На заході США, де щільність населення досить мала, необроблені акри належать урядові. Тож американці використовують ці землі для відпочинку та комерції, приміром, рибальства, розташування кемпінгів, пішохідного туризму, подорожування на човнах тощо. Та коли місцеві жителі, що заробляють собі на життя, використовуючи федеральні землі, не дотримуються при цьому чинних обмежень з метою збереження довкілля, влада вживає заходи впливу.
Надто на Алясці - найпівнічнішому штаті, великий природний простір якої захищається шляхом створення національних парків та спеціальних природних зон, що постійно перебувають під пильним державним оком. Таким чином урятовують свою незайману природу і жителі країни Кленового Листа.
А кому, скажіть, належить ще донедавна незайманий шматок природи у центрі нашої столиці, що складається з островів та заплав і наречений Гідропарком?! Ні, зовсім не нам з вами, киянам, а нахабним зажерливим власникам різноманітних "тростяних котів", "вовків", "едвайсів" та "корів" - маю на увазі незугарні назви численних забігайлівок більшого чи меншого штибу, які, мов поганки після дощу, розвелися в цьому загальноміському природному парку.
Їхня кількість зростає в геометричній прогресії, особливо останніми роками, коли "батьки міста" весь простір Києва міряли лише глибиною гаманців бажаючих щось урвати в громади. А ті, хто, відірвавши шмат, за народною приказкою про нечемного гостя (пусти свиню під стіл, а вона й ноги на стіл), безмежно розширяють свої володіння, знівечивши природну зону відпочинку кількох поколінь киян.
Й ось уже в тій парковій частині, що тягнеться від станції метро до мосту Патона, майже не залишилося пляжної смуги, бо, бачте, власник так званого "кафе", що розмножилося на кільканадцять метрів ушир і вглиб, цьогоріч розбудувався аж до самісінької води. І тепер цей "шанхай", збитий з нетесаних дощок і кривих дрючків, кіптявить небо якраз навпроти Лаврської дзвіниці. При цьому не даючи змоги відпочивальникам навіть замочити ноги у дніпрових водах.
Ви запитаєте: "А де ж санстанція?". Певно, десь таки є, але сном-духом не відає про те, що в Гідропарку, де відсутня будь-яка каналізація, щороку додається до десятка ресторанів, кафе, барів, від котрих, як мовиться, ні пройти, ні проїхати.
Щоправда, автомобілі таки проїжджають, хоча й розбитими вщент бетонними плитами. Навіть через крихкий і майже аварійний Венеціанський місток безперервно снують величезні "лексуси" та інші потужні позашляховики.
А кінна міліція, яку знічев'я започаткував тут котрийсь з міських голів, лише конячими хвостами махає їм услід, мовляв: "Розважайтесь, хлопці, на те й роки юначі!". Не знаю, як вам, а мені ще жодного разу не довелося побачити, як охоронці правопорядку бодай намагалися тут захистити людей і природу.
У самісіньке серце вразив останній злочин тутешніх "квартирантів": спершу вони методично почали вирубувати велетенські осокори в центрі Гідропарку, а, зрештою, добралися й до внутрішнього озера, де ще рік тому можна було в тиші помилуватися неляканими дикими каченятами. Земснарядом тут намили величезну купу піску, а довкола тепер розчищеної від дерев і кущів водойми з'явилися дерев'яні будиночки - чи то кемпінг, чи ще одна забігайлівка. З'ясувати не вдалося: кажуть, що це тепер приватна територія.
У людини повинно бути три якості живих: совість, розум і любов до природи. Ці слова, що належать великому природолюбу й природознавцю Порфирію Іванову, навряд чи розчулять холодні ненажерливі серця. Допоки старі й нові столичні очільники разом з всеядними міськими депутатами ділять навпіл свою любов до київської громади, в цієї громади услід за землею, скверами, музеями, пам'ятками старовини забирають чи не найостанніше - воду і повітря.