Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка оголосив лауреаткою 2021 року в галузі літератури Оксану ЛУЦИШИНУ. Вона народилася, навчалася і стала на ниву красного письменства на Закарпатті, йде власним шляхом. Наскрізна лінія її творів — фемінізм і обстоювання гендерної рівності. Про це вона розповіла в інтерв’ю кореспондентові «Урядового кур’єра».

Закоханість і поезія — не синоніми

— Оскільки ви починали з поезії й авторка чотирьох збірок, то що саме покликало до неї ? Невисловлені емоції, які прагнули вирватися назовні, чи таки усвідомлена потреба сказати у віршах щось власне?

— То було щось больове, підліткове, якісь конфлікти, пізніше закоханості. Хоч прописувати закоханість мовою поезії я навчилась не одразу. То не такий простий шлях, виявляється. Від того, що ми називаємо емоціями, і до того, що ми вимовляємо словами, — чимала відстань.

— Шевченківська премія вже шоста і найбільш значуща з літературних відзнак. Чи вона найдорожча для вас?

— Для мене всі відзнаки дорогі й важливі. А іноді найважливіші читацькі відгуки.

Складова нашої спільної філософії

— Доводилося читати, що фемінізм для вас — складова особистої філософії. Погоджуєтеся з цим?

— Фемінізм давно вже складова нашої спільної філософії незалежно від того, замислюємося ми над цим чи ні. Наприклад те, що жінки мають право голосу, право володіти майном тощо. Ще 200 років тому все було інакше, і це визначало світогляд.

— І як це відображається у творчості?

— Немає такого поняття, як «творчість окремо від людини». Це хіба в Союзі любили змальовувати письменника високими словами у дуже впізнаваній солодкавій манері: мовляв, це інженери душ чи там жителі емпіреїв, які ширяють у піднебессі. Насправді не знаю, чи можна те, що ми називаємо творчістю, відокремити від того, що називаємо життям, і сказати, що у чому відображається.

До речі, в англійській мові ні слова, ні поняття «творчість» у нашому розумінні нема. Є «творчі справи» чи просто «твори», «креативність», тобто творчий підхід, а сплаву, де творчість — паралельна до життя лінія, нема. Не кажу, що це правильніше, радше звертаю увагу на умовність термінології. Тому не знаю, як тут правильно відповісти, бо це все одно що спитати, наприклад, чи мій кровообіг відображається на моїй творчості.

— У феміністичних настроях відобразилося пережите?

— Для мене це не настрої, а життєва позиція. Слово «настрої» — це відсилання до певних стереотипів, згідно з якими жіноче — то щось примхливе, настроєве, емоційне на противагу раціональному чоловічому. Наука вже давно спростувала ці міфи.

Зняти полуду радикалізму

— В одному з інтерв’ю ви охарактеризували фемінізм як «радикальне твердження, що жінка теж людина». У чому радикалізм — невже це твердження раніше піддавали сумніву?

— Абсолютно так. І вислів цей не мій, це цитата. Суспільство постійно піддає сумніву людськість жінок та інших груп, які відчувають гноблення. Ось дуже прості життєві приклади: наша гінекологія, акушерське насильство. Оці безкінечні «мамочки» замість нормального людського звертання на ім’я, по суті, зведення людини до функції замість засвідчування її людськості, індивідуальності; тикання, грубощі. Покажіть мені жінку, яка з цим не стикалася.

Візьміть старі анатомічні атласи. Під зображенням чоловічого тіла писали «людина», під зображенням жіночого — «репродуктивна система людини». Далі — безкінечна об’єктивація жіночого тіла, як-от у рекламі. Усі так звикли до цього порядку речей, що не бачать в цьому ненормальності. Ви ж знаєте пораду жінкам не виходити з дому вечорами без потреби, мати план, тримати напоготові телефон тощо? А якби ми порадили чоловікам, особливо тим з них, котрі мають нахил до вчинення насильства, не виходити з дому?

— І все-таки не заперечуватимете, що жінки над чоловіками теж вчиняють насильство.

— Так, це буває. Але згідно зі статистикою, в одному зі ста випадків. Ось характерний приклад, як ставляться до цього у Штатах. Там жіноча організація замість гасла «Жінки! Не виходьте увечері на вулиці — там маніяки!» написала: «Маніяки! Не виходьте увечері на вулиці — там жінки!» Одразу перевертає свідомість, показує, наскільки ненормальним стало людське суспільство. І це я ще не сказала про проституцію, продаж жінок у борделі, домашнє насильство.

А тепер скажіть, що всі ці речі не зачіпають честі, гідності й усього того, що ми називаємо людськістю. В одному серіалі на кримінальну тему між подружжям, донька якого засуджує матір, що та не лише мама, а й успішна зайнята бізнесвумен, відбувається така розмова. Чому, питає жінка у чоловіка-бізнесмена і батька дівчинки, чоловік може бути батьком і бізнесменом, а жінка тільки матір’ю? Це питання риторичне, але можу спробувати відповісти. Не тому, що жінка не здатна досягнути вершин, і не тому, що без неї страждатимуть діти. Із правильним розподілом відповідальності між обома батьками вони не страждатимуть. А тому, що суспільство обмежило жінці життєвий простір. Як на мене, це пряма атака на її людськість.

Роман про три столиці

— В удостоєному Шевченківської премії романі «Іван і Феба» дія відбувається у трьох містах: Ужгороді, Києві та Львові. Цей трикутник має символічний зміст? Це географічна заданість чи є конкретне пояснення?

— Іноді таке має певний символізм, а іноді це просто життя. Насправді тут таки є символічний пласт. Львів сприймаємо як місто — хранитель національної й патріотичної самосвідомості. Київ — наша столиця і столиця наших трьох Майданів. А Ужгород — центр регіону, де відбулися події Карпатської України з її головним містом Хустом, бо Ужгород на той час був під владою Горті.

— Ви авторка трьох романів. У кожному ставите і розв’язуєте певні мистецькі завдання. Можу припустити, що ці панорамні твори щось об’єднує і вони перебувають у розвитку.

— Перший мій роман називаю студіями над романом — я ще вчилася техніки. Мені здається, розумію, про що йдеться: романи, як і вірші, приходять переважно не поодинці, а групами, циклами, так званими кластерами. Часто їх об’єднує або певна тема, або ідеї чи структури. У цьому сенсі «Любовне життя», мій другий роман, саме із такої серії. Але інших романів з того циклу ще не видано, хоч один потроху наближається до завершення і відповідно публікації. Це романи феміністського спрямування, тільки не очевидного, як окреслені вище проблеми. Воно не прописане через суспільні конфлікти, а подане як комунікаційні розриви між статями, через стосунки двох або більше людей.

— Оксана Забужко якось сказала, що після виходу її «Польових досліджень з українського сексу» вона нарешті дочекалася «чогось серйознішого, ніж потік інфантильного «порногламуру». Це про ваш попередній роман «Любовне життя». І такого твору треба було чекати понад два десятиліття! Якщо довіритися письменниці, ваше «Любовне життя» стало проривним у цій темі.

— Роман Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» про комунікацію, її розрив, її неможливість, вмирання, смерть. У цьому сенсі він набагато радикальніший, ніж романи інших авторок про суспільне життя і боротьбу, тому що це тонші структури, це важче спіймати і описати. Проте ці структури — основа, на якій все стоїть, комунікація чи її брак, поневолення мови і людини. Мої студенти читають Забужко англійською, і відгуки завжди такі, яких вони не можуть висловити, лише відчувають, про що йдеться. Вони повторюють слова «правда» і «прямота» у відгуках. Іноді навіть порівнюють її роман з іншими, читаними на курсі, мовляв, всі авторки намагаються донести важливі речі, але тільки Забужко «каже все як є», «прямо каже правду».

Перекладаю в тандемі

— Ви відома і як перекладачка. Яких авторів і в яких жанрах перекладаєте?

— Перекладаю небагато, переважно з української англійською з американською поетесою і письменницею Оленою Дженнінгз. Олена знає українську мову, але англійська її рідна. Ми щойно переклали мемуар Артема Чеха «Точка нуль», і він вийшов у липні 2020 року у британсько-голландському видавництві «Глагослав». Зараз працюємо над перекладом книжки поезій Катерини Калитко. Книжка має вийти в американському видавництві Lost Horse. У цій серії вже вийшли поезії Юрія Іздрика, Ірини Шувалової, Миколи Воробйова.

— Довелося читати, що як науковець займаєтеся гуманітарними проблемами на стиках різних дисциплін. Можна про це трохи конкретніше?

— Починала, як багато з нас, із філфаку Ужгородського національного університету, але, щиро кажучи, саме поняття філології вважають на Заході застарілим. Філологія — це все, проте важко сказати, що це. Філологія — це літературознавство? Прикладне мовознавство? Адже теоретичним нині майже ніхто не займається — sic transit gloria mundi. Перекладознавство? Методика викладання мови? Культурологія? Так склалося, що свого часу я займалася кожною із цих дисциплін. Мою дисертацію присвячено прозі Бруно Шульца і філософії Вальтера Беньяміна. Серйозно займаюся феміністськими і постколоніальними студіями.

Зв’язків не розірвано

— З 2002 року живете у США. Як ця країна стала для вас другою батьківщиною?

— У Василя Махна є есей «Паспорт» на тему еміграції з епіграфом з Мілоша Формана. Наведений вислів Формана, що у кожної людини дві батьківщини — та, де ти народився, і Америка. Щось у цьому є.

— Відірваність від батьківської землі не згубна для творчості?

— Зв’язків з батьківщиною не розірвано. Це стереотипи радянського періоду, коли всі від’їзди були назавжди і без права листування. По-перше, із сучасними комунікаціями світ разюче змінився. По-друге, змінилося наше ставлення до діаспори чи принаймні перебуває у стані активних змін. Це не міфічні ніколи не бачені люди, а ті, хто творить Україну і завжди її творив. У цьому немає нічого згубного для творчості. Розширення меж досвіду — це не згуба.

— Які робите висновки, спостерігаючи за літературним процесом в Україні?

— Висновки позитивні, процес рухається вперед. Із задоволенням читаю всіх. Останнім часом особливо тішуся, що виходить багато доброї есеїстики — такі рефлексії просто необхідні нам.

— Плануєте приїхати в Україну на вручення Національної премії імені Тараса Шевченка?

— Пандемія, на жаль, уже внесла корективи у наше щоденне життя і вноситиме їх. Не знаю. Залежно від того, як складеться ситуація зі здоров’ям та із загальним станом речей.

Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Оксана ЛУЦИШИНА (КІШКО). Народилася 10 жовтня 1974 року в Ужгороді в сім’ї філологів. 1995 року закінчила факультет романо-германської філології Ужгородського державного університету. 2014-го у Джорджійському університеті (США) захистила дисертацію на звання доктор наук. Викладає українську літературу в Техаському університеті.

Видала чотири книжки поезій, одну — новел, три романи. Член Українського ПЕН.