Його поховали на Алеї слави міського кладовища. До свого 19-річчя, яке мав би відзначати 16 грудня, юнак не дожив рівно 40 днів. Чорний і фатальний збіг: замість святкових привітань — сороковини по його молодій душі.
Щоб попрощатися з мужнім земляком, на площу Незалежності міста Сум прийшли тисячі городян. Переважно молодь — студенти, старшокласники, учні коледжів — з квітами в руках. Коли процесія рушила центральною Соборною вулицею до місця вічного спочинку Сергія, площа залишилася встеленою трояндами, хризантемами, айстрами… А на кладовищі могила юного патріота потонула у вінках і букетах.
«Хто, як не я, і коли, як не зараз»? Так відповідав юнак на пропозиції утриматися від поїздки у зону АТО — від цього його відмовляли і рідні, й друзі, і знайомі. Однак з юних літ Сергій мав свій власний високий поріг відповідальності й честі, який не давав змоги стояти осторонь та спостерігати за подіями.
Як згадує його побратим відомий громадський активіст сумчанин Микола Сурженко, вже з перших хвилин їхнього знайомства (а це було торік у грудні на столичному Майдані) вразили сміливість і рішучість хлопця, загострене відчуття справедливості. А водночас — особливе захоплення історією України, часами козаччини та визвольних воєн.
Утім, він мав широке коло інтересів та зацікавлень, зокрема вивчав життя і побут скандинавських народів та жителів Півночі. Через це і позивний — «Сєвєр». І, як кажуть його друзі, мріяв вступити до вишу та стати істориком або ж зайнятися філософською наукою.
Незадовго до загибелі Сергій Табала зазнав поранення, приїжджав на лікування до Сум. Поліпшивши здоров’я, знову вирушив до Донецька, де його побратими боронили аеропорт. Під час одного з обстрілів ворожої артилерії снаряд дивом оминув групу бійців, серед яких був і Сергій. Тоді він сказав, що то добрий знак і все буде гаразд. Але…
За словами Миколи Сурженка, востаннє Сергій зателефонував йому до Сум уранці 6 листопада. Запитав про здоров’я, адже Микола перебував у лікарні й готувався до операції, а затим поцікавився, чи можна його привітати з днем народження на день раніше. Мовляв, 7 листопада в аеропорту може бути особливо гаряче.
Звісно, старший товариш прийняв щирі слова друга. А за кілька годин, саме перед операцією, Микола Сурженко отримав страшну звістку з Донецька…
Так склалися обставини, що Сергія виховувала головним чином бабуся, Людмила Анатоліївна Шепотько. Хоч і неймовірно боляче їй сьогодні, однак пригадує, яким добрим і світлим був онук.
Закінчивши 9 класів 9-ї Сумської школи, він вступив до місцевого хіміко-технологічного центру професійно-технічної освіти, обрав фах кухаря-кондитера. Адже дуже любив готувати різні страви, експериментувати на кухні. Особливо вдавалися м’ясні: котлети, голубці, завиванці. Чудово фарширував щуку. Його друзі знали: раптом захочеться поїсти — Сергій завжди виручить. І всі вони знаходили в нього вдома тепло, розуміння, а також ті чи ті делікатеси.
Людмила Анатоліївна розповідає, як онук був спантеличений тим, що побачив у Межигір’ї. Та й у маєтку колишнього Генпрокурора Пшонки: «Бабусю, там самих годинників — не злічити: один дорожчий за інший». — «А я йому жартома й кажу: чого ж ви не попросили хоча б один на всіх на згадку?» А Сергій ураз став серйозним та й каже: «Ну що ти, бабусю… Як брати, якщо ті годинники вкриті кров’ю загиблих на Майдані?»
Заступник директора центру ПТО Ніна Макотренко добре знала Сергія Табалу, бо хлопець ніколи не залишався в тіні громадського життя. Каже, що неординарним, розумним і здібним. Завжди мав власну точку зору, яку відстоював. У лютому наступного року він мав отримувати диплом, але на самісінькому злеті закінчилося його земне життя.
Залишилися світлини, відеокадри, на яких він навіки 18-річний. І слова в пам’яті рідних і друзів, які незадовго перед смертю мовив товаришу: якщо загине, то не треба нікому плакати. Бо віддає життя за найдорожче — рідних, кохану дівчину, майбутнє ровесників і всієї України.
Але, Сергію, твого прохання ніхто не виконав…
Ми в Google+