ПРИНЦИПИ

 Від своїх моральних орієнтирів у мистецтві луганськa скульпторка Катерина Домненко не відступає ні на крок

Катерина перебирає фотографії. Я бачу старий паркан, присипану снігом копичку сіна, широке поле, на яке дивиться дівчинка років семи. Десь поряд, за кадром, батьки - молоді, але вже відомі пейзажисти Григорій Домненко і Маргарита Толоконнікова.

Три доньки росли в родині луганських художників. З них лише Катерина віддавала перевагу не пензлям і фарбам, а пластиліну. І коли в дитячому садку виліпила першу балерину, прибігла додому, квапливо наповнила ванну й поклала в холодну воду свою першу "скульптурку" - щоб не розтанула від спеки і її побачив тато. Він уважно розглянув фігурку: з тих пір став для малої вчителем, похвали якого їй мріялося досягти.

Батьків не стало одного дня: через автодорожню аварію. Катерина була тоді першокурсницею. З тих пір - усе сама. Ідея, виконання, вибір матеріалу для скульптури.

- Марусю Чурай я спочатку вибрала для дипломної роботи, - скупо згадує член правління Луганського відділення Національної спілки художників України Катерина Домненко.

У перші роки самостійної роботи в Луганську Катерина п'ять разів поверталася до цього образу з поеми Ліни Костенко. І саме її Маруся Чурай перемогла 1992 р. на конкурсі в Полтаві.

А коли в Луганську заговорили про пам'ятник воїнам-"афганцям", знайшлися люди, які всерйоз заявляли: "Якщо поставити БТР, до нього піде більше людей і понесуть квіти".

Колеги скульпторки (у конкурсі переміг її проект) говорили людям інше: пам'ятник - не плакат і не шматок хліба, куплений, аби з'їсти його сьогодні. Він зводиться не на день, не на рік, а з надією, що емоції трагізму й покаяння після нас відчують нові покоління. Тож пам'ятник воїнам-інтернаціоналістам, створений Катериною Домненко у співавторстві зі скульптором Віктором Заколюкіним та архітектором Володимиром Знаменським, таки встановлений у Луганську в 2006 р. - Він повинен нагадувати, що немає нічого вищого за людське життя, - вважає мисткиня Катерина Домненко.

Невдовзі сестри Галина й Любава перебралися до Греції. В 1994 р. викликали до себе Катерину, хоча б на якийсь час. Там на прохання сусідки-грекині, в якої зберігалася стара фотокартка коханої людини, - єдина пам'ять про бравого партизана часів Другої світової війни, українська скульпторка виконала перший барельєф.

Чутки про українську мисткиню миттю облетіли північ Еллади. Влада Іринополіса саме збиралася спорудити на головній площі фігуру святої покровительки міста Ірини, яка, за легендою, зупинила битву з турками і стала символом миротвориці. Катерина Домненко майже рік творила фігуру святої. Її проект у співавторстві з Володимиром Знаменським переміг і в грецькому місті Едес, історичній батьківщині Олександра Македонського, на околицях якого теж хотіли спорудити меморіал.

- Залишатися скульптором - недозволена розкіш. Багато хто йде на викладацьку роботу, - констатує Катерина Домненко.

По-бухгалтерському налаштовані ремісники їй повторюють: "Так ти платиш за свою свободу".

- А що таке для тебе воля? - запитала Катерину і я.

- Гадаю, це можливість вибору, - відповіла єдина в Луганську жінка-скульпторка. - Низькопробну музику можна вимкнути. Невдале полотно - сховати в комору. А скульптура - мистецтво, суспільне за своєю суттю. І якщо через неї творець передає негатив, це справжній злочин перед людством і людяністю.