23 квітня 2022 року. Світлана вже кілька місяців жила, немов у сні: виконувала хатню роботу, спілкувалася із сином та рідними, працювала. Та всі думки, спрагла й змучена душа були в постійній молитві за чоловіка, від якого за майже півтора місяця було кілька коротких дзвінків, що він живий, але поранений, і найстрашніше — в полоні. Відганяла погані думки, які навіювала уява про жахи полону в рашиських нелюдів. Пульсувало постійно питання: як ти, Ромо? І подумки сама переконувала себе: все буде гаразд!

Думала про подальше життя. Ось малому 8 серпня виповниться вже вісім років. І тут ці думки раптово обірвав він — син Тимур, який вже завершував вечеряти: «Мамо, а в мене зв’язок із татом?» Підтвердила наявність зв’язку і намагалася говорити спокійним тоном, щоб назовні не прорвався важкий душевний стан, адже син не знав, що тата під час бойового вильоту було збито ще 14 березня. А той не вгавав:  «Він завтра буде вдома? Його знайшли! От побачиш! Віриш?» «Вірю», — тільки й вимовила.

Із завдання щасливчик не повернувся

14 березня пілота Су-25 майора Романа Василюка під час виконання бойового завдання збили ворожі ППО поблизу Волновахи Донецької області. Льотчикові вдалося катапультуватися, але його було поранено. Тож російські окупанти захопили в полон.

Нині вже підполковник 33-річний військовий льотчик Повітряних сил ЗСУ ділиться спогадами, як миті життя можуть розтягуватись в часі на незлічену тривалість і навіть стають проваллям.

Роман родом з Балаклійського району Харківщини. Із дитинства хотів бути військовим, бо подобалася форма. А потім з’явилося бажання літати: схоже, на вибір вплинув старший брат Олександр — військовий льотчик, який також літає на Су-25. Далі разом і служили.

До справи свого життя, в якій він став щасливчиком чи народженим у сорочці, як неодноразово його називали друзі, Роман готувався наполегливо не один рік. «Для кожного льотчика перший самостійний виліт — це незабутня подія!  Після першого курсу літав на Як-52. Усе було гаразд — виконав завдання. Захожу на посадку, випускаю щитки, але щось не так: з одного боку тяга рветься, а з іншого надламана і навскіс. Тоді не зметикував, що треба було їх просто прибрати. І щойно сів, гальмівний трос обірвався.

Начальник аероклубу обняв і сказав: «Довго літатимеш!»

А потім заліз під крило і вперше я тоді почув: «Нічого собі! Та ти в сорочці народився!»

Звичайно, надалі підготовка і напрацювання в льотній практиці зробили свою справу: відтоді в повітрі траплялися різні ситуації, та все було гаразд», — згадує Роман.

Про той фатальний березневий виліт він розповідає не так оптимістично.

«Після обіду парою полетіли на Волноваху. Ішли на граничній висоті —  до 5 метрів. За кілька митей до влучання ракети ведучий перестрибнув посадку,  піднявся і знову притиснувся до землі. Чую його голос: «Ні фіга собі! Скільки тут техніки!»

Я теж перестрибую посадку і бачу: напівколом стоять гаубиці. І відразу відчуваю влучання ракети. В очах потемніло, мене фактично склало навпіл — головою у приладну дошку. Тоді грудьми дістав ручку управління, а це частки секунди. Розплющую очі — переді мною земля і населений пункт, якщо не помиляюсь, село Єгорівка. Я ручку вправо від села вивернув, бо йшов із боєзапасом, і відразу катапультувався», — розповідає льотчик.

Пілот тепер каже, що чудово розумів: шансів вижити дуже мало, бо надто мала висота для катапультування. Але ж у сорочці народжений…

«Зняв маску, шолом, спробував підвестися. Спершу не вдалося, лише парашут зміг відстібнути. Озирнувся: поле, до села далеченько, а за 700—800 метрів — гаубиці, з яких у мене почали одразу стріляти. Влучили майже в коліно.

Побачив, що мчить до мене машина, звідки теж стріляють. А далі грізні команди: «Встать! На калєні! Тєлефон! Дакумєнти! Сколька вилєтов сдєлал?» І відразу автоматом навідліг в обличчя», — з болем розповідає співрозмовник.

Після того удару Роман трохи прийшов до тями, аж коли його діставали з вертольота. Потім розрізали холошу на пораненій нозі. Після того як наклали маску на обличчя, знову знепритомнів. І так, йому потім сказали, тривало три доби. Та весь цей час пораненого було пристебнуто за обидві руки кайданками. А приставлений до нього російський наглядач-медик теж сказав, що той у сорочці народився. Мовляв, втративши стільки крові, майже не виживають.

Бранця спершу перевезли до санчастини в Мелітополь, а потім він опинився в Донецьку.

Допити тривали весь цей час. Питали завше одне й те саме: скільки вас, куди летіли, які подальші наміри? Намагався казати те, що їм і так відомо, про одне й те саме різними словами.

«У Донецьку занесли в підвал комендатури. Ходять довкола, регочуть. Коли наважився попросити цигарку, один із них перезарядив автомат і вигукнув: «Тєбє адну? ілі двє?» Далі зняли з мене куртку, золотий ланцюжок, що батьки на 18-річчя подарували, а дружина із сином — хрестик на 30-річчя.

Потім уже відвезли до лікарні. Хлопці, які там були, кажуть: «Увечері з 21 до 22 побачиш «шапіто». «денеерівці» заходять знущатися з нас».

І справді: заходять, і один такий, на сявку схожий, штовхає милицею й питає: «То що: скажеш — льотчик?» Підтверджую. «… (бив) наших?» «…(бив)», — кажу. Він посміхається і каже своїм: «А він мені подобається. Хоч не бреше, як інші!» — розповідає недавній бранець.

Серед медиків, ділиться спогадами, були ті, хто співчував. Один з лікарів наодинці запропонував допомогу: зателефонувати додому і повідомити, що живий. І справді, потім дружина підтвердила: подзвонили і розповіли все. Ще, каже, принесли станки, щоб поголився, підходящі для лікарні одяг та взуття.

Приблизно через тиждень льотчика перевезли до шпиталю на базі колишнього шахтарського санаторію на околиці міста. Там для поранених було суцільне жахіття: деякі медики ран зовсім не перев’язували. Щоправда, одна з медсестер таки була милосердною і навіть почала потай приносити пораненим бутерброди. Чому так? Полонені якось почули її розмову з колегою. Та запитала: навіщо та допомагає «укропам»? І почула відповідь: «Мого теж мобілізували, і батюшка мені сказав: якщо хочеш, щоб із твоїм чоловіком все було гаразд, стався до тих людей, які у госпіталі, з милістю», — згадує ті моторошні будні.

«Води? А, може, вам ще й кави?!»

На початку квітня, продовжує розповідь Роман, його перевели на зону в Оленівку.

«Усіх нас, поранених, знімали з автомобіля, як вантаж, але хоч не били. Усіх інших били ременями із бляхами, палицями, пластиковими трубами, в які була вставлена арматура. Так убили одного з наших військовослужбовців.

Тривали поневіряння: спали на бетоні, на піддонах, а холодно. Лікарі — лише окремі згадували клятву Гіппократа і надавали необхідну допомогу. Бувало, хтось попросить води, а у відповідь: «Може, вам ще й кави чи баб?!» А якщо й приносили воду, то в каністрі з-під бензину чи солярки.

Нарешті 19 квітня нас з Оленівки перевели до Суходольська. Там уже були ліжка, біла постіль. Нас підстригли, зголили бороди. Описували коротенько: коли і де народився, де служив, склад сім’ї тощо.

Після одного з мінідопитів, коли підтвердилося, що я військовий льотчик, відвезли на допит кудись в інше місце. А вже звідти — знову на зону, але вже в росії. Одягли у зонівську робу. Посадили в камеру, вели допит, робили медогляд, брали аналізи: слину, кров, нігті, волосся. Шрами всі поописували. Намагалися розказувати про історію. «А ти історію знаєш? Адже і Крим, і пів України російські!» — питають. «Але ж її так написано, аби комусь було зручно!» — кажу у відповідь. Навіть не заперечують: «Ага… Може, ти і правий», — знову згадує. 

Уранці льотчика повели на черговий допит. Потім перевдягли в ті самі речі, в яких  був до зони. Посадили в один з «уазиків» і кудись повезли. Після зупинки зняли наручники і перевели в мікроавтобус. А руки, крім кайданок, скотчем замотані, й пов’язка на очах. Невдовзі звільнили і руки, й очі, дали змогу вмитися, погодували.

І знову поїхали — як з’ясувалося, в білорусь.

Ось нарешті Україна. На заправці навіть каву запропонували. «Каву будеш? Тобі яку — лате, еспресо? Не соромся! Кажи! І забудь, що там було. Якщо питання є, став!» Кажу: «Мене на обмін чи на подальше місцеперебування?» І тут у відповідь: «Завтра в обід будеш удома», — із хвилюванням переповідає момент пілот, який до тієї миті вже встиг багато разів подумки попрощатися з життям і рідними.

Із полону льотчика вдалося звільнити зусиллями ГУР МОУ 24 квітня. Після того він одразу зустрівся з начальником ГУ розвідки Кирилом Будановим та Секретарем РНБО Олексієм Даніловим.

«Обмін відбувався так: мене із розв’язаними очима й руками вивели і передали нашим в інкасаторську машину, а того кацапа з мішком на голові так і вели. Я ще запитав про нього: «Льотчик?» — «Та ні, — відповіли, — зальотчик!»

Після обміну мені лікар дав телефон. Я подзвонив дружині, кажу: «Світланко, я вдома вже, в Україні. За кілька годин буду в Києві».

Приїхав — тут уже батьки телефонують. Приїхали з повітряними кульками двоюрідна сестра, батькова сестра тітка Валя — вони живуть у Києві. Весь гуртожиток зустрічав. Кажуть: «Загадуй бажання й випускай кульки!»

Додому відвезли, на ранок — госпіталь, знімки, обстеження. Командувач подзвонив: з родиною — у Хмільник. Умови після полону там були комфортні», — не стримує усмішки Роман Василюк. 

У Києві Роман дізнався, що його рідним дзвонили невідомі і вимагали гроші за нього. «Боявся за сім’ю, всіх рідних, батьків, брата. Дратувало, як реагують деякі хлопці на брехливі новини, які нам приносили: і Кременчук взяли, і Слов’янськ, і Дніпро. Зрозуміло, нагнітали. А я казав: якби це була правда, то чого постійно стріляти тут артилерією так, що вікна в нас дрижать, мало не вилітають.

Щодо подальших планів: безперечно, літатиму! Якось так сталося, що 2018 року думав звільнятись. А тепер — ні! Воюватиму далі, хоч і досі часто згадую, як ракета летіла, як катапультувався, бо це жахливі відчуття. Нічого!

Для України все буде гаразд. Нас не здолати!  Переможемо! Швидше б сісти за штурвал!» — не приховує прагнення підполковник ВПС ЗСУ.

 Марина ТЕПЛЕНКО,
для «Урядового кур’єра»