У нього дивовижна біографія: і схрон, де переховувалися бійці УПА, і контрпропагандистська діяльність на боці бунтівних чеченців. Він був учнем Сергія Герасимова і Олександра Довженка, приятелем Сергія Параджанова й Василя Шукшина. Зняв 35 фільмів, написав десяток книжок і велику кількість газетних і журнальних публікацій. Через звичку різати правду в очі має значно більше ворогів, аніж друзів. Наш співрозмовник — відомий український кінорежисер і сценарист Олександр Муратов.

— Олександре Ігоровичу, як сталося, що ви встигли повоювати і з фашистськими окупантами, і з радянськимиКінорежисер Олександр Муратов чекістами?

— Коли німці майже дійшли до Харкова, мене закинули в останній потяг. Я потрапив до дитячого будинку в Самарканді. Але годувати нас було нічим, тож місцевим жителям запропонували забрати дітей у сім’ї. Мене взяла до себе прекрасна узбецька родина, в якій було безліч дітей. Бабай (дід) був заможним та хитрим. В нього вдома на стіні висіла газета «Правда», де було надруковано його прізвище і стаття, що він дав гроші на будівництво літака. Це була охоронна грамота, тож родину не чіпали.

Згодом мама, яка була військовою медсестрою з початку війни, знайшла мене у Самарканді. А потім її знову відправили на фронт і вона взяла мене з собою. Під Корсунь-Шевченківським ми потрапили між оточеними там німцями та їхнім танковим з’єднанням, яке «перло» своїх визволяти. Ми стояли на полі по плечі в багнюці, а німецькі танки сунули лісосмугами, ламаючи тополі, як сірники. Було жахливо, але врятувалися.

— А як ви потрапили до української повстанської армії?

— Національні почуття я мав з раннього дитинства, хоч один мій дід був наполовину німцем, а другий — наполовину кримським татарином. У нас удома розмовляли українською мовою. У 50-му році ми з моїм другом Олегом Юхвідом, сином автора дуже відомої музичної комедії «Весілля в Малинівці», знайшли у підвалі зруйнованого німецького складу дефіцитні ліки. З’ясувалося, що їх можна вигідно продати. Ми знайшли оптового покупця, який пообіцяв нам дуже хороші гроші, за умови, що ми їх самі відвеземо на Західну Україну. І так сталося, що під час однієї з поїздок я опинився в лісовому схроні, звідки мене два тижні не відпускали, бо несподівано в жовтні випав сніг, і по моїх слідах емгебісти могли б знайти криївку. Там я вперше прочитав націоналістичну літературу і через певний час став ідейним націоналістом.

— В чому полягала ваша участь у боротьбі за незалежність?

— Я став зв’язковим і їздив усією Україною, привозячи до Львова та Станіславова ліки, листи і гроші. Пам’ятаю, якось перевозив пакет, взявши його в письменницькому будинку. Перш ніж дати мені цей пакет, чоловік, який мав дуже специфічну зовнішність, кілька разів перепитав у мене пароль. Минуло 20 років. Мені запропонували екранізувати повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять»  і організували зустріч із цим славетним письменником. Яким же було моє здивування, коли двері відчинив чоловік, який 20 років тому передавав зі мною пакет! Не впізнати його було неможливо, але й повірити своїм очам — теж, адже переді мною стояв лауреат Ленінської премії, депутат Верховної Ради СРСР, Герой Соцпраці.

Він, зрозуміло, мене не впізнав, а на минуле я не натякнув, бо це був 1972 рік, коли посадили Івана Дзюбу і ще багатьох людей. Лише нещодавно я дізнався, що на початку 30-х років минулого століття Михайла Стельмаха у Вінниці заарештовували як керівника молодіжної підпільної націоналістичної організації. Його неодмінно посадили б, якби слідчі, що вели його справу, не були звинувачені у тоді найстрашнішому політичному гріхові — у троцькізмі. Тому хлопців випустили. І ще приклад. Дуже відомий поет Андрій Малишко з трибун вщент трощив буржуазних націоналістів, а хильнувши кілька чарок, казав такі речі, що було небезпечно його навіть слухати…

— Чим завершилася ваша діяльність у лавах УПА?

— Нас розпустили по домівках. Бо на той час озброєна боротьба була вже безнадійною. Я повернувся до Харкова, і мій мудрий батько сказав: «Тікай до Москви. Там нікого український націоналізм не цікавить».

— І ви втекли до ВДІКу…

— Спочатку я намагався вступити до Літінституту ім. М. Горького. Михайло Свєтлов, єдиний, хто там знав українську мову, побачив у мене поетичний талант. Але через те, що навчався в українській школі і російською не дуже володів, я зробив в екзаменаційному творі 16 орфографічних помилок. Свєтлов повів мене до директора інституту і сказав, що я дуже обдарований і перспективний поет. На що той саркастично відповів: «Я вас, Михайле Аркадійовичу, дуже поважаю, охоче вам вірю, але 16 помилок — це вже занадто. Нас можуть не зрозуміти». Того ж року я вступив до ВДІКу. Спочатку на операторський факультет, потім перейшов на режисерський. Це був курс блискучого педагога Сергія Герасимова, на якому режисери навчалися разом з акторами. Серед них були три дуже обдаровані дівчини: Люся Гурченко, Зіна Кірієнко та Наташа Фатєєва.

— Ви товаришували з Сергієм Параджановим. З ним було складно спілкуватися?

— З ним було неймовірно цікаво. Знаходячись поряд з ним, я вперше зрозумів, що таке геніальність. Про це можна розповідати безкінечно. Вигадки, які могли б зробити знаменитим фільм будь-якого режисера, в нього були в кожному епізоді. Це неймовірно! Але він весь час наражався на небезпеку. Якось приходжу до нього, а він пише листа до Брежнєва: «У зв’язку з тим, що я не потрібен у Радянському Союзі, прошу відпустити мене до Персії». Я кажу: «Яка Персія?! Ти хочеш, щоб тебе в божевільню посадили?!» «За що?» — щиро здивувався він. «Бо Персії давно немає. Тепер там Іран». А він: «Що ти верзеш? Якщо є перські коти та килими, то як може бути, що Персії немає?» Та це ще нічого. На якомусь досить велелюдному зібранні він сказав: «Колись в енциклопедії напишуть: «Леонід Ілліч Брежнєв. Пересічний політичний діяч епохи Параджанова». І це у час розквіту правління Брежнєва!

— Ви не боялися, що органи дізнаються про ваше минуле?

— Колись ми розмовляли з Василем Стусом. Я його переконував: «Ти блискучий поет, навіщо ти підставляєш себе під удар? Твоє завдання — писати вірші». А він у відповідь: «Я відчуваю себе гранатою з висмикнутою чекою. Я весь час можу підірватися і своєю кров’ю забризкати цей радянський сортир!».Він інакше не міг. А я пішов іншим шляхом і успішно вів підпільну роботу майже до самої Незалежності. Я був дієвим націоналістом і надзвичайно обережним. Писав вірші, статті і через своїх друзів розповсюджував їх в Україні. Навіть тоді, коли перебував у Москві. У мене в Москві був приятель, який працював у КДБ, в службі, яка охороняла урядові ложі в театрах та на стадіоні. За чаркою він розповідав мені плітки про членів Політбюро і особливо про походеньки їхніх дітей, а я це потім вставляв у свої листівки. Прямої антирадянської пропаганди люди цурались, бо боялись, а на плітки та антирадянські анекдоти клювали. Гору брала елементарна цікавість.

— Метою вашої поїздки до Чечні теж була національна ідея?

— Мій приятель Анатолій Лупиніс запропонував мені поїхати до Грозного, щоб я там на гроші багатих чеченців зняв документальний фільм про сталінську депортацію їхнього народу. Я охоче погодився, бо багато чого знав про депортацію близького мені кримськотатарського народу. Тоді навіть загинули мої далекі родичі. До мене в готель приходили старі і не дуже старі чеченці й розповідали про ті жахливі події. Вони плакали, і я плакав. Аж раптом почався справжній Армагеддон — вибухи, спалахи. Я перелякався, бо думав, що розпочалася ядерна війна. А це російські війська посунули на Грозний. До мене в номер прийшов посланець від чеченців і сказав, що треба тікати. На моє заперечення, що я — не чеченець, він сказав, що там попереду йдуть контрактники, які спочатку вбивають, а потім перевіряють документи тих, кого вбили. Ну, я й пішов з ним, і через деякий час опинився в горах. Спочатку просто спостерігав, як чеченці воюють, а потім сказав їм, що я — спец з підривної ідеологічної роботи, що в мене за плечима підпілля УПА і досвід антирадянської пропаганди. Мені дали гроші, і я почав працювати: «розкладав» російські війська віршованими листівками, знімав кіноролики для закордону, відеоролики про звірства російських окупантів.

— Кілька років тому ви намагалися зняти фільм про командира протичовнового корабля, який під час розподілу Чорноморського флоту пішов із Севастополя до Одеси. Яка доля цього сценарію?

— Сценарій, який ми написали разом із відомим українським письменником Юрієм Бедзиком, заснований на реальних подіях. Корабель під дулами російських гармат вирвався із Севастополя і попрямував до Одеси. Міністерство оборони та командування флоту підтримали цей проект. Але «пробити» сценарій через кінематографічні інстанції так і не вдалося. Взагалі, в українському кінематографі всі патріотичні проекти при будь-якій владі чомусь не знаходили підтримки. Зараз у мене є сценарій блискучої антипутінської комедії-фентезі. Впевнений, цю картину глядачі охоче б дивилися і вона навіть заробила б гарні гроші. Але мене ще на рівні дирекції нашої кіно?студії з якихось дивовижних міркувань не підтримали.

— Але ж українські фільми час від часу здобувають призи на міжнародних кінофестивалях, тож, можливо, не все так погано?

— Всі загіпнотизовані призами, але скільки б мені не тицяли в очі нагороди Мирослава Слабошпицького за «Ядерні відходи» та «Плем’я», я ніколи не погоджуся, що це успіх нашого кіно. Я вважаю, що головним завданням кіно є намагання сіяти в головах людей щось розумне, добре, патріотичне. На превеликий жаль, людство більше схильне опускатися на дно, ніж линути душею до неба. Однак є режисери, які заради легкого успіху потурають низьким інстинктам людей. І не тільки падають разом з невибагливим глядачем на дно, а й ще випереджають його в цьому падінні. Вони нібито сміливо порушують моральні табу.

Та не слід забувати, що існують такі табу, порушення яких призводить до деградації етносу, а то й усього людства. Я, як можу, борюся з навалою бруду, яка обвалилася на наше кіно. Частіше за все це голос того, хто волає в пустелі, але зрідка чогось досягаю. Наприклад, прочитавши сценарій Сергія Лозниці «Щастя моє», в якому безпідставно паплюжили Україну, я доклав усіх зусиль, щоб цієї постановки не відбулось. Цього я не досягнув, але добився, щоб події фільму були перенесені в Росію. І тепер я — великий прихильник того, щоб цей фільм широко показували в Україні.

— Чи вважаєте ви націоналізм ідеологією всього вашого життя?

— За долю України у мене постійно болить. І я дуже не люблю одвічну українську традицію закликати одне одного: «Давайте об’єднаємося і тоді почнемо!» Кожен на своєму місці повинен щодня робити якусь корисну національну справу. Якщо це є ознакою націоналізму, то я — націоналіст.

Наталія ДОЛИНА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Олександр МУРАТОВ. Народився 21 квітня 1935 року в Харкові. Його батьком був відомий український поет Ігор Муратов. У 1959-му Олександр Ігорович закінчив режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії у Москві. Працював на Центральній кіностудії дитячих та юнацьких фільмів ім. М. Горького, Одеській кіностудії та Національній кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка.