Між нинішніми росіянами, предки яких жили у Московії, й нащадками русичів, які населяли Київську Русь, така сама історична спільність, як між монголо-татарською ордою та поневоленими ними народами. Однак не лише «вєлікарускіє скрєпи», а й навіть знаменита Російська національна бібліотека у Санкт-Петербурзі веде початок із крадіжки у сусідів.

Бібліотека Залуських

Якщо для росіян Суворов — видатний полководець, то для поляків — кривавий каратель, війська якого восени 1794 року в прямому значенні слова вирізали у захопленому ними передмісті Варшави понад 20 тисяч мирних жителів. Здобутком «рускай пабєди» стали не лише ріки крові, а й матеріальні та культурні цінності Польщі. У підсумку четверта в тодішній Європі за значимістю і багатством книжкових фондів державна бібліотека Речі Посполитої опинилась у Санкт-Петербурзі.

Росіяни цей трофейний скарб зазвичай іменують зібранням книжок братів Залуських, хоч насправді приватна бібліотека двох польських єпископів була лише першоосновою створеного у Варшаві унікального закладу, що мало чим поступався аналогічним установам у Лондоні, Парижі й Мюнхені. Саме здобуті росіянами розбоєм і військовою силою фонди започаткували Імператорську публічну бібліотеку, нині знану як Російська національна.

Однак її могло й не бути, якби не жертовність і подвижництво українця Михайла Антоновського, якому доручили скласти список книжок, доставлених до тодішньої столиці імперії. Російська Вікіпедія говорить про це напрочуд обачно: «Наявні розбіжності з іншими співробітниками на предмет припинення виявлених Антоновським зловживань і розкрадань обмежили успішність і час його діяльності».

У перекладі з канцелярсько-бюрократичної загальнозрозумілою мовою це означає, що незговірливого чиновника відсторонили від роботи, щоб він не перешкоджав красти цінні книжки. Тож за ревізією, проведеною у 1809 році, у так званій бібліотеці Залуських нарахували 262 640 книжок, з яких  російською мовою — чотири. Найвірогідніше, аналогічних втрат зазнали б і видання іноземною мовою, якби саме з них не почав складати опис фондів Антоновський, який, на відміну від крадіїв у чиновницьких мундирах, був справжнім поліглотом.

Автор дорогоцінних творів

Михайло Антоновський народився 11 жовтня (30 вересня за старим стилем) 1759 року в містечку Борзна на Чернігівщині. Закінчив Києво-Могилянську академію (1779) та Московський університет (1783). Талант молодого українця було помічено ще під час навчання, і 24-річному випускникові запропонували престижну роботу в Санкт-Петербурзі.

Уже в перший рік служби Антоновського за складання секретної інструкції для членів експедиції на Аляску відзначили «височайшим благоволінням», званням майора і посадою секретаря Адміралтейської колегії. Наш земляк був не лише чиновником, а й здобув славу одного з найкращих і найвпливовіших журналістів. У знаменитій поїздці Катерини ІІ Україною саме Антоновський супроводжував імператрицю, надсилаючи звіти про цю мандрівку до газет та ведучи офіційний щоденник перебування царственої особи в Малоросії.

У 1789 році вже знаний у вищих колах канцелярист і хронікер став управителем похідної канцелярії командувача російського флоту адмірала Чичагова. Написаний очевидцем і безпосереднім учасником морських битв Антоновським звіт — не лише цінний історичний документ, а й свого часу служив посібником для військово-морських навчальних закладів, за яким вивчали досвід баталій 1788—1890 років. Досі цей твір офіційно характеризують як «дорогоцінний для історії російського флоту».

Без чину і пенсіону

Успішну кар’єру обласканого височайшими милостями царедворця погубили чесність і любов до України. Він очолив створене у Санкт-Петербурзі Товариство друзів словесних наук, членом якого був вільнодумець Олександр Радищев, і вперше видав друком одну з праць Григорія Сковороди, що до того ходили між читачами тільки в рукописах.

Та смертним гріхом Антоновського в очах розпинательки України Катерини ІІ став переклад російською написаного німецькою мовою п’ятитомника академіка Імператорської академії наук Росії Йоганна Георгі «Опис всіх народів Російської імперії, їх побуту, звичаїв і решти відмінностей». Кардинально перероблений твір вийшов з назвою «Новітнє землеописання» й містив написані самим перекладачем розділи «Історія України» та «Малоросійські козаки». У них автор стверджував, що історія українців почалася з Київської Русі, а росіян — від створеного Іваном Калитою під протекторатом монголо-татар Московського царства.

Антоновський аргументовано доводив, що українці і росіяни — два різні народи, а «Мала Росія насильно переведена у підданство всеросійському престолу та була до цього ні від кого не залежною із республіканським управлінням».

На відміну від Радищева, якого за крамольну «Подорож із Петербурга до Москви» Катерина ІІ засудила на смертну кару, замінену 10 роками заслання в Сибір, із придворним журналістом і занадто чесним чиновником та істориком вчинили начебто гуманніше, але підліше. За «підривні твори», «обурливі місця» і «сепаратизм» Антоновського відправили у відставку «без нагороди чином і пенсіону». Це прирекло його на жебрацьке існування між колишніми матросами, які доживали віку в так званому галерному селищі столиці.

На відміну від Радищева, якого після смерті Катерини ІІ помилували і навіть дали високу посаду при царському дворі, любов Антоновського до України не було прощено: він помер 22 червня 1816 року, як констатує російська Вікіпедія, «дуже бідним». В імперській Росії можуть вибачити «общєдємократічєскіє заблуждєнія», але український патріотизм там досі розцінюють як замах на «устої» — найстрашніший злочин в очах великодержавних шовіністів.