словами: «Христос Воскрес! Щоб у вас полотно було, щоб ви мали на чому мотати», «Щоб оснівниця не була у вас пустою»…

Найдавніші орнаментальні мотиви — сонечко, вітрячки, грабельки, дубове листя, кривульки, сорок клинців, курячі лапки, сосонка, баранячі ріжки, безконечник, бджілка, риба, хрест тощо — мали кожен свою символіку. Зокрема, сорок клинців означали хвалу небу, землі, воді, повітрю, оранці, сіянню, збиранню урожаю. Мотив хреста існував до поширення християнства і символізував чотири сторони світу, чотири пори року. Безліч так званих вегетаційних мотивів — огірочки, гілки, квіти — пов’язані з побажанням урожайності.

Яке свято без власноруч росписаної писанки. Фото Володимира ЗАЇКИ

Очищення через вогонь і воду

На Великдень виконували обряди очищення вогнем і водою. Прихід кожної пори року має пройти через очищення такими стихіями, як вода й вогонь. Весна, як початок нового господарського року, мала особливі ритуали очищення. Починалися вони в Чистий четвер з ритуального спалення сміття, із розведення вогню в печі, а закінчувалися розпалюванням великоднього багаття на майдані біля церкви, яке підтримували всю ніч. Парубки приносили для розпалювання сухе дерево й спалювали з ним і нечисту силу, яка там ховалася. А також клали в багаття старе колесо, стару бочку, діжку, тобто символи сонця — небесного вогню. Інколи такі речі викрадали у священика, господаря, на що ті не гнівалися, бо то для святого вогню.

Намагалися, щоб у Великодню ніч не гасло світло в хаті, тоді янголи наближаються до таких осель, а нечисті сили відступають.

Вірили також, що в цю ніч горять вогні там, де заховані скарби. Коли в церкві проспівають «Христос Воскрес», земля їх відкриє. Існує чимало легенд про скарби і шукачів скарбів. Але сутність їх завжди зводиться до того, що знайдені гроші ніколи не приносять щастя, вони недобрі.

Християнські напластування у Великодньому святі зводилися, власне, до відправи й освячення навколо церкви великодніх страв. Але до традиційних бабки, сиру, яйця, ковбаси люди додавали для освячення ще й такі предмети, як пояс, ніж, пшоно, сіль, крейду тощо, що слугувало потім людям як оберіг від різних хвороб. Зрозуміло, що це йде від первісних світоглядних уявлень про магічну силу заліза, солі, нитки. Звичай трансформувався. Тепер освячують пляшку горілки або вина, що є певним новотвором.

Посвятивши великодні страви, господар з господинею чимдуж поспішали додому, бо основа свята завжди відбувалася у домашньому просторі.

Свячену крашанку клали у воду і вмивали тією водою кожного, щоб був здоровий, а дівчатам водили тією крашанкою по обличчі, щоб були рум’яні.

Сідали за стіл, ставили бабку і шинку на покутті — престолі пращурів. Розговлялися спочатку свяченим яйцем, христосувалися зі всіма за столом крашанками, а тоді вже їли всі великодні страви: бабку, шинку, хрін, буряк, сирну бабку чи просто запечений у печі сир із яйцями. У західних областях, в Карпатах господар ішов до худоби й посипав там свяченою сіллю (від відьми — чередільниці), особливим свяченим хлібом — дорідником — торкався хребтів корів, коней, овець, примовляючи: «Як цей дар красний, щоб дав Бог такі телята, ягнята, лошата». Не промовляв до свиней і пса.

Пасічники обов’язково відвідували зі свяченим хлібом вулики.

Щоб худоба плодилася і водилася, господар торкався крашанкою голови корови, коня, вівці. Свячену крашанку клали або закопували в озимину, щоб добре родила. Свячене пшоно допомагало при відмовлянні хвороб, його підсипали курчатам, щоб виростали здоровими.

Ще однією важливою прикметою свята було оновлення святкового одягу. Оновлювалося життя, природа, земля, дерева вбиралися у нові шати. Людина також на Великдень мала одягти щось нове, тому намагалися кожному з членів родини зробити якусь обнову. Тарас Шевченко дуже добре знав традиції свята і етнографічно відтворив їх у своїй поезії:               

На Великдень, на соломі
Против сонця, діти
Грались собі крашанками
Та й стали хвалитись
Обновами. Тому к святкам
З лиштвою пошили
Сорочечку. А тій стьожку,
Тій стрічку купили.
Кому шапочку смушеву,
Чобітки шкапові,
Кому свитку. Одна тілько
Сидить без обнови
Сиріточка, рученята
Сховавши в рукава…

Другого дня Великодня, у так званий обливаний понеділок, хлопці й дівчата ходили по хатах сусідів та родичів і обливали господарів водою, щоб були здорові. Обливали й зустрічних. Звичай зберігся частково на Волині та Прикарпатті, відроджується художніми гуртами в містах.

Три дні на Великдень дзвонили дзвони, щоб силою мелодії розбудити до життя природу і дати ріст усьому живому.

З цією ж метою дівчата біля церкви та на майданах, вигонах водили таночки і співали веснянки. Найголовнішим серед танців був ритуальний Кривий танець, який символізував безкінечність життя на землі. Розбурханню природи від зимового сну сприяли молодіжні ігри, зокрема катання на гойдалках, що характерно для багатьох народів світу.

Третій великодній день присвячувався відвідинам родичів. Молоді матері носили подарунки бабі-повитусі, умилостивляли через її посередництво померлих родичів. Дарували сирну чи пшеничну бабку, писанки.

Нині Великдень по-різному, але відроджується в усіх областях України. Посвятити великодні страви тепер уночі йде до церкви переважно молодь. Традиції жити.