Народний художник України
Володимир ШЕНДЕЛЬ

Донецький художник Володимир Шендель не належить до любителів хизуватися в козацьких мундирах із погонами та лампасами. Хоч його внесок у популяризацію козаччини справді значний. Так само важко переоцінити його творчий підхід і до зображення інших історичних епох та періодів. Приміром, якби існувало звання "Почесний скіф колишнього Дикого поля", художник по праву мав би отримати посвідчення № 1. Тим часом усі картини відомого майстра починалися зі звичайнісіньких учнівських зошитів. Отож наша розмова із народним художником України Володимиром Шенделем розпочалася саме із спогадів про дитинство.

"У листах батькові на фронт малював танки"

- Володимире Степановичу, ким ви в дитинстві мріяли стати? Мабуть, як і більшість хлопчаків "на посьолку", шахтарем? Чи вже тоді бачили себе художником?

- Зважаючи на те, що я народився і виріс у Донецьку, у шахті попрацювати довелося. Хоч насправді ще з дитинства дуже любив малювати і не уявляв, що колись доведеться займатися чимось іншим, а не цією улюбленою справою.

- Значить, найулюбленішим у школі був для вас урок малювання?

- Моїм улюбленим тоді був урок історії. Я на цих уроках, пам'ятаю, подумки мандрував у минуле. Вчителька розповідає про якусь історичну подію, а я відразу вмикаю уяву. Починаю мріяти і фантазувати про тодішні події і все це виразно бачу перед собою. А ось решта уроків були для мене ніби уроками... малювання. Бо я всі зошити з усіх предметів розмальовував з початку й до кінця. Батьки, звичайно, гнівалися, і мені не раз доводилося переписувати домашні завдання, які я доповнював своїми ілюстраціями.

- А що найчастіше малювали?

- Та все, що малюють діти в цьому віці. Дуже любив карикатури на конкретні сюжети. Ось, приміром, трапилася якась кумедна пригода на шахті чи в селищі, я відразу її на папері зображую. Піде мій малюнок гуляти по шкільних партах, сміються всі, а я тоді ще охочіше беруся за олівець чи ручку. Зрештою, батьки - а тато працював у шахті, а мама вчителькою - підтримали мій потяг до малювання. Вже у старших класах мені давав уроки шахтний художник, і я готувався вступати до одного з художніх училищ. Щоправда, з першого разу це не вдалося, тож навчався в технічному училищі.

- А вже після його закінчення вам, мабуть, і довелося скуштувати "шахтарського хліба"?

- У шахту я потрапив уже після служби в армії. Якийсь час працював прохідником. Що й казати, робота неймовірно важка. Вантажили вручну гірничу породу у вагонетки, і до кінця зміни я ледь лопату в руках тримав. Особливо у перші дні. Пам'ятаю, піднялися на-гора, мені від шахти додому йти кілька кілометрів, а здалося, плентався півночі. Мати зустрічає: "Синку, сідай поїж". Яке там! Відразу спати вклався, рук і ніг не відчуваючи. Мати знову будить. "Не хочу я їсти", - кажу. "Та ні - вставай, уже на роботу пора..." А потім, як кажуть, втягнувся, звик і вже знаходив час і на малювання, й на підготовку до вступу в художнє училище.

"Так, скіфи - ми"

- Володимире Степановичу, пройшовши "робітничі університети", ви таки потрапили до навчального закладу, який мав допомогти стати художником. Відчули, що нарешті здійснилася ваша мрія?

- Спочатку не зовсім. Річ у тому, що спершу навчався в Семеновському промислово-художньому училищі в Горьковській області. А там на чому спеціалізувалися? Готували майстрів розписувати узорами ложки, вази тощо. Думаю собі: оце влип! Адже хіба я про таке мріяв? Та поступово освоївся і намагався навчатися всього, що згодиться в майбутньому. Диплом захистив на відмінно і наважився вступити до Ленінградського інституту живопису, скульптури та архітектури. Оті 6 років стали найкращою школою. Темою дипломної роботи я обрав "Донбас дореволюційний" і, підготувавши 11 листів, захистився на "відмінно". У вигляді заохочення Художня академія СРСР навіть уклала зі мною договір на серію робіт на шахтарську тематику.

- Після серії "Донбас дореволюційний" ви, схоже, всерйоз віддали належне історії, яку полюбили ще в школі. А чому для чергового екскурсу в сиву минувшину краю обрали саме той період, коли місцевими степами кочували скіфи?

- До історії я справді не байдужий. Приміром, підготував багато робіт на тему Великої Вітчизняної війни. Дуже гарно відгукнулася про одну з моїх робіт Тетяна Яблонська, і було приємно почути таку оцінку від визнаної майстрині живопису.

А щодо скіфів, я про цей період нашої історії багато розмірковував ще змалку. Шкільні уроки уроками, та ще більше намагався "заглянути" в минуле, буваючи в наших степах. Частенько ходив до курганів, що залишилися тут і там, блукав балками й берегами річок, роздивлявся залишки скіфських чи половецьких баб, які дожили до наших днів, і намагався уявити картини минулого. Під час мандрів степом, куди мене немов магнітом тягнуло, я ніби почув поклик цієї землі. І вже відтоді не залишав намірів зробити на цю тему солідну серію робіт.

- Перед тим як почати втілювати задумане в життя і розкрити тему в графічному виконанні, вам, мабуть, довелося пройти серйозну "теоретичну підготовку"?

- Само собою, попередньо я прочитав силу-силенну художньої й наукової літератури. Вивчав праці істориків, дослідження археологів, побував у багатьох музеях, де є експозиції на цю тему. Завдяки цьому більше дізнався про побут, звички й мистецтво цього давнього народу. Найбільше враження на мене справили праці "батька історії" Геродота. Ось тоді я вже загорівся по-справжньому і спершу зробив 5 чи 6 робіт. А потім прорвало - серія на тему різноманітних епізодів життя-буття скіфів складається з 45 робіт. Над ними я працював 15 років. Виставка "Так, скіфи - ми" відбулася в Донецьку й інших містах. Приємно, що зображення робіт зібрані і в однойменному альбомі, який має попит серед шанувальників мистецтва та історії.

- Коли у вас з'явився задум створити серію робіт ще й про запорозьких козаків?

- Я не раз бував у Запоріжжі, куди ми, художники, здебільшого приїжджали, працюючи над промисловою тематикою. Та якось нас повезли на екскурсію на Хортицю, і відвідини цього легендарного острова справили на мене незабутнє враження. Запрацювала уява, і тоді побачив і пороги, які тут ревли, коли ще не збудували Дніпрогесу, і "чайки", на яких звідси вирушали аж до турецьких берегів, і Січ на Хортиці, і, звичайно, самих козаків, без яких важко уявити нашу історію. Зрештою, не Запоріжжям єдиним, адже на території Донеччини свого часу розташовувалася Кальміуська паланка запорожців і тут досі є чимало суто козацьких сіл... Знову засів за літературу. Найбільше мені стала в пригоді книжка Дмитра Яворницького "Історія запорозьких козаків" у трьох томах. Опісля її прочитання тепер відразу бачу огріхи, що трапляються в авторів, які намагаються по-своєму трактувати той період історії. До слова, працював я над цією темою із величезним задоволенням. До серії "Лицарі Січі Запорозької" увійшли 70 робіт, і виставка свого часу відбулася в Запоріжжі й Донецьку.

- Мабуть, керівники місцевих осередків козаків у чергу ставали, аби стати спонсорами виставок "Лицарі Січі Запорозької" в інших містах чи допомогти випустити альбом?

- Аби ж то! Козаків із генеральськими погонами в нас справді розвелося чимало, але відчутної допомоги від них я так і не дочекався. Хоч сподівався відкрити цю виставку ще й у Києві. На жаль, складається враження, що сучасним козакам, даруйте, "до лампочки" оте минуле, завдяки якому вони сьогодні намагаються формувати власний імідж.

Не обійшлося й без містики

- Проміж величезної кількості ваших робіт особливу увагу також привертають ілюстрації до роману Михайла Булгакова "Майстер і Маргарита". Як і чому ви вирішили звернутися до цієї теми?

- Твір я прочитав ще в студентські роки. Добре пам'ятаю, знайомився з ним у підходящій обстановці: один у кімнаті, надворі ллє дощ, завиває вітер й віконна рама поскрипує... Далі подивився польський художній фільм і дуже обурився. Як можна було братися за тему, абсолютно не розуміючи того, що хотів сказати автор? Крім того, у стрічці було безліч "ляпів" щодо мови, одягу тих часів. А персонажі там виявилися взагалі ніякі, хоча в Булгакова вони виписані просто майстерно... Ось тоді й вирішив взятися за цю тему. Звісно, перечитав усього Михайла Булгакова й безліч літератури про нього та його творчість. І, само собою, побував у тих місцях, де відбувалися головні події роману. Відвідав і Патріарші ставки, й будинок з квартирою N50. Ось після цього й почало щось вимальовуватися - за 10 років роботи з'явилося понад 60 сюжетів.

- Творчість Михайла Булгакова оточена ореолом містики й тому, наприклад, не кожен актор погоджувався братися за такі ролі під час екранізації "Майстра і Маргарити". А ви особисто нічого такого не помічали під час роботи?

- Певна річ, без містики теж не обійшлося. Я почав працювати над офортами і зробив перші 5 дощок із зображеннями. А потім вони безслідно зникли. Як таке могло трапитися? Сторонніх і випадкових людей, які могли вдатися до крадіжки, в майстерні не буває. Скільки я потім не шукав пропажу - ніяких слідів. А коли взявся переробляти, відчув, що права рука починає німіти. Знайомий екстрасенс, який дізнався про цю халепу, навіть порадив відмовитися від цієї затії. Та я таки зробив усе задумане...

А "бісівщина" перегодя ще раз про себе нагадала. Для виставки в донецькому Будинку працівників культури я підготував портрет Михайла Булгакова. А під портретом ми поставили букет свіжих троянд - улюблених квітів Майстра. Можете уявити стан працівників закладу, які наступного ранку побачили, що троянди чогось різко зів'яли, немов їх мороз прибив...

- Володимире Степановичу, над чим зараз працюєте? Який і чий поклик дав поштовх для чергових робіт?

- Поклик нашої давньої землі мені періодично вчувається й досі. Вкотре побував у заповіднику "Кам'яні могили", де, є така версія, відбулася сумновідома битва на Калці. Я облазив, як мовиться, тутешні скелі і взявся підготувати триптих під поки робочою назвою "Битва на Калці". Вже завершую роботу й наступного року планую розташувати його на своїй ювілейній виставці. А ще поступово готуюся до солідної дати - навесні 2012-го відзначатимемо 120-річчя нашого видатного земляка, геніального композитора Сергія Прокоф'єва. Хочу підготувати серію робіт з різних періодів життя та творчості уродженця Донеччини.

Павло КУЩ

ДOСЬЄ "УК"

Володимир ШЕНДЕЛЬ. Народився 22 червня 1936 року в Донецьку. Працює в галузі станкової та книжної графіки у різноманітних техніках - офорт, ліногравюра, літографія, акварель, живопис. Член Спілки художників України з 1973 року. Автор персональних виставок в Україні, а також в Німеччині, Польщі, Італії та Іспанії. Його твори зберігаються в музеях України й Росії, а також у багатьох зарубіжних приватних колекціях. Лауреат низки різноманітних творчих конкурсів. Народний художник України.