НЕЗВИЧАЙНА НАЗВА

 Тут ткали вишукані килими для Відня, творив Іван Франко та збереглися унікальні озера... без дна

За вікном авто геть за горизонт біжать укриті осіннім спокоєм різнобарвні поля, сонце грайливо мружиться крізь жовтогарячу крону дерев. Вікно вже близько - ні, не автоматичне, в якому піднімаю та опускаю скло, і не зі світлою шибкою, як у бабусиній хатині. Це незвичайне українське село, яке отримало цікаву назву завдяки своїй унікальній природі.

Пірнув у Вікні - виплив у Збручі

Дивно, наскільки наша країна багата на неповторні місця, якими навряд чи може похвалитися будь-яка інша країна, але найчастіше самі українці й гадки не мають про незвичну красу, яка їх оточує. Ось так і я (аж соромно зізнатися!), все дитинство провівши на мальовничому Тернопіллі, нещодавно вперше почула про унікальні карстові озера, що збереглися тут поблизу могутніх Подільських Товтр, у Вікні Гусятинського району.

- Ви колись бачили озера без дна? - цікавиться молодший науковий співробітник природного заповідника "Медобори" Оксана Мурська.

- Як це? - не приховую щирого здивування.

Жінка лише всміхається у відповідь і веде мене по просторому полю, що впирається в гори-острови, вкриті густим лісом. Тільки уявіть: всього якихось 20 мільйонів років тому в цій неосяжній низині котило свої хвилі Сарматське море. Від його підводного рифу сформувалися велетенські бічні утворення (товтри), і коли море відступило, вони так і залишилися висотою в кілька сотень метрів. Тепер у низині - поле, де й утворилися карстові озера. Раніше їх було кілька десятків, потім залишилось п'ять, а до наших днів збереглося лише два.

На перший погляд це звичайні невеличкі водойми. А що в них замість дна? "Під водою озеро як конус звужується донизу, утворюючи лійку, в якій є отвір, - відкриває секрет місцевої пам'ятки пані Оксана. - В одному озері отвір має ширину до 3 м, в іншому - до 5-ти".

Нічого собі! Справді, якщо придивитися, у центрі водойми видно темне коло безодні, звідки, немов фонтаном, піднімаються дрібненькі камінчики вапняку. Звідти постійно надходить вода з глибини 130 м. Найцікавіше, що температура її в цих озерах не змінюється цілий рік і становить +13 градусів: і в шалену спеку, і в 30-градусний мороз. Місцеві жителі кажуть, що це дуже цікаве явище саме взимку: коли надворі лютує завірюха, навколо озер навіть не замерзають береги, а у воді можна зігріти руки. У далекі часи, коли селяни ходили по схилах гір і з висоти милувалися красою природи, озера звідти блищали, ніби вікна - їх почали називати вікнинами. Звідси і пішла назва села - Вікно.

Одне озерце має більш первинний вигляд, інше - менше за розміром - люди навколо обмурували і звели поряд капличку - на релігійні свята тут святять воду. "Переказували, що вона має властивості зупиняти кров, адже піднімаючись з глибини, проходить не один шар вапняку, розчиняючи у собі солі. А, як відомо, кров згортається від солоної води", - пояснює пані Оксана.

Усі озера десь дуже глибоко з'єднані між собою. У зв'язку з цим вікняни можуть розказати багато легенд. Приміром, як одного разу чоловік їхав на бричці. Раптом коні сполохалися, і один з них впав у таке озеро і через деякий час виплив у Збручі. За другою легендою, від батьків втікали двоє закоханих: заможний хлопець та бідна дівчина. Вони впали в одне з цих озерець і виплили в іншому місці. Зараз ніхто не ризикує лізти у воду. "Скільки ми сюди приїжджаємо, жодного разу не бачили, щоб тут хтось купався: ні з дітей, ні з дорослих", - додає жінка.

Чудо-птахи - до Австрії

Найцікавіше, що в цих унікальних озерах полюбляв мити ноги Іван Франко. Відомий письменник тричі бував у Вікні - у 1880-х роках тоді ще юного 27-річного Франка запросив місцевий мільйонер Владислав Федорович, щоб той упорядкував його родинний архів, який нараховував майже 15 тисяч примірників. Роботи було вдосталь. Тож після важкої рутинної праці митець прямував із села на високу гору, де залюбки і творив, і відпочивав. Мальовничий пейзаж одразу знімав втому і надихав на творчість (кажуть, саме тут почала народжуватись відома збірка "Зів'яле листя"). А ввечері, перекинувши взуття через плече, письменник спускався босоніж у долину до водойм. Скелі, які так припали йому до душі, так і назвали - Франковими. А в селі встановили погруддя талановитого гостя та створили літературно-музейну кімнату, де численні фото та етнографічні експонати кожному охочому можуть розповісти про перебування тут Івана Франка.

Перехожі вікняни про Франка та Федоровича чули, але всі як один запевняли, що найбільше про своє село знає місцева ентузіастка Ганна Чемера. Як виявилося, жінка 40 років пропрацювала фельдшером і упродовж тривалого часу збирала по всьому селу найрізноманітніші експонати, відомості та легенди. Ось так і створила великий музей історії села. Вдома Ганну Олексіївну не застати - проводить екскурсії для відвідувачів у своєму дітищі. А там є що показати-розказати! І справді, найбільше для Вікна зробив у свій час місцевий магнат Владислав Федорович. "Він був всесторонньо розвиненою людиною, закінчив університет у Парижі, був головою Львівської просвіти, - розповідає Ганна Олексіївна. - Та на всю Західну Європу Федоровича прославила його килимарня".

Усе почалося з легенди. Ніби одного разу дівчина гуляла берегом озера, заснула і побачила сон - райських птахів і неймовірно красиві квіти. А коли прокинулася, захотіла десь зобразити цю красу і вирішила виткати верету. От ті чудернацькі птахи і незвичайні квіти настільки вразили Федоровича, що він заснував майстерню. Там килимарській справі вчили майстрів упродовж цілих п'яти років - як в інституті! І тільки після наполегливого навчання можна було стати справжнім майстром.

У майстерні стояло багато верстатів, а всі роботи були авторськими, ретельно підписаними. Цікаво, що при виготовленні килимів робітники використовували лише натуральні барвники. Приміром, цибулиння давало оранжевий та фіолетовий кольори. Кращі вироби Владислав Федорович возив на виставки до Австрії і привозив звідти найвищі нагороди. А ще створив поблизу Вікна дендропарк - привіз з Австрії 30 сортів бузку. Тепер ця гора називається Бузковою, де, на жаль, до наших часів збереглося лише шість різновидів квітів.

Проте була у Федоровича особиста драма. "Всі у селі знали, що він кохав у Відні оперну співачку, яка народила йому доньку Кароліну, - розповідає Ганна Чемера. - І от коли дівчинка підросла, Владислав привіз її сюди. Ліна володіла чотирма мовами, не знала лише української та польської. Згодом донька мільйонера закохалася в бідного поета Миколу Малицького (підписував вірші псевдонімом Віконський), молодята таємно взяли шлюб. Батько страшенно розгнівався і переписав усе своє майно на племінника. А Кароліна з чоловіком пішла жити в інше село, де вела просвітницьку роботу та займалася перекладами, писала вірші. А коли вже за часів радянської влади її чоловіка забрали органи НКВС, жінка викинулася з балкона. Подружжя не мало дітей, тож знаменитий рід Федоровича закінчився".

Під грушкою...

Саме Вікно на тлі більшості покинутих сіл Західної України досить велике. Перша згадка про нього датується 1464 р. Старожили переказують, що перші мешканці поселилися тут під великою грушею. В 1800 р. тут вже проживало 785 осіб. Найбільше піднесення для села було в 1930-х роках. 1939 р. у Вікні мешкало аж 2 475 осіб. Дітей народжували одне за одним - колиска з хати не виносилася! "Ось так скупають дитину у любистку та м'яті, щоб була здоровою та гарно спала, а потім в тих самих дерев'яних нецках тісто на хліб розчиняють, - говорить директор музею. - До того ж люди раніше вирощували коноплю і робили з неї олію, з якої випікали хліб. Олія з коноплі - не соняшникова. Тепер немає такого смачного хліба!"

Зараз населення села зменшилося і становить 1 400 осіб. Ганна Олексіївна зібрала в музеї відомості про багатьох відомих вікнян, які воістину є золотим фондом рідного села. Серед них - Василь Кушнір - президент світового Конгресу вільних українців. Степан Маслюк (рідний брат Ганни Чемери) працював у Росії, встановлював пульти управління на космічні кораблі. Роман Якубів - директор стратегічного аналізу НАТО у Канаді. Світлин відомих людей не злічити, у кожного своя доля. Згадує жінка і про сім'ї, вивезені до Сибіру.

Та коли чарівна усміхнена жінка з натрудженими руками показує численні вишивки своїх землячок, з особливою ностальгією пригадує свою молодість - як вперше прийшла працювати до місцевого медпункту. "Пам'ятаю, як я хвилювалася, коли треба було зробити перший укол! - розповідає Ганна Олексіївна. - Адже якщо невдало зробиш, потім по всьому селу говоритимуть, що ти поганий спеціаліст, і до тебе вже ніхто не піде! Село тоді було досить великим. Коли я прийшла сюди на роботу, за рік народжувалось по 40 немовлят, а тепер лише двоє". Та за всі роки невтомної праці пані Чемера вміє так легені послухати, що й рентгену не треба - вмить поставить правильний діагноз. Адже яке там у сільському ФАПі обладнання! Та й щоб елементарні аналізи пацієнту зробити, треба їхати до райлікарні. А Ганна Олексіївна без жодного аналізу визначить рівень гемоглобіну в дитини. "Слід лише подивитися на світло на верхній краєчок вуха - якщо гемоглобін у нормі, він буде ледь рожевим, а якщо понижений, геть блідим", - запевняє фахівець зі стажем. Адже в селі фельдшер повинен вміти лікувати і дітей, і дорослих, бути і медсестрою, і сімейним лікарем.

На вулицях Вікна можна побачити поодинокі покинуті хати, що дивляться на перехожих вікнами-пустками. Проте можна зустріти і багато чепурних будинків - останніми роками село відбудовується за рахунок заробітчан. Вікняни подивилися по світах, як живуть люди, а тепер і собі різні зручності влаштовують, висаджують у дворі море квітів, обрамлюють квітучим різнобарв'ям балкони та вікна осель. Переконують, що збагнули просту істину: життя і в місті, і в селі повинно бути красивим!

Щоб заробити копійчину для родини, тутешні жінки, в основному, працюють прибиральницями в Польщі, а чоловіки вдома займаються фермерством: вирощують картоплю, кукурудзу, пшеницю, ячмінь. Молодь у селі теж не відстає - є багато обдарованих дітей, юнаки та дівчата вчаться в університетах. У селі є досить потужна футбольна команда.

От тільки все у Вікні тримається на ентузіастах - фанатах своєї справи. Тож треба на рівні держави піднімати у селі культурне життя, давати молоді більше можливостей проявити себе, а молодим спеціалістам - достойні умови, аби вони хотіли тут жити і працювати, а не їхали шукати кращої долі по великих містах та закордонах. "Подивіться, в людей забрали радянську ідеологію, а натомість нічого не дали", - констатує Ганна Олексіївна.

ДOСЬЄ "УК"

Село Вікно досить велике. Перша згадка про нього датується 1464 роком. У 1800 році тут вже проживало 785 осіб. Найбільше піднесення для села було в 1930-х роках. В 1939-му у Вікні мешкало аж 2 475 чоловік. Дітей народжували одне за одним - колиска з хати не виносилася! Зараз населення села становить 1 400 осіб.
 

Інна КОВАЛІВ,
"Урядовий кур'єр",
Тернопільська область