ГЕРOЇ СЕРЕД НAС

Жінкам-ліквідаторам аварії на ЧАЕС низький чоловічий уклін

Навіть на квітковому полі пам'ять не може зафіксувати всю картину. Часто в ній карбуються не найвищі і найпишніші рослини, а спершу непримітні, але, як з'ясовується з часом, такі, що не поступаються величчю найяскравішим. Так і на полі бою, яким була робота з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. У ті дні на станції вистачало вражаючих картин. Але для багатьох і досі перед очима жінки (чув, як любовно їх називали незабудочками) - приборкувачі ядерного монстра. Причин довголіття такої пам'яті багато. Мабуть, одна з найважливіших - представниці слабої статі, як ті маленькі квіточки незабудки, вражали стійкістю і оптимізмом, наснажували на роботу, яка по суті була подвигом, сильнішу половину людства. Сьогодні Матросови жіночого роду (а вони собою захищали життя неодноразово) уже бабусі. Не кожен онук знає, що такі милі й неквапливі, вони вміють не лише кашу варити і казки розповідати. Життя багатьох з них - легенда і має оспівуватися.

 

 

З лопатою проти монстра

Вертоліт, який піднімав мішки з піском, щоб потім скинути їх у розплавлений реактор, важко відірвався від землі. Здійнялася курява. Але Галя її не помічала. Розігнулась. Сперлась на лопату, якою насипала пісок у мішки. Втерла спітніле чоло.

- Втікаймо звідси, - почула донесений вітром голос.

Повернула голову, побачила неподалік двох чоловіків у масках, які щойно вийшли з легковика.

Видно, чергові чиновники з'явилися для перевірки.

- Не можна, - відповів інший. - Давай маски знімемо, - бачиш, жінки працюють без них...

Вони продовжували сперечатись. Але Галині Урупі було вже не до гостей. Вертоліт знову заходив на посадку. Гаятись не було коли.

- Жила я в Чорнобилі, - розповідає Галина Іванівна. -Працювала диспетчером у "Сільгосптехніці". В перший же день аварії збирала бензовози, аби возити ними воду на станцію. Потім завантажувала пісок для гасіння пожежі. Всього там надивилась. Чи страшно було? По-різному. Але про це менше за все думали. Дуже хотіли відстояти наше місто. На жаль, евакуювали. Почалися проблеми зі здоров'ям. Відібрало ноги. Але від першої групи інвалідності відмовилась. Молода була. Соромно.

Коментарі, як мовиться, зайві. Залишається кричати на весь світ: "Де ще є такі жінки!"

Лікувати як: по мінімуму?..

Наші дні. У столиці до кабінету лікаря заходить інвалід-чорнобилець Любов Федотова. Після огляду той довго заповнює формуляр.

- Як будемо лікуватись, - запитує, відкладаючи ручку, - по мінімуму, чи максимально?

- ?!

- Запитую про ваші фінансові можливості. Ви ж знаєте, що всі ліки треба купувати за власні кошти. А вони, на жаль, дуже дорогі. Підрахуймо мінімальний та оптимальний варіанти...

Про таке продовження вахти інженер Федотова у 1986 році не думала. Тоді керувалась одним: "Треба".

- Жила і працювала в Прип'яті, - пригадує. - На руках було двоє маленький дітей. Мала право з ними евакуюватись, не працювати і отримувати середню зарплату. Не змогла. Дітей вивезли. А ми з чоловіком вахтовим методом трудились на станції. Опікувалися, зокрема, різанням електрокабелів між третім і четвертим енергоблоками.

Хвороби обсідають. Не здаюсь. Грошей на лікування не вистачає. Мушу працювати. Кажуть, що пенсіонери мають давати дорогу молодим. Із задоволенням. Але дві причини цьому заважають. Перша: бідність ліквідаторів. Друга: молодь не хоче виконувати роботу за ті гроші, які нам платять. От і виходить, що знову рятуємо державу. Чи ж такою ми її бачили, коли заради неї жертвували всім? Ні, не шкодую, що пройшла пекло. То був обов'язок. Ось тільки шкода, що в дні, віддані ліквідації аварії, діти не бачили ні мами, ні тата. То була найбільша втрата. Інколи думаю й таке: "А що було б, якби ліквідатори працювали так, як їх тепер лікують - по мінімуму?..

"Як удома"

Ганна Павел у школі Верхніх Петрівців Сторожитнецького району Чернівецької області працювала кухарем. Хоч і молода була, а слава про майстриню по всьому краю йшла. Коли вибирали кращих з кращих на допомогу чорнобильцям, Ганну Іванівну назвали першою.

- Охоче погодилася, -пригадує. - Коли в людей біда, вона чужою не буває. Так 1986 року я стала шеф-кухарем на базі ліквідаторів у селі Бобер, що неподалік Чорнобиля. Працювали від зорі до зорі. Старались. Найбільшою нагородою звучали для нас слова ліквідаторів: "Усе було як удома!"

Справжню ціну тим словам, а отже і внеску кухарів у спільну роботу, знають лише ліквідатори. Адже обід - не тільки поповнення енергії, а ще й настрій, спогад про рідний дім. Тож кухарі, без перебільшення, були ще й своєрідними психотерапевтами (як багато важили добре слово і щира усмішка кухаря, яка роздавала їжу), що додавали людям оптимізму. Переконатись у цьому довелося за надзвичайних обставин. 1986 року автор цих рядків працював у "Київській правді". Аби заощадити час і не витрачати його на оформлення перепусток, у зону доводилося добиратись "зайцем". Того зимового дня вийшов зі станції, коли стемніло. Із вахтовиками доїхав до бази ліквідаторів.

- Швидко вечеряти і їдемо додому, - хтось повідомив, коли автобус зупинився.

Аж тоді пригадав, що за день в роті не було макової росинки. Йду з усіма, прилаштовуюсь у хвіст черги. Вибір страв - очі розбігаються. У кінці роздачі навіть розрізані навпіл шоколадні батончики. Дістаю гроші, аби зважити свої можливості. Але помічаю, що ніхто не платить. Якщо даватиму гроші, думаю, зрозуміють, що чужий. Роблю, як усі. От тоді й почув: "Повечеряли, як удома, спасибі!"

Справді, все було напрочуд смачно, приготовано з любов'ю. За сумління і відданість справі кухарі теж платили здоров'ям. Ось уже десять років Ганна Павел має проблеми зі здоров'ям. Мізерної пенсії на повноцінне лікування не вистачає.

Сестра милосердя

Важко, ой як важко бути в небутті того, що коїться там, де вирішується й твоя доля, не знати, як там живеться-можеться батькові твоєї дитини. А вона, маленька, тихенько лежить у ліжечку і допитливо дивиться на тебе крихітними оченятами. Вона безпорадна. Ти безпорадна. Ні, ти мусиш бути сильною, вірити, що все скінчиться добре...

Ось у таких роздумах провела не одну безсонну ніч Надія Бабич. Жила у Прип'яті. З дитиною, якій виповнилося одинадцять місяців, евакуювали. Чоловік залишився у зоні. І хтозна, кому було важче. Не вимірювали - потреби в цьому не було. Кожен виконував свій обов'язок. Вона - материнський. А ще - хранительки роду, богині свого чоловіка, який ішов у двобій зі смертю з думкою про неї. Жінка це відчувала. На відстані биття двох сердець зливались. Саме про таку ситуацію фронтовий поет писав, що не зрозуміти тим, хто не ждав, як серед вогню чеканням своїм ти врятувала мене.

Сьогодні Надія Бабич статусу ліквідатора не має. Вона - евакуйована. А серце її обпалене вогнем Чорнобиля, який торкнувся ще й дитини. Згорьована мати опікується тепер не лише проблемами сім'ї. У Деснянському районі столиці евакуйовані з Прип'яті і Чорнобиля називають Надію Гумарівну сестрою милосердя. Бо допомагає немічним. Вона вміє чекати, підбадьорювати, вселяти віру у завтра. Для тих, з ким поділяє біль, вона - незабудка. До неї тягнуться. Таких пам'ятають.