Вам, свідомим громадянам, не цікаво було б дізнатися цифру, скільки в нас людей, які в різні часи служили в Радянській армії? А як на мене, то хай би були такі дані. І не для якихось книг рекордів чи абсурдів. Для одного, гадаю, правильного висновку. Але резюме, як годиться, наприкінці.

А поки разом зі святковими привітаннями захисникам Вітчизни пригадаємо одну річ. Колись хлопці (автор серед інших) прагнули влитися до лав захисників. Прагнули! Ба, більше: дехто з юнаків майже на колінах благав військового комісара заплющити очі на деякі вади здоров’я, які раптом знайшли медики. Бо тоді не служити в армії автоматично означало бути неповноцінним. І найперші труднощі після вердикту «ніц не годен» виникали у стосунках з прекрасною статтю.

Відповідаю на закид якогось обкуреного молодика «годі вам, дядю, заливати!» тим аргументом, що із хлопчаків в армії виростали справжні чоловіки. Тож, скасовуючи 23 лютого, ми тим самим відкидаємо й статус Мужчини. Не годиться. І навіть перейменувавши свято на «день усіх чоловіків» чи «день джентльмена», втратимо тонкий аромат давньої традиції. Дух корпоративності представників сильної статі. 23 лютого — це не переможна хода червоних загонів. Це фетиш, який з часом втратив свою політичну чи ідеологічну суть, залишившись у чистому вигляді святом сили, мужності та впевненості. Та, куди подітися, щедрої чарки.

А рішуче «скасувати і забути» нічого, як завжди в таких ситуаціях, не вдіє. Не буде в календарі, то в душі залишиться. Пам’ятаєте колізію із забороною компартії України? Це коли певне крило демократів із піною на губах вимагало: комуняку на гілляку! Тоді ми не почули тверезі голоси: мовляв, стривайте, я був комуністом, який усеньке життя те лише й робив, що чесно жив та в поті чола трудився для загального добра. Мене розпинати за що?

Але читаємо злі рядки з листа молодої жінки. Вона пише, що які чоловіки, такі в них і свята. Їм аби набратися як жаба мулу – буде це Різдво чи день Радянської армії. «Совка» давно немає, а свято залишається. Давайте, розливає жовч молодиця, затвердимо у календарі день п’яниці й це буде рівнозначно...

Не можна погодитися з кореспонденткою хоча б з двох причин. По-перше, «совок» усередині нас не лише не помер, а виграє новими барвами. По-друге, якщо запроваджувати день п’яниці, то хлопці з сизими носами тут же виступлять з ініціативою започаткувати свято «конотопських відьом». А так ми далеко зайдемо.

Тому, гадаю, на це свято слід дивитися водночас і простіше, і складніше. Простіше тому, що не варто ламати списи навколо «було чи не було». Були Нарва і Псков, чи це вигадки Троцького з більшовиками? Перемогли червоні чи ганебно втікали з поля бою? Були це загони карателів та мародерів чи захисників нового життя? Краще зупинитися на мудрому: було та загуло.

Складніше з іншої причини. Бо тут уже без доброї волі, без широкого поруху душі не обійтися. Адже є слушна пропозиція не чіпати день 23 лютого ні за яких умов. В усякому разі доти, доки живим залишатиметься бодай один із тих, хто служив у лавах Радянської армії. Задля справедливості. Бо свята можна вводити указами та тихо відміняти рішеннями. А пам’ять людську не скасуєш.