Олександр Степанюк народився 1955 року в Рівному. Про власний родовід знав небагато: хіба те, що батьки, щойно одружившись, переїхали сюди з Донбасу.

Уже в зрілому віці довідався: його родина по батькові — українці із Забужжя, яких у 1944-му спіткала гірка доля вигнанців з рідної землі. Степанюків відправили на спецпоселення до Запорізької області, а звідти батька, тоді 21-річного юнака — до Макіївки на відбудову шахт Донбасу. Там Іван одружився: хотів повернутися в рідні краї, але кордон був закритий. Тож молода сім’я вирішила почати нове життя в Рівному: і до малої батьківщини ближче, й порядки ще не такі «совєтські».

Виявилося, їхня доля зовсім не унікальна, радше типова для українців Закерзоння (ця збірна назва об’єднує в собі Холмщину, Надсяння, Лемківщину, Підляшшя, Любачівщину та Західну Бойківщину). Тож Олександр Іванович не лише впритул зацікавився болючою особистою темою — разом із однодумцями 2009 року створив громадську організацію «Товариство «Забужжя».

Її очолив історик, директор однієї з рівненських шкіл Петро Куделя, родина якого теж побувала під жорнами тієї депортації. Від мами Петро ще й тепер довідується про нові й нові подробиці так званого добровільного переселення, адже в радянський час тема була на замку, навіть найближчі люди здебільшого мовчали. До певного часу не знав про те, що його родина за ту добровільність розплатилася життями двадцяти восьми людей, і староста Дядьковицької об’єднаної громади Михайло Войтович.

Ось так: геополітику (вона надзвичайно страшна річ) вершать правителі-тирани, а розплачуються за неї звичайні люди, причому не в одному поколінні.

Примусовий вирій

— Все робилося жорстко й навіть жорстоко, — розповідає голова Світової федерації українських лемківських об’єднань (СФУЛО)  Ярослава Галик. — Мій дід по мамі був війтом у селі Ростока Велика, що поблизу курортного міста Криниця в Західній Лемківщині. Звідти походить коріння мого роду, проте архівні знахідки сягають початку ХІХ століття. Але діда поставили перед фактом: пане Петре, мусите виїжджати. Готуйтеся самі й готуйте населення. Розуміючи, що на нього чекає, він склав повноваження війта. Але це не допомогло. «Рушайте по-доброму, бо поїдете голі-босі!» — і це з ним як із шанованою людиною говорили.

Зрештою навесні 1945-го, коли світ святкував перемогу над нацизмом, їх везли у «радянський рай», в село Дучинці на Полтавщину.

— Дідові навіть вдалося взяти з собою двох волів, уявляєте? — веде далі пані Ярослава. — Та їх одразу забрали до колгоспу! Не було жодного натяку на обіцяні 15 гектарів поля. Господарі, які мали свій фільварок, землю, коней, волів, цілковито знищені морально, мусили тяжко працювати за трудодні, адже в родині було 9 дітей.

Коли почули, що на заході України ще немає колгоспів, то в 1946-му ледь ускочили в товарний поїзд і заїхали до Станіслава. А на околиці глухого села Терновиця знайшли хату під соломою: на Лемківщині таких давно не було, а ця точнісінько, як Шевченківська! Тут мама пані Ярослави Стефанія зустріла її майбутнього тата Івана Галика, теж переселенця, якого знала ще зі школи. Народилася нова українська сім’я. Але в 1949 році й у цих краях запровадили колгоспи! Затим почали закривати церкви: у відповідь виникло греко-католицьке підпілля. По обидва боки села стояли гарнізони НКВС: раптом ці «неблагонадійні» щось утнуть.

Тим часом люди працювали за трудодні, без відпусток та свят, і жили без паспортів.

— Мамі паспорт видали в 1975 році! Єдиним шансом вирватися з цього пекла було навчання в місті, тож батьки прагнули дати освіту всім шістьом дітям. І хоч як забороняли наші свята і звичаї, мама таки примудрялася зробити все відповідно до традицій, які, здається, тримали її на білому світі. Приміром, святвечір ми починали не з куті, а з часнику, щоб відігнати злий дух, затим був шматочок яблука, і лише потім — кутя. «Хіба ви не знаєте, що життя почалося з яблука?» — так вона відповідала на наші запитання. І все згадувала, що вдома на грибах і чорницях корів пасли, а тут — хіба з Тисмениці з базару чорниць привезеш. І наперекір усім обставинам співала. Як гарно вона співала!

Розкажи всім  про кривду

Чи знала пані Стефанія, що саме її донька Ярослава очолить боротьбу (інакше й не скажеш) за право таких родин, як їхня, на визнання депортованими з етнічних земель? Вочевидь, відчувала те підсвідомо, бо весь час казала: «Славко, хіба що ти зможеш десь достукатися з тією нашою кривдою».

Прикро тільки, що рідна держава й нині не поспішає з офіційним визнанням злочину, який у змові вчинили два тоталітарних режими, адже Люблінська угода — не міждержавна, її уклали між тодішніми урядами. До речі, польський комітет національного визволення, що діяв від імені тогочасної держави, офіційно не визнала жодна країна світу. Тому Конституційний трибунал Польщі, спираючись на рішення європейських інституцій, 2004 року навіть скасував ту угоду. Тобто щодо польських громадян, які потрапили під дію тієї угоди, справедливість відновили.

А розкидані по світах українці Закерзоння дедалі частіше запитували себе: хто ми, звідки родом? І об’єднувалися в громадські організації в місцях компактного проживання в Америці, Канаді, Польщі, Україні. Найкраще організованими виявилися лемки, які утворили Світову федерацію українських лемківських об’єднань. Її головою 2017 року на VІ Конгресі СФУЛО у Львові обрали пані Ярославу Галик.

Відтоді робота щодо підготовки незаангажованої політико-правової оцінки тотального виселення українців у 1944—1951 роках значно активізувалась: перемовини, зустрічі з народними депутатами, серед яких теж є представники Закерзоння, видання тритомника «Книга пам’яті Лемківщини», робота над змінами до законодавства. Втім, коли звернулися до комітетів Верховної Ради з проханням провести парламентські слухання на цю тему, їм відповідали, неначе під копірку: «З метою уникнення загострень добросусідських відносин, які мають стратегічний характер, а також з огляду на постійну підтримку Польською державою України на міжнародній арені, проведення парламентських слухань і схвалення пов’язаних із цими питаннями документів не вбачається доцільним».

Тільки до чого тут нинішня Польща, коли йдеться про ту, іншу, тоталітарну, яка діяла в змові з таким само радянським режимом? До того ж захист своїх громадян — це виключно наша українська справа. Адже ми визнали на законодавчому рівні депортацію кримськотатарського народу з його етнічних земель — невизнаною залишається лише ця масштабна акція примусового виселення українців!

Їхні нащадки 7 вересня 2018 року провели у Львові міжнародну науково-практичну конференцію, де авторитетні дослідники, спираючись на конкретні історичні факти, назвали все своїми іменами. Серед напрацьованих пропозицій відзначення на державному рівні 75-х роковин початку акції, а також необхідність визнання державою Україна Люблінської угоди незаконною і злочинною, а тих, хто від неї постраждав, — жертвами політичних репресій. Зрештою — ухвалено постанову Верховної Ради №8603, якою нинішній 2019 рік оголошено Роком пам’яті депортованих з Польщі українців, а днем вшанування їхньої пам’яті встановлено другу неділю вересня. Передбачено також виховні години та круглі столи в навчальних закладах, тематичні виставки. Над підготовкою до цієї дати нині вже працюють і в Інституті національної пам’яті, і в числених об’єднаннях українців Закерзоння, яким відновлення історичної пам’яті болить найбільше! А ось із законом не склалося: до розгляду ж бо внесеного групою депутатів законопроєкту №9095 у нинішньому скликанні так і не дійшло.

— Молимося за нашу незалежну Україну, за її мирну долю, й тільки від неї чекаємо захисту, адже більше немає на що сподіватися. Нам важливе моральне визнання тієї кривди, яку вчинили з найзахіднішою гілкою українства! Тому невпинно доводитиму це новообраним народним депутатам, аж поки не буде законного визнання злочину тоталітарних режимів, — каже невтомна Ярослава Галик.

Чи ж згадає Україна про тих, хто так щиро її любить, бодай після парламентських виборів: 9 вересня 2019-го з часу тієї зловісної угоди минає 75 років. У нас немає морального права на забуття!

ІСТОРИЧНИМ РЯДКОМ

Після нового поділу Польщі вигнання українців з їхніх етнічних земель розпочалося з Угоди між урядом УРСР та польським комітетом національного визволення з території Польщі і польських громадян з території УРСР, укладеної 9 вересня 1944-го в Любліні (поширена назва — Люблінська). Відтак у 1944—1951 роках з етнічних земель Закерзоння, де споконвіку компактно проживали українці, примусово виселили все корінне населення — близько 750 тисяч осіб! Розкидалися по світах і зникли цілі етноси з їхніми унікальними субкультурами. Жодної добровільності, як подавала той процес радянська пропаганда, в тому не було.

Широкомасштабна акція примусового виселення українців відбувалась у кілька етапів:

1944—1946 роки — виселення майже 500 тисяч українців під лукавою назвою «евакуація» (насправді то була наймасштабніша депортація українського етносу в його новітній історії);

1947 рік — тотальна етнічна чистка під час військово-політичної операції «Вісла» з брутальним виселенням 150 тисяч українців на північно-західні землі Польщі (у концентраційний табір «Явожно» тоді відправили 4 тисячі непокірних українців);

1948 рік — примусове виселення жителів прикордонної смуги західних областей України вздовж радянсько-польського кордону (9125 осіб) з територій, які відходили до Польщі, на схід УРСР (підстава: угода про демаркацію державного кордону між СРСР і ПНР 1947 року; постанова Ради Міністрів УРСР «Про заходи у зв’язку з відселенням радянських громадян з населених пунктів, які відходять від УРСР до Польщі» від 14 квітня 1948 року);

1951 рік — примусове виселення українців Західної Бойківщини з територій, які відходили до Польщі, у південні регіони УРСР (32 066 осіб) внаслідок договору між ПНР та СРСР «Про обмін ділянками державних територій» від 15 лютого 1951 року.