РОЗСЛІДУВАННЯ «УК»

Коли Феміді бракує справедливості, люди вершитимуть її самі

Історія, яку ми хочемо сьогодні розповісти, при всій своїй трагічності настільки багатогранна, що відразу знайти відповіді на всі запитання, породжені перебігом її подій, не просто. Зрозуміло лише одне — незахищеність простої людини перед свавіллям різного штибу негідників, помножена на неефективне судочинство, стає ледь не звичним явищем у суспільстві. Мало не щотижня ті, хто на свій розсуд обирає, кого поважати, а кого ні, хто одноосібно вирішує, що є право, а що ним не є, відверто знущаються, калічать і навіть убивають людей, але жодного покарання не несуть.

Скільки ще НП різного масштабу має статися, аби власть імущі зрозуміли: свавілля завжди призводить до конфлікту? І боротьба з ним — це вже не справа вибору. Це стає об’єктивною необхідністю, чи не єдиним способом виживати.

«Здається, ми двох «тьолок» завалили»…

…14 жовтня 2004 року життя невеликої родини колишнього вчителя Василя Сурмила з Онуфріївки, що на Кіровоградщині, розділилося навпіл. В одну мить для нього і його дружини Олени навіки згасло ясне сонечко, яке звалося Юлею і було їхньою єдиною донечкою, єдиною втіхою і надією… Здавалося, увесь світ тоді заціпенів від такої несправедливості, а свято Покрови Божої Матері, що припало якраз на той день, увібралося у чорні кольори… Шістнадцятирічна дівчинка загинула під колесами автомобіля, не дійшовши до рідної домівки якихось 200 метрів.

Василь Іванович і зараз, розповідаючи про своє горе, часто замовкає і відводить погляд трохи вбік, вгамовуючи роз’ятрену душу, а коли знову дивиться на співбесідника, очі доводиться відводити вже тому, хто слухає його гірку сповідь. Юля не була їхнім кровним дитям — бездітне подружжя вдочерило залишену рідною матір’ю крихітку на шостий день після народження. Але зростала в такій любові і турботі, що всі, хто знав цю історію, дивувалися. Юля була нам чимось більшим за просто рідну дитину, каже Василь Іванович, і знову на якусь мить замовкає…

Того дня дівчатка, серед яких була і Юля, поверталися зі школи. Дорогою заглянули в магазин, щось купили собі з солодкого дріб’язку і тепер весело обговорювали невелику пригоду — щойно в тому міні-маркеті до них почав залицятися якийсь нетверезий тип. На пропозицію «покататися» Юля за всіх відповіла: випили, дядьку, катайтеся додому… Коли повернули на набережну, розтяглися вервечкою по обочині, бо тротуарів тут не було зроду. Вже зібралися прощатися, як позаду вигулькнув УАЗ. Порівнявшись, автівка, не збавляючи швидкості, крутнула  праворуч і всією масою вдарила в спину Юлю, по дотичній її подругу Іру і… помчала далі. Перша загинула миттєво, а Іра надовго потрапила до лікарні.

Жахлива звістка швидко облетіла містечко, тим паче, що тут добре знали і той УАЗ з райрадівськими номерами, і того, хто був за кермом, — сина тодішнього голови місцевої РДА.

… Ще зранку мажор районного масштабу і, за сумісництвом, штатний водій Онуфріївської райради Віталій Перепеляк з приятелями відзначали свято Покрови. Спочатку службовим УАЗом заїхали на територію стадіону, де розпили пляшку горілки, потім поїхали в село Попівку і «роздавили» другу півлітру. Третю пляшку, повернувшись назад, осушили біля бару «Гостинний двір». Потинявшись, компанія знову вирушила в Попівку. Скоївши, кажучи мовою протоколу, наїзд на пішоходів, не зупиняючись, помчали далі.

До речі, в матеріалах слідства значиться, що на той момент в УАЗі було двоє — сам Перепеляк і якийсь Осика. Очевидці ж стверджують, що в салоні як мінімум перебувало четверо. Хоч як би там  було, промчавши більш як кілометр, авто зупинилося. Осика з Перепеляком вийшли і почали оглядати пом’ятий капот. «Здається, ми двох «тьолок» завалили», —  сказав Перепеляк…

Тим часом їх наздогнав «Москвич» місцевої автошколи. З машини вискочив інструктор Іван Удовицький: «Що ви наробили, ви дитину вбили!». Побачивши, що ті знову сідають за кермо, спробував вихопити із замка запалювання ключ, але Перепеляк ударив його ногою в обличчя, а вірний Осика напав на чоловіка ззаду. Невідомо, чим усе скінчилося б, якби інструктора не оборонили учні…

Цей пам'ятник на місці трагедії батько зробив своїми руками. Фото автора

Коли Феміда —  дама зацікавлена

Надвечір Перепеляка затримали. На експертизу в райлікарню його привезли вісім міліціонерів — боялися, аби люди не вчинили самосуд. Попри побажання деяких осіб, медики констатували у нього глибокий ступінь сп’яніння. А як інакше — надто багато людей бачили того дня його нетверезим. Як не старалися приспішники голови РДА, сановного синочка довелося взяти  під варту.

Розпочалося слідство, а разом з ним і нове пекельне коло для осиротілих Сурмилів. Приміром, розповідають, що завідувачка райвно просила психолога школи, де вчилася Юля, засвідчити, ніби за день до загибелі дівчинка дізналася, що вона нерідна батькам, а тому «не хоче жити». Мовляв, Юля сама кинулася під колеса… Психолог навідріз відмовилася йти на таке святотатство, бо знала: за своє коротке життя дитина навіть не здогадувалася, що її вдочерили. А якби й знала, що з того? Ну, а чого варті умовляння «не калічити долю синові», а потім і погрози по телефону, промовчимо…

Через півроку в Онуфріївці мав відбутися суд. Не відбувся — напередодні його тишком-нишком перенесли у Світловодськ, про що повідомили в останній момент, аби люди не зібралися. Розгляд справи тривав недовго — докази проти підсудного Перепеляка були настільки очевидними, що його визнали винним за кількома статтями Кримінального кодексу. Але «… шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим…» призначили п’ять років позбавлення волі, найменшу можливу кару за скоєне.

Ну все, скажете ви, справедливість перемогла. Не поспішайте —  світловодська Феміда, керуючись ст. 75 КК України, звільнила підсудного від відбуття покарання з іспитовим терміном три роки, замінивши утримання його під вартою на підписку про невиїзд. У позивачів просто відібрало мову — оце так покарання…

Ця стаття справді передбачає заміну ув’язнення на іспитовий термін, пояснив мені відомий кіровоградський адвокат Сергій Мазуренко. Але виключно для тих, хто постає перед судом уперше, дуже позитивно характеризується з місця роботи, визнає свою вину і щиро розкаюється у скоєному. Ну що ж, блискуча характеристика з райради у Перепеляка була, провину свою, хоч і частково, він визнав, і навіть промимрив: я більше не буду… Цього судді вистачило, аби фактично виправдати вбивцю — дарма, що за ним уже давно тяглася недобра слава, а сусіди і загалом усі, хто не залежав від батька-начальника, інакше як «відморозком» його не називали.

Сурмили оскаржили вирок. Апеляцію підтримала Світловодська міжрайпрокуратура, визнавши невідповідність призначеного судом покарання тяжкості злочину і особі засудженого. Але Апеляційний суд Кіровоградської області на те не зважив. Натомість підтримав представницю облпрокуратури  яка, представляючи на засіданні обвинувачення, зажадала взагалі звільнити Перепеляка від кримінальної відповідальності, скориставшись Законом України «Про амністію», що вступив у дію 31 травня 2005 року. Так убивцю безвинної дитини повністю звільнили від відповідальності.

Людське терпіння  не безмежне

Наступні чотири роки в судах тягнулася справа про компенсацію нанесеної шкоди потерпілим, оскільки в цій частині суд повернув справу на нове розслідування. Відповідачі своєї вини не визнавали категорично. Правда, у лютому 2009 р. Сурмили отримали присуджені ще судом першої інстанції 30 тис. грн моральної компенсації, але тут свій, т. зв. регресний позов до Перепеляка подала райрада. Десь з весни виконавча служба і почала його тривожити.

— Мабуть, це його вивело з себе, — каже Василь Іванович. — До того кілька разів він попадався мені на очі, але я обходив десятою дорогою — не міг дивитися на вбивцю дочки. На початку травня 2009-го я проходив повз «Продмаркет», що на вулиці 50-річчя Жовтня, на ганку якого стояв уже помітно «затарений» Перепеляк. Я навіть відвернувся, як раптом почув: «пі…с». «Та пішов ти», — кажу і прямую далі. І тут, уже в спину, чую: я тебе «урою», покладу поряд з дочкою!..

 Що було далі, нещасний батько пам’ятає як у тумані. Камера відеоспостереження на магазині зафіксувала, що він зупинився як укопаний, потім різко повернувся, підійшов до ганку і з відстані півтора метра двічі вистрілив з газового пістолета в кривдника. Що тут почалося! Розказують, Віталій з переляку впав і почав кричати як різаний, зате коли з’явилася міліція, осмілів і знову вигукував: «я тебе поховаю».

 Пізніше Онуфріївкою поповзли чутки, що молодий Перепеляк перестав бачити одним оком. Як насправді, сказати важко, бо автору побачитися з надійно прикритим ріднею Віталієм не вдалося. Багато хто сумнівається в серйозності нанесеної йому травми і розповідають, що потерпілий продовжує вести звичний для себе спосіб життя і навіть гасає містечком на мопеді.

Справу проти Василя Сурмила онуфріївська міліція спочатку порушила за ч. 4 ст. 296 КК (хуліганство). Пізніше експерт встановив, що його зареєстрований газовий пістолет «Олімпік» був заряджений дрібними дробинами, одна з яких потрапила в око Перепеляку. Згодом звинувачення поміняли на ч.1 ст. 121 — зумисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень. Кажуть, на вимогу тодішнього обласного прокурора.

Потім настала черга експертиз. Когось дуже не влаштував висновок кіровоградських лікарів, що Сурмило стріляв у стані афекту, тому призначили ще одну, в Дніпропетровську. Після місячного утримання в «дурці» тамтешні ескулапи визнали його цілком адекватним і урівноваженим чоловіком, який взявся за пістолет виключно зі злого умислу. Василь Іванович домігся повторної експертизи зброї і вимагає, аби лікарі офіційно засвідчили ступінь тяжкості травми, нанесеної його пострілом. Технічна експертиза ще триває, але за все про все «бандиту» Сурмилу світить, як подейкують, вісім років ув’язнення.

* * *

Хто б сперечався — звичайно, самосуд — це погано і, врешті-решт, неефективно. Але такі випадки застерігають: якщо правосуддя не демонструє суспільству справедливості, люди змушені захищати свою гідність самотужки. Інакше привселюдно не назване і не покаране зло повторюватиметься знову і знову, загрожуючи нам усім.