Автора унікальних історичних розвідок журналіста і письменника Миколу Чабана одна наша спільна знайома назвала приватним носієм втраченої інформації. Микола Петрович у дослідженнях йде тими стежками, де ще ніхто не ходив, і володіє безцінними й неосяжними, не відомими широкому загалу знаннями. Ними він щедро ділиться у газетних нарисах, книжках, на лекціях і під час зустрічей. Дивовижних історій про відомих людей і несправедливо забутих особистостей, їхніх нащадків у краєзнавця сила-силенна. У сьогоднішній розмові торкнемося лише їх маленької частини.
— Миколо Петровичу, розкажіть про цікавинки ваших недавніх досліджень..jpg)
— Розповідатиму про людей, пов’язаних із Дмитром Яворницьким. До річниці національної революції 1917 року (не плутайте із жовтневим переворотом) розкажемо і про постаті українського національного відродження. Бо фактично Дмитро Іванович — така постать. Він гуртував навколо себе просвітян, багатьох революціонерів витягував із царських тюрем завдяки дружбі із впливовими особами свого часу. І вони дорожили його товариством. Якщо прочитаєте листи Яворницького, побачите, що він був для всіх заступником.
Олена Пчілка пише: «Прошу знайти роботу для моєї дочки Ольги Петрівни Косач-Кривинюк». І Дмитро Іванович знайшов сестрі Лесі Українки роботу патронажного лікаря в Лоцманській Кам’янці поблизу Катеринослава (тепер місто Дніпро. — Авт.). Сюди приїжджали Олена Пчілка й Лесина тітка Олександра Антонівна Косач-Шимановська. Тут довго зберігався Лесин архів. До речі, Ольга та її чоловік були активістами тутешньої «Просвіти».
Анархіст очима анархіста
— Недавно ви презентували забуту книжку Олексія Ніколаєва про Нестора Махна, яку видано в Україні завдяки вашим зусиллям.
— Вона називається «Перший з-поміж рівних», яка в нас 2000 року виходила українською мовою, а тепер ми вирішили перевидати її мовою оригіналу — російською. Наскільки знаю, книжку з 1947 року не перевидавали. Тож вона майже не відома широкому загалу.
Що це за історія? В Детройті анархісти видали цей роман Ніколаєва посмертно. Автор — ідейний анархіст, прибічник Нестора Махна. І тому він показує трохи іншого отамана — не пародію, а ніби іконку. Але нам це цікаво, адже людина із середовища батька Махна допомагає нам подивитися на нього очима ідейного анархіста.
Рукопис схвалила вдова Нестора Івановича Галина Кузьменко. Ніколаєв — забута постать. Він росіянин із Владимирської губернії. Але перед революцією опинився в Кам’янському (донедавна Дніпродзержинськ. — Авт.) і звідти посилав свої твори в різні періодичні видання — я деякі познаходив. А потім доля його кидала то до більшовиків, то до денікінців і врешті він зупинився на анархістах. Згодом емігрував, проїхав усю Європу і облаштувався в Ризі. Жив самотньо, хворів, не приховував своїх антирадянських поглядів. У Ризі Ніколаєва побили прорадянські молодики, і він загадково помер у 1938 році. Цей рукопис зберігся в США і тільки через 9 років побачив світ.
— Як до вас потрапила ця книжка?
— Був у США український видавець Сидір Тимофійович Кравець. У нього була газета, потім журнал «Наша батьківщина». Надсилав мені багато всілякої літератури. І зокрема книжку Ніколаєва, щоб перевидати її українською мовою в Україні. Ми її переклали і видали. Книжку написано у сучасному динамічному стилі кіносценарію, таких собі відеокліпів: епізоди змінюють епізоди. Автор наводить і документи епохи.
— На презентації була ймовірна онучка Махна, яку ви розшукали.
— Ми знайшли онучку кухарки Махна Оксани Містюк Людмилу Заславську, яка нині живе в Дніпрі. Втім, вона може бути онукою самого Нестора Івановича. Є фотографії Людмили і Махна — в обох схожий характерний тип обличчя. Ось фото, де стоять молоді й красиві Галина Кузьменко та їхня з Махном дочка Олена. Вона померла в Казахстані, не залишивши нащадків. Тому офіційно на ній гілка Нестора Івановича згасла. ДНК можна зробити, але Людмила Заславська цим не переймається. Син їй каже, що, мабуть, бабуся десь нагрішила, бо про діда бракує відомостей.
Донька Оксани Містюк була 1919 року народження, вчителювала. І постійно, коли в сім’ї починали згадувати Махна, бабуся Людмилі казала: «Онучко, не вір, що про нього дурниці говорять, — він зовсім інший». А мати шулікою налітала і обмежувала це спілкування, казала своїй матері: «Тобі мало, що твій зять сидить у таборах за Україну? Хочеш, щоб і я туди потрапила?» Тому онучка знала небагато. У неї збереглася шаль, подарована Махном. Оксана Містюк пригадувала, що саме любив Нестор Іванович їсти, як вона за ним всюди їздила. І вона на юнацькій фотографії має елегантний вигляд, як гімназистка, а не як проста сільська дівчина. Хоч і була неписьменною.
Наш край насичений усною історією про Махна. Недавно я виступав у сільській бібліотеці Новоолександрівки. Уявіть: спілкуємося з місцевими читачами, згадали Махна. Хтось заперечив: «Не так ти розказуєш». І розповідають мені, як Махно одній тамтешній жінці чоловіка знайшов і приїхав на їхнє весілля й подарував пляшки у вигляді молодиці й молодого. Одна розбилася за сто років, а друга ще зберігається в сім’ї.
— Кажуть, таких історій про Махна багато по всій Україні.
— Ось і моя бабуся розповідала про свого дідуся Мартина Йосиповича Гаржу таке. Прийшов до нього син і поскаржився, що махновці забрали коня. А для селянина в ті часи кінь – це все. Прапрадід пішов у сусіднє село до Махна і каже: «Батьку, твої хлопці випрягли коня!». І повернувся додому з годувальником. Та особисто для мене він не герой, бо був опонентом української державності. Але його феномен від цього не тьмяніє.
Або ще одна історія. Я знайшов на місцевому цвинтарі поховання останнього меншовика Катеринослава Ідашкіна. Ця людина гідно поводилася перед Махном. Ідашкін був присяжним повіреним, гласним (депутатом) міської думи. Під час громадянської війни відповідав за забезпечення міста провізією. Його викликав Махно і каже: «Віддай харчі моїй армії». А той відповідає: «А місто залишу впроголодь?» Махно оцінив достойну відповідь і сказав: «Добре, поведіть його туди, де в мене шуби, хай собі вибере». Дивовижно, але Ідашкін помер своєю смертю 1971 року, а всю його єврейську родину нацисти під час війни стратили.
— Що пов’язує Яворницького з Махном, крім відомого випадку, описаного Олесем Гончаром у романі «Собор»?
— Вони перегукуються як характерники. У них були якісь дивовижні властивості. Махно міг, як Іван Сірко, зникнути, розчинитися в разі небезпеки. Яворницький і Махно відчували особистість один одного.
Зв’язків Яворницького з Білоруссю не досліджували
— Як ви вийшли на тему Яворницький і Білорусь?
— Це абсолютно нова тема, якої раніше ніхто не торкався. Передовсім зазначу: я по мамі білорус. Білоруси — найкращі сусіди українців, ми ніколи не воювали. Два поневолені колись народи. А обопільна інформація в нас дуже мізерна. Це несправедливо! Коли працював над книжкою «Білоруси Придніпров’я», подумав, що в ній міг би бути розділ «Яворницький і Білорусь». Нині видано шість томів «Епістолярної спадщини Яворницького». Це багатющий матеріал. У цих листах я знайшов зв’язок Яворницького з Білоруссю. Першим ректором Білоруського національного університету був академік Володимир Пічета, який у молодості працював у Катеринославі, входив до складу Катеринославської вченої архівної комісії. А Яворницький був одним із її фундаторів. Київський професор Митрофан Довнар-Запольський родом з міста Рєчиця на Гомельщині приїздив до нас у 1905 році на археологічний з’їзд. Отже, два світила білоруської науки — Пічета і Довнар-Запольський пов’язані з Україною та Дмитром Івановичем.
Яворницький з великим співчуттям писав про білоруських плотарів у Катеринославі, бо вони гинули на дніпрових порогах. Називали їх тоді литвинами. До речі, Дмитро Іванович і сам сплавлявся в молодості, щоб відчути велич порогів — свого часу його вчителі направили у правильному напрямку: архіви почекають, ідіть і шукайте те, що збереглося в людській пам’яті. Але він і архівам віддав належне — встигав скрізь. Інколи комплексував, що, мовляв, не цілком історик.
— Як так?
— Вважав, що найцінніший його внесок — мовознавчий. Усе життя Яворницький збирав українські слова. Йому вдалося видати лише перший том свого словника. До речі, всі ці слова не увійшли до чотиритомного словника Бориса Грінченка, з яким Дмитро Іванович листувався. Тож словник Яворницького доповнював Грінченків. На жаль, другий і третій томи Яворницький не зміг видати, а всю його картотеку після смерті передали до Києва. І цей скарб десь розчинився в академічних картотеках. Нині хоч би цей унікальний перший том перевидати. Треба кричати про це на всю країну!
Яворницький також талановитий лексикограф. Людина дивовижна, енциклопедично різна: археолог, музейник, письменник. За 85 років працьовитого життя стільки створив! Кілька років тому почали видавати його 20-томник. На кілька томів спромоглися і зупинилися. Прикро.
— І цей неймовірний словничок Яворницького, що ви мені показуєте, — видання 1920 року. Ніхто його не перевидав?
— Ніхто, на жаль. Колись в букініста купив словники Дубровського: українсько-московський і зворотний московсько-український видання 1918 року. Користуюся ними, бо тут призабуті українські слова. Ще в Дубровського є словник московсько-української фразеології (1917 рік).
Віктор Дубровський — теж забуте ім’я. Він був науковцем, видавав словники до революції 1917 року. Його судили у 1930-ті у справі Спілки визволення України, бо людина утверджувала українське слово.
Ви чули про професора Петра Єфремова? Він проходив у тому самому процесі СВУ. Я видав його твори, намагався повернути із забуття.
Наталія БІЛОВИЦЬКА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Микола ЧАБАН. Народився 1958 року в Дніпрі. Закінчив Дніпропетровський державний університет.
Журналіст, письменник, краєзнавець, перекладач, упорядник багатьох унікальних видань. Автор історичних нарисів, книжок про діячів українського національного відродження, бібліографічного словника «Діячі Січеславської «Просвіти», за який був нагороджений премією НСПУ ім. В. Підмогильного. Співавтор книжки «33-й: голод» та інших.
Ми в Google+