У 1980-х роках поблизу кордону з Республікою Польща розпочалося будівництво шахти «Нововолинська №10». Нове підприємство після введення в експлуатацію мало не лише щорічно давати майже мільйон тонн вугілля з пониженою зольністю, а й забезпечити роботою працівників, які будуть вивільнені внаслідок закриття інших місцевих копалень, що вже вичерпували свої запаси. Адже місто Нововолинськ, що виросло біля збудованих у другій половині минулого століття шахт, гостро потребує робочих місць.
Нове підприємство, що незабаром мало включитися у підтримку енергетичного балансу України, здобуло право на розробку затверджених у розмірі 38 мільйонів тонн покладів енергетичного вугілля газової групи. Їх мало вистачити на чотири десятиліття стабільної роботи. Важлива справа державної ваги фінансувалася, звісно, за рахунок бюджетних коштів України. Утім, надія оперативно відкрити ще одну копальню не збулася ще й досі.
Чому?
Владазмінювалася, обіцянкизалишалися
Перший удар по планах своєчасно ввести її в експлуатацію завдав розвал Радянського Союзу, старт завершальній частині якого дали шахтарські страйки. Відгомоніли вони у ті буремні часи і в Нововолинську. Самі протести гірників, зрозуміло, були вже не причиною, а наслідком критичних провалів у мілітаризованій совєтській економіці. Що найперше, як відомо, дбала про ракети і танки. А вже потім — про молоко, м’ясо, сир, овочі та ширвжиток для компартійного «гегемона» — робітничого класу.
Далі був 1993-й, коли річна інфляція сягнула рекордних
10 000 відсотків. Потім — роки стагнації, прихватизації, дерибану, розпилу, відтискування… Волинські управлінці періодично їхали до Києва, записувалися на прийом до чергових віце-прем’єрів та міністрів, які в різних урядах відповідали за паливно-енергетичну сферу. І після їхнього повернення в регіон засоби масової інформації іноді гордо повідомляли: «На волинську новобудову ХХ
(а через якийсь час — вже і ХХІ) століття нарешті пішов черговий транш коштів. І вже точно визначений строк здачі її в експлуатацію!»
Але змінювалися президенти, глави уряду, голови ОДА, директори на новобудові… Та ситуація на майданчику, де через 5—6 років після старту робіт мала б запрацювати шахта, кардинально не змінювалася. Себто, тут усе тривало будівництво. Розтягненість у строках пояснювали просто: не вистачає грошей!
«Папік» прикривав?
У пам’яті шахтарів залишилися свіжими обіцянки уряду на чолі з утікачем нині Миколою Азаровим забезпечити мільярдні вливання у вугільну галузь. Вони, за задумом «команди професіоналів», мали б вивести її на якісно новий рівень. Вливання й дійсно були. Але чи повністю пішли вони на технічне переоснащення копалень, підняття рівня безпеки в них, виплату заборгованості працівникам, у тому числі запрошеним спеціалістам із Луганська, яких теж залучили до будівництва «Нововолинської №10»?
Пошук правдивої відповіді на ці запитання ще потребує непідкупного і всеосяжного аудиту. Цілком вірогідно, із залученням іноземних фахівців та працівників вітчизняних правоохоронних органів. Вони й дадуть відповідь, куди саме і через які конкретні канали спрямовувалися «шахтні» мільярди.
Коли ж торік народний депутат України Євген Мельник на прохання первинної профспілки шахтарів ДП «Передпускова дирекція шахти №10 «Нововолинська» під час години запитань до уряду поцікавився у міністра вугільної промисловості Едуарда Ставицького шестимісячною заборгованістю волинським шахтарям, то у відповідь почув: «У вугільній галузі України заборгованості із виплат заробітних плат немає!»
Чи хоч на хвилину знітився при цьому міністр?
Мене особисто сумнів бере! Адже у ході проведених після Революції гідності обшуків у його помешканні, нагадаю, було вилучено: 4,8 мільйона доларів готівкою; золоті злитки загальною вагою 42 кілограми; наручні дорогі годинники відомих світових брендів; велика кількість виробів з дорогоцінних металів; коробочки із каменями, схожими на діаманти; безліч документів на нерухомість, частки у компаніях, земельні ділянки; документи на реєстрацію зарубіжних компаній у різних офшорних юрисдикціях; банківські картки, документація на рахунки у низці банків. Як свідчить практика, державні чиновники, які мають такі статки, з приводу моральних постулатів, запитань різних нардепів чи недолугих журналістів особливо не комплексують. Особливо, коли в них є розуміння: «Папік» прикриє!»
— Усе робилося через підрядників, які перебували за межами області, управляло цим міністерство, а ви знаєте, яке це було міністерство і де сьогодні пан Ставицький, — висловив своє бачення ситуації наприкінці вересня цього року нинішній глава виконавчої влади Волинської області Володимир Гунчик. — Це була ширма, за якою робилися оборудки!
Перекус за кредитні гроші
Благими намірами залишилася ідея залучити до завершення будівництва і забезпечення шахти необхідним обладнанням і китайських інвесторів.
І нині, як і в минулі роки, є заборгованість перед шахтарями, які будують «Нововолинську №10». Вони нещодавно навіть учергове хотіли перекрити рух автомобілів на одній із доріг.
— Аби купити хоч якийсь перекус на робочу зміну, деякі з моїх колег — вдумайтеся! — навіть змушені брати кредит у банку! — розповів тоді на камеру один із протестувальників. — А що робити? На голодний шлунок під землею багато не напрацюєш!
Протестні настрої гірників у Нововолинську підігріває й те, що після приватизації Добротвірської та Бурштинської теплоелектростанцій Рінатом Ахметовим, який володіє шахтами і на Донбасі, і той відмовився від використання волинського вугілля. Для спалювання якого свого часу ці ТЕС і були споруджені. Державний інтерес для приватного виявився чимось на взірець пилюки, що сіла на лаковані туфлі.
Натомість через усю державу в Західну Україну поїхали потяги, що повези сюди вугілля зі сходу країни. У той самий час, як волинське сотнями тисяч тонн накопичувалося на складах і не мало належного збуту. І через відсутність реалізації палива ДП «Волиньвугілля» — не смійтеся! — періодично боргує перед Волиньобленерго за спожиту електроенергію.
Чому така увага до палива зі східного регіону? Не лише ж через те, що воно краще за якістю. Чи не криється відповідь у тім, що в тих вагонах з Донеччини і Луганщини були й тисячі тонн нарубаного в рабських умовах у «норах-копанках» дешевого вугілля? «Дешевого» — бо за видане на-гора вугілля нещасним шахтарям платили чи не десяту частину того, що воно коштує за офіційного продажу. Те вугілля, втім, демонструвалося як видобуте офіційно на шахтах. І на нього одержували чималу фінансову підтримку держави, що обчислювалася мільярдами, а далі… Далі ви знаєте!
Ось така, виходить, була в минулі роки своєрідна підтримка гірників. І не лише Львівсько-Волинського басейну!
Через недолугі реформи, непродумані умови та корупційні схеми волинське вугілля почало втрачати свої позиції як власний енергоресурс нашої країни. Найстрашніше, що при цьому й волинські шахтарі вже майже перестали вірити владі. Яка впродовж десятиліть не втомлюється обіцяти «ввести новобудову — маю на увазі десяту шахту — в дію наступного року».
Премії з присмаком криміналу
Градус протистояння у шахтарському місті підвищує і той факт, що не все до ладу останнім часом і на державному підприємстві «Волиньвугілля». У добуванні важливого для держави ресурсу воно має важливі координуючі функції. І мало б насамперед піклуватися про економію державних коштів. Натомість бачимо протилежне. Прокуратурою міста Нововолинська недавно до суду скеровано обвинувальний акт у кримінальному провадженні щодо колишнього генерального директора державного підприємства «Волиньвугілля».
Його звинувачують у незаконному заволодінні коштами та розтраті майна підприємства шляхом зловживання службовим становищем, вчиненим в особливо великих розмірах. Уже встановлено, що горе-керівник видав понад два десятки незаконних наказів про нарахування та виплату премій собі (на суму понад 200 тисяч гривень) та наближеним працівникам — ще на суму майже півмільйона гривень. Це у свою чергу призвело до незаконного нарахування єдиного соціального внеску на безпідставно виплачені премії. Таким чином, майже 880 тисяч гривень виявилися не там, де вони мали б бути. А перед тим правоохоронці порушили кримінальну справу за фактом махінацій на цьому ж підприємстві із податками на суму понад шістсот тисяч гривень…
Чи не могли б за належного контролю держави ці гроші бути спрямовані на, приміром, придбання необхідного обладнання для десятої шахти?
Питання риторичне. Нині готовність шахти, як стверджують посадовці, на дев’яносто відсотків. Треба лише закупити і змонтувати відповідне обладнання, що дасть змогу видобувати і видавати на-гора вугілля з досить потужних пластів. Але обіцяних на нього коштів волиняни ніяк не дочекаються.
Ось і виходить: виведені з обігу і заморожені в довгобуді кошти — а це понад мільярд гривень! — не працюють уже чверть століття. Нині, за підрахунками деяких експертів, це щорічно завдає Україні до сотні мільйонів збитків.
Невже наша держава настільки багата, щоб затягувати процес із добудовою десятої нововолинської шахти й далі? Скільки ще років будемо миритися з таким марнотратством?
Ми в Google+