Якщо ви щоранку припинаєте свого залізного коня в гаражі, навіть не сподівайтеся, що це врятує вас від затору! Зізнаюсь чесно, якби задоволення дістатися з Лівого на Правий берег столиці щоразу не з'їдало у водіїв по дві години часу, я б однозначно обрала автомобіль. Проте перетнути вранці Південний міст - ще те випробування для нервів. Тому не залишається нічого іншого, як постійно пірнати в гамірну підземку.

Я, як і мільйони киян та мешканців прилеглих містечок, вже звикла до постійної тисняви й задухи, що чатують на нас під землею, - не відкрию Америку, якщо скажу, що наш метрополітен вже давно не справляється з мільйонним натовпом пасажирів. Та вчорашній ранок сколихнув свідомість.

Як і зазвичай, на станції метро "Харківська" гамірно. Подолавши турнікет, помічаю, що на платформі зібралося аж занадто багато людей. Натовп ріс на очах. Дивно, але поїзди чомусь не поспішають радувати око пасажирів. Важко сказати, що ми насолоджувались очікуванням. Хвилина, дві, п'ять... Минуло досить багато часу, та найцікавіше: знервованому натовпу ніхто нічого не пояснює. Чому стоїмо, коли поїдемо? Сім, вісім, десять...

Не витримавши - всім треба поспішати на роботу! - я проштовхуюсь до чергової. "У чому причина затримки?" - цікавлюся. Жіночка підхоплюється з місця і, кинувши оком на суцільний мурашник, виголошує в мікрофон: "Шановні пасажири! Роботу метрополітену припинено! На мосту застряг потяг! Ніхто не знає, скільки стоятимемо - може, півгодини-годину. Скористайтесь наземним транспортом!" Ну нічого собі! Можна подумати, така кількість народу по команді вирушить нагору шукати невідомі маршрутки, які тут же як і їх друзі-автомобілі, застрягнуть у наземному заторі! П'ятнадцять, двадцять п'ять...

"Зараз підуть потяги! Може, вони вас підкинуть до станції "Славутич", - рапортує жінка в формі. А далі?.. Та коли на горизонті з'являється омріяний транспорт, підземний мурашник штурмує його з надією врятуватися. Що буде далі - ніхто не знає. Опинившись в одному з переповнених вагонів, зітхаю з полегшенням - нарешті їдемо! На наступних станціях до вагона будь-що намагаються втиснутися інші пасажири. Потяг повільно крадеться під землею, виринає на міст, поступово залишає позаду Дніпро і знову занурюється в темний тунель. Знову повільні "кроки" і раптом ра-а-аз! Людська маса кожною клітинкою тіла відчуває, як машиніст тисне на гальма! Зупинка в темряві. Рятує хіба що бліде світло електричних ламп. Знову сотні сердець рахують секунди, далі - хвилини... Хтось продовжує читати свіжу пресу, дехто не поспішає знімати "банани" з вух. І знову дивина: жодного слова про причину і, головне, тривалість зупинки! Жодного слова, щоб заспокоїти людей! Лише німі новини намагаються відволікти сотні очей. Але їм це не під силу. Час невпинно змінює настрій натовпу. Задуха пхається з усіх сторін. Вагітна жінка мало не непритомніє - якийсь чоловік рятує її ковтком води. У суцільній задусі, тисняві й безвиході дійсно стає не по собі - панічний страх так і підступає до горла. І мені вже абсолютно все одно, що курс євро сьогодні "впав" на кілька копійок, що в столиці ніяк не відновлять дитсадки, і хто мешкає в Пущі-Водиці! Шановна дирекціє метрополітену, скажіть хоч два слова некерованому натовпу, який застряг в залізній "банці" під землею! А разом з тим скажіть нарешті своїм пасажирам, які щодня платять за ваші послуги немалі гроші, як їм у такій ситуації врятувати своє життя? І надалі бути впевненим у його безпеці?

Нарешті мій потяг рушив з місця. Я лише подякувала Богу, що цього дня побачила світло в кінці тунелю. На роботі колеги навперебій теж ділилися наболілим - прикро, але останнім часом зупинки на різних гілках метро вже стали нормою. Найцікавіше те, що завтра знову мені не оминути підземку. Тож від уранішніх заторів, неймовірних стресів та замахів на життя врятує хіба що вертоліт - на жаль, його в моєму "арсеналі" поки що немає.