90 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЕНДІ ВОРГОЛА
Поп-арт від лемка Андрія
ГОРДІСТЬ. Легендарна культура хіпі й мистецтво поп-арту великою мірою завдячують появою американському художникові Енді Ворголу, якого насправді звуть Андрій Варгола. Син лемків-емігрантів зумів добитися всесвітньої слави і став символом часу, поєднавши поп-арт із протестами проти несправедливої війни у В’єтнамі.
70 РОКІВ ПОГРОМУ ГЕНЕТИКИ НА СЕСІЇ ВАСГНІЛ
Наука догоджати владі
ПАРАЛЕЛІ. Досі заздрячи аграріям Західної Європи, які на гірших ґрунтах, ніж українські чорноземи, збирають у кілька разів вищі урожаї, маємо пам’ятати, що однією з причин глобального занепаду сільського господарства в СРСР стало оголошення генетики лженаукою. Переслідування генетиків розпочалось ще у 1930-х роках, а приклад замордованого в тюремній камері вченого світового рівня Миколи Вавилова став грізним застереженням для тих, хто ставив науку вище від політики й ідеології. Однак остаточний погром генетики через війну довелося відкласти аж до сесії ВАСГНІЛ (Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. Леніна), що проходила у Москві з 31 липня по 7 серпня 1948 року.
Вона стала тріумфом мічурінського біолога, Героя Соціалістичної праці, тоді ще лауреата двох Сталінських премій першого ступеня, кавалера трьох орденів Леніна (до них згодом додасться ще п’ять аналогічних нагород), академіка Трохима Лисенка. На сесію допустили лише кількох прихильників генетики, виступи яких десятки разів перебивали знущальними коментарями із президії та образливими вигуками із залу.
16 серпня 1948 року нібито на виконання рішень науковців ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про стан викладання біологічних наук і заходи зі зміцнення біологічних кафедр у вузах», яка зобов’язала звільнити з роботи всіх «менделістів-морганістів-вейсманістів». До їх розряду потрапили всі генетики і навіть невгодні начальству науковці, яких огульно звинуватили у симпатії до «буржуазної лженауки».
Фактично йшлося про політичне рішення, бо, на відміну від лисенківців, які обіцяли триразово підвищити урожайність завдяки «гіллястій пшениці» та іншим міфічним дивам мічурінської науки, генетики були реалістами. Та найбільшим їхнім злочином проти діалектичного матеріалізму в його сталінському розумінні були твердження про гени, хромосоми і спадковість. Вусатий вождь не хотів вірити, що жодне виховання не перетворить Шарикова на професора Преображенського, бо це суперечить об’єктивним законам природи.
На відміну від генетиків, фішкою лисенківців стали спроби загартовувати і виховувати сорти рослин і породи худоби, що не дало жодної користі й відкинуло без того відсталу аграрну галузь на десятиріччя назад. Іншого результату бути не могло, адже нікому ще не вдалося здолати законів, що керують Всесвітом. Отож недаремно на Заході єхидно коментували, що «Лисенко — це Сталін в науці, а Сталін — це Лисенко в політиці».
Здавалось би, нині перипетії боротьби лисенківців проти генетики цікаві хіба історикам науки. Однак уже в часи ліберала Хрущова буквально за день ліквідували Українську академію сільськогосподарських наук (нині Національна академія аграрних наук України) за критику намірів партії розорати береги річок і запровадити тотальну хімізацію аграрного виробництва.
Науковці вже у незалежній Україні, навчені гірким досвідом спілкування із владою, підтримали курс Кучми на паювання сільгоспугідь та з піною на вустах доводили, що дорогі іноземні бурякозбиральні комбайни нам не потрібні, бо в рази дешевше використовувати ручну працю сільських жінок. Фактично це стало рецидивом лисенкіщини чи, точніше, страшної лженауки догоджання владі, яка надто дорого обходиться країні й суспільству.
10 РОКІВ АГРЕСІЇ РОСІЇ ПРОТИ ГРУЗІЇ
Маленька переможна війна
ПОГЛЯД. Події, які в Росії офіційно називають «збройним конфліктом у Південній Осетії», на політкоректному Заході досі іменують «російсько-грузинською війною» і навіть визнають, що її нібито спровокувала Грузія. Спеціальна слідча комісія Євросоюзу дійшла висновку, що грузинська сторона першою напала на самопроголошену осетинську автономію, а Росія лише «неадекватно» відреагувала.
Натомість екс-міністр закордонних справ України Володимир Огризко ще задовго до нападу Росії на нашу країну поставив далеко не риторичне запитання: чому масштабні бойові дії із застосуванням «Градів» та ударної авіації проти Чечні й фактичне знищення Грозного називають «відновленням конституційного ладу» і внутрішньою справою росіян, а спробу грузинів відновити контроль над власною територією у Південній Осетії — нападом на мирного сусіда?
До речі, ще 29 квітня 2008 року міністерство закордонних справ Росії офіційно повідомило «Про заходи із зміцнення колективних сил СНД з підтримки миру в зоні грузино-абхазького конфлікту». На їх виконання російське збройне угруповання так званих миротворців в Абхазії довели до максимально дозволеної угодами чисельності.
Без гучних заяв, але за аналогічним сценарієм розвивалися події у Південній Осетії. В зону потенційного конфлікту задовго до його початку масово ринули «казакі» й «дабравольци» із «суб’єктів південного федерального округу Росії», як це визнає навіть відцензурована російськомовна Вікіпедія.
1 серпня 2008 року керівництво самопроголошеної Південної Осетії розпочало евакуацію цивільного населення із прикордонного з Грузією міста Цхінвалі та заявило про готовність у разі збройного конфлікту завдати авіаударів по грузинському Горі та інших об’єктах на грузинській території. Насправді йшлося про літаки російських миротворців, бо, як і «ополченці ОРДЛО», про власну бойову авіацію осетини можуть лише мріяти. За свідченням російських журналістів, 6 серпня дороги, що вели з Росії в бік Південної Осетії, були забиті колонами бронетехніки, що нібито виїхала на «учєнія».
Єдиним гріхом тодішнього президента Грузії Саакашвілі стало те, що він вирішив не очікувати нападу, для якого росіяни, безсумнівно, заздалегідь запланували якусь підступну провокацію, а віддав наказ армії взяти під контроль місто Цхінвалі. Найімовірніше, грузинський лідер, як і вище керівництво України під час першого етапу АТО, сподівався, що бойові дії обмежаться зоною безпосереднього зіткнення. Однак в обох ситуаціях Росія продемонструвала, що міждержавні кордони і норми міжнародного права для російського агресора — порожній звук.
Ллючи нині крокодилячі сльози за долею зруйнованого артилерійсько-ракетними обстрілами Цхінвалі, в Москві ігнорують те, що грузинські війська ввійшли до фактично вже покинутого мирним населенням міста і впродовж трьох днів успішно його утримували. Весь цей час житлові квартали методично зрівнювали із землею удари російської артилерії й авіації.
Однак замість того щоб штурмувати Цхінвалі, головні сили 58-ї армії, уславленої винищенням чеченців під час «відновлення конституційного ладу» на віковічних землях цього народу, посунули у напрямку Тбілісі. Паралельно розпочалися нічим не спровоковані бойові дії проти Грузії з території самопроголошеної республіки Абхазії.
Незалежні експерти вважають, що проти загалом 30 тисяч грузинських військових і нацгвардійців Росія задіяла понад 70 тисяч вояків регулярної армії з бойовим досвідом кривавого умиротворення свободолюбних чеченців. Масштабна перевага мала гарантувати гучний успіх у маленькій переможній війні, які так полюбляють кремлівські вожді. Лише відчайдушний спротив і мужність грузинів, що засвідчили фактично однакові втрати при мінімум двократній перевазі агресора в живій силі й ще більшій — в техніці, і реакція світу змусили Росію вдати, що «нам чужова нє нада».
Європейцям важко повірити, що неймовірно багата природними ресурсами держава, в якій середня чисельність населення лише 8 осіб на квадратний кілометр, здатна зазіхнути на гірську країну, площа якої на рівні середньостатистичної російської області. Однак великодержавний шовінізм страшний саме ненажерливістю, жертвами якої вже стали Грузія, Україна, Молдова.
70 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЯНА ПАЛАХА
Більшовик, який повстав проти брехні
ПОДВИГ. 20-річного студента історичного факультету Карлового університету Яна Палаха однокурсники прозвали Більшовиком за марксистські переконання. Однак коли війська країн Варшавського договору чи, точніше, радянська армія окупувала Чехословаччину, не затяті опозиціонери і дисиденти, а саме романтик-історик 16 січня 1969 року облив себе бензином і вчинив публічний акт самоспалення у центрі рідної Праги.
На відміну від штатних комуністичних ідеологів-атеїстів, які нині майже всі стали ревними християнами, молодий студент відчайдушним вчинком довів, що прагнув жити за ідеалами, які на словах проповідували комуністи. Однак реальність довела, що солодкі слова і підлі діла — вроджені іпостасі тоталітаризму по-більшовицьки. Для Яна Палаха це стало крахом його марксистських переконань і поштовхом до протесту.
Подвиг студента так жахав тих, хто звик коливатися разом зі зміною курсу партії, що у 1973 році його останки потай ексгумували, піддали кремації й перепоховали на напівзабутому сільському цвинтарі. Та історія підтвердила пророцтво прощальних слів Яна Палаха, сказаних у лікарні: «В історії буває час, коли потрібно діяти». Дай Бог нам його не проґавити.
Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)
Ми в Google+