Геніальна поетеса Леся Українка (25.02.1871—1.08.1913), ювілей якої відзначаємо на всеукраїнському рівні, мала слабке здоров’я. Припускають, ще немовлям вона заразилася від молока хворої на туберкульоз корови. Згідно з іншою версією, застудилася на Водохреща 1881 року. Є й такі, хто вважає, що вона нездужала тому, що народилася 13 числа (за старим стилем). Не трапився їй на життєвій дорозі й той єдиний суджений, з яким би зазнала взаємного палкого кохання.

За переказами, коли Лесі було 15 чи 16 років, їй подобався старший за неї Максим Славинський. І йому вона була не байдужа. Проте Максима заарештували за кордоном і до смерті замучили у в’язниці. А до свого на 9 років молодшого за неї чоловіка Климента Квітки, який також був хворий на туберкульоз, не мав статків, Леся, подейкують, ставилась як до друга й вірного товариша.

Мавка із Зеленого Гаю

Попри такий талан, вищі сили щедро винагородили Лесю даром, який цінують найдужче: неймовірною силою духу. Леся Українка, як писав Іван Франко, «хвора, слабосильна дівчина — трохи не одинокий мужчина на всю новочасну, соборну Україну».

Це стосується не тільки літературної діяльності. Такий факт: коли 10-річній Лесі після операції з видалення вражених хворобою кісток її обидві руки та ногу зафіксували в гіпсі, вільною залишалася тільки одна нога. Тоді пальцями ступні здорової ноги вона навчилася грати на фортепіано.

Навіть у Єгипті, де Леся відпочивала, вона спромоглася на мужній вчинок: захистила кількох тамтешніх підлітків від п’яних туристів з Києва, які їх споювали. Вона пригрозила гультяям-землякам, що напише про їхню негідну поведінку в усіх київських газетах.

А чого вартий її лист до французької газети під час перебування у Франції у 1800-х роках царя Миколи II з царицею. Місцеві офіційні журналісти одне поперед одного вихваляли самодержця величезної держави, який прибув до них з візитом. І вона їх рішуче розкритикувала за таку запопадливість, нагадавши, що в імперській Росії й тюрми великі, і злодійство, й убозтво.

Леся Українка була не тільки рішучою й безкомпромісною, а й дуже розумною, талановитою. Чотирирічною вміла читати, шестирічною чудово вишивала, а дев’ятирічною написала перший вірш. Вона досконало володіла багатьма мовами. 19-річною уклала для сестер підручник з історії стародавнього світу. І це попри те, що до 5 класу через хворобу не ходила до школи, її освітою займалася мати письменниця Олена Пчілка.

Хвороба не дала Лесі Українці змоги розкритися в малярстві й музиці. У листі до дядька Михайла Драгоманова від 18 грудня 1890 року Леся писала: «Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що «натура» утяла мені кепський жарт».

Не маючи змоги реалізуватися у цих видах мистецтва, Леся сповна віддала себе письменству. Вона працювала в різних жанрах: ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Поетеса відома завдяки збіркам поезій «На крилах пісень», «Думи і мрії», «Відгуки», поемам «Давня казка», «Одно слово», драмам «Бояриня», «Кассандра», «В катакомбах», «Лісова пісня». За 42 роки, які прожила, написала понад 100 віршів і 20 драм, випустила три збірки. Повне зібрання творів Лесі Українки становить 12 томів. Вона перекладала, працювала у царині фольклористики, з її голосу записано 220 народних мелодій. Брала активну участь в українському національному русі.

Весь цей огром роботи потребував неабияких душевних і фізичних зусиль, а її хвороба, на превеликий жаль, прогресувала. Щоб бути в тонусі, Леся змушена була витрачати чимало часу й значні кошти на лікування і відпочинок, переважно за кордоном. Але був у неї у Вітчизні улюблений куточок, де вона не тільки оздоровлювалася й відпочивала душею і тілом, а й плідно працювала. Таким раєм на землі було родове гніздо Драгоманових на тодішній околиці міста Гадяча на Полтавщині.

Це старовіцьке дворище з будівлями під солом’яними стріхами стояло на високому березі заплави річок Псла й Груні й зусібіч було оточене лісом. Згори відкривалися мальовничі краєвиди, було видно навколишні села. Уперше Леся Українка відвідала ці місця ще дитиною: її привозили в гості до рідної бабусі по материній лінії Єлизавети Драгоманової. А після того, як садибу успадкувала її мати Олена Пчілка, приїжджала туди на все літо, як на дачу. Там їй було дуже комфортно, легко дихалося.

У Зеленому Гаю, так називалася дача, Леся написала поетичні драми «На руїнах», «У пущі», поезії «Забута тінь», «Одно слово», «Порвалася нескінчена розмова», «Забуті слова», «Ніобея». З Києва Леся їхала сюди через Бахмач, Ромни до Лохвиці, а далі в кареті «полтавським широким шляхом» — до Гадяча.

Без надії таки сподівалась

Коли вона там жила, до неї приїжджав увесь цвіт тогочасної української інтелігенції — місця вистачало. У двоповерховому будинку з краєвидом на Псел було 11 кімнат, просторі кухня, їдальня й вітальня. І це не рахуючи інших житлових будівель. У Зеленому Гаю проводили літературні конкурси, переможців яких відзначали преміями. Художник Іван Труш, який намалював портрети Лесі й інших її домочадців, настільки звик там відпочивати, що навіть одружився з її кузиною Аріадною Драгомановою. У липні 1898-го сюди приїжджав хворий на затяжні сухоти Сергій Мержинський, якому деякі дослідники намагаються відвести головне місце в особистому житті Лесі Українки. Леся приймала всіх з дорогою душею.

«Рушайте до мене… сюди якомога раніше… Поки по шпиталях лежала, мама збудувала тут хорошу хату… Околиця тут гарна, широкий горизонт… Будем човном плавати і просто руками, коли вмієте, будем читати, розмовляти, я буду вам грати Шопена і Шумана… українських пісень масу у власній транскрипції… Мої сестри (їх у мене три) покажуть вам околицю, побачите ви таку Україну, що «українійшої» й нема», — запрошувала вона до себе близьку їй за духом Ольгу Кобилянську.

Ольга скористалася запрошенням і два тижні гостювала в Зеленому Гаю. Пізніше вона розповідала друзям, як близько зійшлася з Лесею думками, поглядами на громадсько-літературне життя, як подружили, відкриваючи одна одній серце. Вона зробила висновок, що рівень поезій Лесі Українки високий, розрахований лише на справжніх інтелігентів. Звичайна пересічна публіка не доросла до її розуміння. Мусить спершу підготуватись до неї.

Мала честь погостювати у Лесі ще одна її давня приятелька вчителька з Гадяча Антоніна Макарова. На відміну від чернівчанки Ольги Кобилянської, її вразили не стільки тамтешні краєвиди, адже вона в тих місцях виросла, а те, який вигляд мала сама господиня Зеленого Гаю. Ось її характеристика: «Бліда, худа, виснажена, і очі повні скорботи. Ходила Леся, спираючись правою рукою на палицю».

Попри це вона знайшла в собі сили у серпні 1903 року разом з матір’ю поїхати в Полтаву на відкриття пам’ятника Іванові Котляревському. Ще через п’ять років організувала фольклорно-етнографічну експедицію на Миргородщину для збирання і записування народних дум. Перебуваючи тут, поетеса могла стежити за громадсько-культурними подіями на Полтавщині, дбати про поповнення громадської бібліотеки у Гадячі. З Гадяча вона виїжджала на найближчі хутори, в села Монастирські Будища, Ковалевщину, Броварки.

На жаль, доля драгоманівського гнізда сумна. Воно існувало до 1920-х років. Потім будинок націоналізували й зробили з нього сукновальню. Віковий ліс довкола садиби вирубали. Дачний будиночок біля Псла 1953 року знесла повінь. Майно Драгоманових, зокрема й Лесині речі, архівні документи, картини тощо передали до музеїв чи просто розікрали. Очевидці розповідали, що книжок в оселі Драгоманових було стільки, що їх звідти вивозили підводами.

Добре, що Леся Українка всього цього не застала. 19 липня 1913 року за старим стилем вона відійшла у засвіти у грузинському місті Сурамі. Її поховали на Байковому кладовищі в Києві.

У наш час урочище Зелений Гай — місце відпочинку місцевих жителів, частина популярного туристського маршруту. Сюди їдуть молодята покласти квіти до пам’ятних стел Лесі Українки, Олени Пчілки, Михайла Драгоманова.

Насамкінець.  Ювілейний рік поетеси — це гарна нагода привернути увагу до її творчості, актуалізувати її спадок. 25 лютого в закладах культури та освіти Гадяцької міської територіальної громади з урахуванням карантинних обмежень відбудуться урочисті заходи та літературно-мистецький вечір «Яскрися, квітко Драгоманівського роду!» Два дні до того в місцевому фаховому коледжі культури і мистецтв імені І.П. Котляревського проведуть літературну годину «Горить моє серце, палає». У вже затвердженому обласному плані заходів, які відбуватимуться протягом року, — погашення немаркованого художнього тематичного конверта і марки, участь у міжнародному, ініційованому Новоград-Волинським літературно-меморіальним музеєм Лесі Українки, онлайн-флешмобі, літературно-мистецьке свято та вручення премії.

У музеях та бібліотеках області оновлять тематичні експозиції та проведуть виставки. Протягом року в закладах освіти, культури, бібліотеках організують виховні години, круглі столи, науково-практичні конференції, присвячені творчості великої поетеси. В облдержадміністрації повідомили, що готують видавничий проєкт «Леся Українка і Полтавщина».