Наш світ різко змінився з того злощасного дня, коли у країні пролунав перший постріл. Вдрузки розбите мирне життя порснуло навсібіч гострими осколками, вразивши душу кожного справжнього українця. І якщо ДО того телебачення часто нагадувало мавпочку, котра бавилася кнопками, надаючи нашому блакитноекранному другу то благочестивої, то глузливої, то глибокодумної, то безтурботної міни, а сільські бабусі побожно хрестилися на обтяжені суцільним негативом новини, то нині стався різкий переворот. Насамперед у ставленні до телепрограм. Тепер жінки припадають до екранів з надією, що в новинах промайне рідне обличчя мобілізованого в зону АТО сина, чоловіка, коханого. Хтось благословляє групу криворізьких волонтерів, котрі власними силами виготовляють бронежилети, які безкоштовно передають українським воїнам, хтось бажає щасливого повернення бійцям роти спеціального призначення. І всі разом сумують за тими, хто вже ніколи не повернеться.
За останні місяці суспільство дуже змінилося. Змінилося і телебачення — як всеукраїнське, так і регіональне. Стало патріотичнішим, людянішим. А ще — пробуджує ностальгію за мирним життям.
Тож ця ретроспектива — не спроба насипати сіль на рани, а просто нагода повернутися, хоч подумки, у ті дні, коли стріляниною були наповнені лише кінофільми. Повернутися, щоб сказати собі: ми маємо зробити все, аби передати наступним поколінням мирну країну. Саме з такими думками «переглянемо» телепрограми регіональних колективів. Адже вони завжди були близькими до глядацьких смаків і уподобань, багато хто з них складає гідну конкуренцію столичному телепродукту. А щоб, як мовиться, не попасти пальцем у небо, візьмімо передачі — лауреати і номінанти на премію «Телетріумф-2013».
Загадки пісків часу
Ковтком свіжого повітря здається проста, без жодних химерних викрутасів програма Львівської облдержтелерадіокомпанії «День як мить», переможець у номінації «Документальний фільм». Справді, треба дуже любити своє місто, щоб так закохано і цікаво про нього розповідати. Авторка взяла за основу просто один день із життя Львова. Ось на світанку комунальна машина миє бруківку, струмочки води весело дзюркотять стічними жолобками. Перші промені сонця освітлюють благородну старовину заквітчаних розкішними петуніями будинків. На хвильку зупиняється прибиральниця, аби розповісти, що вранці, коли ще порожні вулиці, вона на роботі просто відпочиває (!). Далі приємний ритуал в одній із затишних місцевих кав’ярень — що може бути краще за філіжанку бадьорості перед початком роботи? Ось старовинний годинник на вежі міської ратуші. Панорама міста, що захоплює подих. Час обіду і розповідь видатної кулінарки про секрети приготування місцевого борщу. Знаменитий базарчик у центрі. Вистава в оперному театрі — отже настав вечір. Завтра буде новий день, по закінченні якого місто постаріє чи помолодіє — це вже залежить від його жителів.
До категорії, пов’язаної з плином часу, належить і телефільм «Бабуня з дитячих снів» Херсонської облдержтелерадіокомпанії. Жанр нині нечастий. Сюжет — захопливий: маленька дівчинка боїться темряви, нічних страхіть і вигаданих чудовиськ. Та одного разу вона бачить уві сні двох жінок, котрі обіцяють захищати її від усього поганого. Одну з них вона впізнає на світлині вже будучи підлітком. То її давно покійна прабабуся. Далі розповідь про життєві перипетії жінки сприймається ніби на одному подиху.
Прості, здавалося б, сюжети показують, як багато в нашому житті такого, що проходить повз. Точніше, наша поспішливість не лишає шансу для золотих миттєвостей буття, зафіксованих нашими роздумами. Не використовувати для заповнення цих прогалин ТБ — уподібнитися відомому персонажу, котрий завзято трощить горіхи царською печаткою…
Душа має трудитися!
Якби хтось придумав одиницю виміру ефективності зворотного зв’язку між телебаченням і глядачами, то назва тій новій константі була б — Довіра. Напевне, одне з найскладніших завдань сучасного телебачення — пробитися крізь лати, в яких тримає свою душу нинішній глядач. Наш внутрішній світ без активних зусиль — мов анемічна людина з ослабленими м’язами. Через це, можливо, телеефір свого часу заполонили розважальні видовища, котрі не вимагають глибокого мислення і нічого не вчать. Серед тих, хто завжди намагався достукатися до живої думки — Рівненська обласна державна телерадіокомпанія.
«І тут я навчився бачити одне почварне явище, що в нашому слов’янському світі три чверті наших життєвих труднощів походить від нашого невміння поводитися з людиною по-людськи…» — ці слова написані публіцистом та громадським діячем Уласом Самчуком більш як вісім десятиліть тому. Але ж як по-сучасному сприймаються! А документальний фільм рівненських тележурналістів «Літописець свого простору» про цього українського інтелектуала, котрий стояв біля витоків першої в окупаційній Україні газети «Волинь», започаткованої 31 серпня 1941 року, — це таки подразник і для емоцій, і для інтелекту. Нехай глядачі, котрі дивляться на події 30—40-х років минулого століття з відстані часу, зі своєї географічної точки проживання, сперечаються до хрипу за певні моменти в ракурсі історії — це корисно їм, а насамперед — істині.
Інший крок до глядача зроблено «34-м каналом» з Дніпропетровська. Зокрема програма «Здравствуй, это Я!» сприймається як ковток болю. І це добрий знак: болить — отже ти живий. Не можна без сліз співчуття дивитися на дітей-сиріт, котрі понад усе прагнуть зустріти тих єдиних людей, яких можна буде назвати татом і мамою. А скільки в нашому світі самотніх дорослих, котрі бояться зробити крок назустріч чужій дитині: а раптом не вистачить серця полюбити її як рідну? Зате ті, хто наважується, можуть з певністю сказати, що таке щастя. Такі програми, як «Здравствуй, это Я» — це ті доторки до душі, котрі так потрібні суспільству.
Загалом, у цій публікації названо лише невелику частину побаченого. Насправді цікавих, креативних і злободенних програм значно більше. На жаль, нині вони з присмаком суму, болю і ностальгії. Тепер ми добре засвоїли: все, що стосується нашого життя, пізнається у порівнянні.
Ми в Google+