Олімпійський чемпіон з греко-римської боротьби 
Іван БОГДАН 

Після закінчення блискучої спортивної кар’єри неодноразовий чемпіон світу викладав у Суворовському училищі, був начальником футбольної команди СКА (Київ), трудився в столичній школі Вищої спортивної майстерності та директором армійської СДЮШОР з греко-римської боротьби. Нещодавно легендарному спортсменові вручили орден Національного Олімпійського комітету.

 —  В армії ви і познайомилися з греко-римською боротьбою?

 — Я взагалі не хотів займатися спортом. Але здоров’ям мене Бог не обділив. Фізичну роботу в селі мав колосальну. Працював у кузні, косив пшеницю. На руках такі мозолі були, що можна було взяти ніж, зрізати сантиметр шкіри з пальців — і кров навіть не пішла б. При цьому я дуже любив степ і колгосп. Пам’ятаю, вийдеш на світанку на роботу, береш плуг і ореш землю. Скиби перекидаються і видають специфічний звук «паф». І запах — квітів, степу, тієї самої землі. Нині, мені здається, такої землі немає: її добривами безглуздими зіпсували. А раніше запорозькі козаки брали в торбинку жменю своєї землі. І коли отримували поранення, прикладали рідну землю до ран — вони швидше гоїлися.

 —  Тому в армії більше думали про повернення в рідний колгосп, ніж про борцівський килим?

 — Звичайно. Коли мені запропонували боротися, відповів: «Мій батько цього хліба не їв, я теж не хочу». Але в березні 1950 року в столиці України проходила Спартакіада Київського військового округу. Мене просто змусили брати участь в наказовому порядку. Я тоді важив близько 100 кілограмів. Накази не обговорюють  — довелось боротися у важкій вазі.

 — Свою першу сутичку запам’ятали?

 — Я тоді про греко-римську боротьбу нічого не знав. Навіть про те, що борці виступають у різних вагових категоріях. Першими на килим вийшли хлопці у ваговій категорії до 52 кілограмів. Я побачив їх — і ледь не розсміявся: мовляв, оце з ними я боротимуся?! Мені пояснили, що потрібно дочекатися виступу борців у важкій вазі. Дочекався, вийшов на килим, навпроти мене з’явився пузатий чолов’яга на прізвище Мамонтов. А ми тоді якраз в армії на політзаняттях проходили історію громадянської війни  — розповідали нам про кінноту Мамонтова і Краснова. Думаю, помру, але білякові не піддамся. Почали боротися, я його повалив. Лежу на ньому, дивлюся, суддя притулився обличчям до килима й уважно дивиться на нас. Питаю його: «Чому не свистите?» — «Прибери кулаки з лопаток суперника», — попросив арбітр.

Я ж правил тоді ще зовсім не знав. Прибрав, зафіксували перемогу. У суддівській кімнаті після сутички наді мною всі сміялися. Далі закрутилося-завертілося. Через рік виконав норматив майстра спорту СРСР. Але думки були тільки про те, як повернутися в колгосп.

 —  Хто ж відрадив?

 — Маршал Гречко. Я вже демобілізувався. Стою на зупинці, чекаю автобус. Вилітає черговий, питає, чи я Богдан. І каже, що мене викликає командувач Київського військового округу, тоді ще генерал-полковник Андрій Гречко. Він і вмовив мене залишитися. Мовляв, якщо є талант, негоже ним не скористатися. Я залишився служити і паралельно вчився  — спочатку закінчив спецшколу при Інституті фізкультури. Коли закінчив інститут, став чемпіоном світу. А потім одружився і назавжди залишився в Києві.

Перед сутичкою Іван Богдан (ліворуч) любив зазирнути суперникові в очі. Фото з сайту cska.kiev.ua 

— Для того щоб потрапити до збірної Союзу, потрібно бути на голову вищим за росіян?

 — У нас чемпіонат СРСР був як чемпіонат світу. Я там часто програвав. Пам’ятаю, 1957 року посів у союзній першості четверте місце. Але мене все одно відправили на чемпіонат світу-1958, який я виграв. Перед Олімпіадою в Римі в першості СРСР-1960 посів третє місце. Але на Ігри поїхав і повернувся із золотою медаллю. Тому що тренери збірної все правильно прораховували  — хто буде головним суперником наших борців у тій чи іншій ваговій категорії на Іграх і чемпіонатах світу, хто з ними зуміє впоратися. Зазвичай у важкій вазі вибирали мене.

 — Як вийшло, що в 1973 році ви стали начальником футбольної команди СКА (Київ)?

 — Закінчивши активну кар’єру, я вісім років пропрацював викладачем Суворовського училища. Був капітаном. Звернувся до керівництва, що хочу піти на пенсію вже в ранзі майора. Ось за заслуги перед Батьківщиною і призначили на майорську посаду  — начальником футбольної команди. СКА тоді в Чернігів перевели  — замість «Десни», яка вибула. Коли я прийшов, команда закінчила чемпіонат країни в другій лізі на 17-му місці. Я відпрацював у футболі два роки. За підсумками першого сезону команда фінішувала сьомою, а через рік посіла друге місце.

 — У цьому була заслуга і начальника команди? Адже вважається, що за результати відповідає тренер...

 — Довелося і мені включатися в тренувальний процес. Дивлюся, якось мляво гравці тренуються. І після заняття футболки у них ледь вологі. Поїхали на виїзд  — програли. У наступному матчі знову поступилися. Я зрозумів, що потрібно щось змінювати. Зібрав команду, сказав, що у футболі я, можливо, мало розумію, але що таке витривалість і фізичні навантаження знаю добре. Тож відтепер курируватиму тренувальний процес  — розминка проходитиме безпосередньо під моїм керівництвом.

 — Футболістам сподобалося?

 — Головне, що витривалість у хлопців стала на порядок вищою. Розминка у мене тривала 45 хвилин. Після неї у всіх гравців футболки можна було викручувати. А хороша фізична готовність завжди впливає на результат: незабаром СКА почав регулярно вигравати. Плюс тренери хороші були — Анатолій Богданович і тоді ще молодий Юхим Школьников. Після двох років в СКА я демобілізувався, 12 років відпрацював завучем у Школі вищої спортивної майстерності, а у вересні 1986-го став директором армійської СДЮШОР з греко-римської боротьби.

 — Свою золоту медаль ви продали на початку 1990-х. Змусили життєві обставини?

 — Так, тоді за медаль можна було купити однокімнатну квартиру в Києві. Я мав допомогти з житлом дочці. Продав медаль колекціонерові за три з половиною тисячі доларів. Плюс ще за олімпійський факел з Ігор у Москві-1980, який я ніс на церемонії відкриття (запалював його в Москві і віз у Київ, де пройшло кілька футбольних матчів олімпійського турніру), виручив 500 доларів. За ці гроші і придбав житло доньці.

 — У Римі коли востаннє були?

 — Їздив два роки тому. Італійці відзначали півстолітній ювілей Ігор, запросили всіх колишніх олімпійських чемпіонів. В Україні таких залишилося троє  — я, легкоатлети Віктор Цибуленко і Людмила Гуревич. Поїхали з дружинами, у Вічному місті пробули тиждень. Нас приймали дуже гостинно.

Святослав РОЗЕНКО
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Іван БОГДАН. Народився 29 лютого 1928 року в селі Дмитро-Білівка Миколаївської області. Заслужений майстер спорту СРСР з греко-римської боротьби.

Олімпійський чемпіон Рима-1960 у важкій вазі. Дворазовий чемпіон світу (1958, 1961). Триразовий чемпіон СРСР (1958, 1959, 1961).