У Брюсселі не втомлюються нагадувати про переваги країн, які об’єдналися у Євросоюз. Вони мають змогу користуватися чотирма незаперечними свободами: свободою переміщення товарів, капіталу, послуг і, власне, самих громадян ЄС. І справді, коли твоє авто перетинає лінію кордону між країнами Шенгенської зони, про який тепер нагадує лише скромний синій знак із назвою держави в колі золотих зірочок, ти відчуваєш  хвилю захоплення політичною далекоглядністю та мудрістю європейських лідерів. Проте, як справедливо доводять філософи, свобода завжди має свої обмеження.  І по-справжньому об’єднатися європейським країнам заважають глибокі історичні комплекси, яких вони не готові позбутися навіть заради славнозвісних чотирьох свобод, які пропонує їм ідеологія ЄС.

Наприклад, над Німеччиною тяжіє комплекс провини за Другу світову і невитравне тавро Берлінського муру, що породжує у неї якусь хворобливу любов до Росії. Великобританія, прикриваючись відданістю столітнім традиціям та архаїчним для третього тисячоліття поклонінням Її Величності, відхрещується і від Шенгену, і від євро. Греція і Португалія з незалежним виглядом (наскільки їм це вдається у їхній нинішній економічній ситуації) вдають бідних, але гордих. Скандинавські країни  — заручники свого нордичного темпераменту, тому страждають мовчки, не виносячи на широке обговорення своїх переживань та внутрішньополітичних проблем.

«Свіженькі» члени Євросоюзу, колишні політв’язні соціалістичного табору, мають комплекс провінційних відмінників, які опинилися у столичній школі, — вони ніби й були ліпші серед своїх старих однокласників, але швидко з’ясувалося, що вимоги у нових вчителів з ЄС набагато суворіші і до оцінки «відмінно» ще дуже далеко.  У Франції — країни зі славним історичним минулим наддержави, власниці численних колоній — легко простежити симптоми імперського комплексу. Для цього варто лише заговорити у крамниці чи транспорті французького міста англійською мовою. Вас обдадуть мовчазною хвилею презирства, навіть якщо ви викладаєте свої кревні за товар. І хоча вас зрозуміють, однак відповідь ви почуєте французькою.

Мені спочатку навіть хотілося від відчаю заволати: «Люди! Змилуйтеся! Я два дні тому лише приїхала у вашу країну, але вже встигла записатися на курси французької. А поки що згляньтеся і скажіть англійською, скільки коштує багет і чашка кави?» Мене зупиняло лише те, що на мої  англійські волання ніхто  не зреагував би.  Звичайно, Франції варто віддати належне за те, як безкомпромісно вона протистоїть американізації, береже свою мову і культуру (хай, до речі, це візьмуть до уваги трактувальники  Європейської хартії мов в Україні). Проте якою мовою має спілкуватися ЄС у своїх нових спільних політичних органах?  Якою мовою обговорювати спільну зовнішню і оборонну політику (я вже не згадую про спільний бізнесовий, культурний та туристичний простір)?

…Шкода, що перед вступом в Євросоюз Брюссель не міг зобов’язати кожну країну щиро поплакатися на шкіряному дивані психоаналітика.