100 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА
ПОСТАТЬ. На відміну від обвішаних нагородами штабників, у більшості фронтовиків, які повернулись із Другої світової війни, єдиною нагородою була фактично ювілейна медаль «За перемогу над Німеччиною». У кращому разі з нею сусідила одинока медаль «За відвагу» чи якийсь орден. Причина цього не в боягузтві солдатів, а в елементарній неможливості вціліти, коли щодня доводилося ходити у криваві атаки, а не віддавати накази про них іншим.
Це потрібно знати, щоб належно оцінити аж три солдатські «Відваги» і ордени Слави та Червоної зірки на грудях мінометника-сержанта Олеся Гончара. Нині вже доступні архіви, які свідчать, що мужнього солдата представляли до нагородження орденами, замість яких колишнього військовополоненого відзначали медалями. Тільки переможної весни 1945 року вже членові ВКП(б) Олесеві Гончару нарешті вручили солдатську «Славу» замість вказаного в поданні на нагородження вищого за статусом ордена.
Отож ні мужності, ні елементарного везіння майбутньому авторові «Прапороносців» ніколи не бракувало, адже в мінометній батареї, яка стояла відразу за спинами піхоти, не раз траплялися ситуації, коли тільки диво рятувало життя талановитого хлопця. Уже після війни студентові Олесеві Гончару, чий нарис «Модри Камень» став об’єктом нещадної критики, вистачило стійкості і сміливості, щоб із трибуни, де мали прозвучати слова покаяння, відбрити запопадливого оратора-професора. Мовляв, щиро дякую за переказ газетних рецензій на мій твір, бо в нашому університеті преси ніде не побачиш. Тим більше української.
Сатисфакцією для літератора-початківця стало присудження йому в 1948 році Сталінської премії ІІІ ступеня за дві перші частини роману «Прапороносці». Нині вистачає недоброзичливців, які характеризують цей твір як кон’юнктурний і антагоністичний окопній правді. При цьому ігнорують, що на тлі післявоєнної літератури, яка насамперед славила партію і Сталіна, окремішність «Прапороносців» особливо впадала в очі.
Роман Олеся Гончара — класичний зразок романтичного реалізму, який з легкої руки Олександра Довженка насамперед став візитівкою українського поетичного кіно. Отож навіть класики літератури окопної правди, які почали творити у часи хрущовської відлиги, напрочуд високо цінували роман «Прапороносці».
Зрозуміло, що, на відміну від суворої воєнної прози, в Олеся Гончара фронтовики постають радше такими, якими вони хотіли бути, ніж такими, якими були. Та нині дивуєшся, як пильна радянська цензура пропустила крамолу, що спонукала читача до малоприємних для тоталітарної влади узагальнень і висновків.
Згадаймо, як замполіт майор Воронцов ставить за приклад закоханій у лейтенанта Брянцева Шурі Ясногорській лебедину вірність, а після загибелі її обранця не менш переконливо торочить, що люди вищі від обмежених своїми тваринними інстинктами птахів. У підсумку постає типовий образ комісара, який може обґрунтувати і виправдати будь-що, починаючи від репресій «ворогів народу» і завершуючи кардинальною зміною «курсу партії».
Саме переляканий війною і принижений життям їздовий Хома Хаєцький, а не офіцери чи навіть замполіт Воронцов, стає ініціатором «соціалістичних перемін» у зайнятих Червоною армією угорських селах. Мимоволі спадає на думку, що йдеться про узагальнений образ недолугого селянина-комнезамівця, який колись розкуркулював своїх працьовитих односельців-хліборобів, а нині не менш щиро і безжально взявся за більшовицькі перетворення чи у то визволеній від нацизму, чи то вже окупованій Сталіним Європі.
Усупереч офіційній версії, що відразу по завершенні боїв на зайнятих Червоною армією територіях починали надавати допомогу цивільному населенню ворожих країн, у «Прапороносцях» молоді будапештки змушені пропонувати себе на потіху солдатам за шмат хліба для родин, які голодували. Не міфічні військові коменданти, а українські хлопці-офіцери з бойових підрозділів брали ініціативу на себе, ділячись продуктами із жителями визволеного Будапешта.
Нині багато хто дорікає Олесеві Гончару за написану ним 4 липня 1995 року нетолерантну фразу в щоденнику: «Дякую Богові, що дав мені народитись українцем». Однак продиктована вона аж ніяк не почуттям расової чи етнічної зверхності, а усвідомленням того, що, на відміну від росіян, поляків, угорців, румунів, наш народ нікого із сусідів не завойовував. Саме цим пишався і дякував за це Богові фронтовик Олесь Гончар.
85 РОКІВ З ЧАСУ ПЕРШОЇ У СВІТІ ПЕРЕСАДКИ НИРКИ
Херсонський піонер трансплантації
ГОРДІСТЬ. Уродженець Полтавщини Юрій Вороний першим у світі провів операцію з пересадки трупної нирки людині. До цього піонер трансплантації вже віртуозно опрацював методику хірургічних маніпуляцій на собаках. У травні 1930 року на Всесоюзному з’їзді фізіологів, який проходив у Харкові, вчений-новатор продемонстрував піддослідну тварину з пересадженою ниркою.
Першою прооперованою людиною стала 26-річна Оксана Галушко, яка вчинила спробу самогубства, отруївшись сулемою. У пацієнтки перестали функціонувати нирки, що не залишало їй шансів на життя. Саме це спонукало хірурга херсонської лікарні Юрія Вороного вдатися до відчайдушного кроку, що давав хоч якусь надію на порятунок. Донором став померлий від черепно-мозкової травми 60-річний чоловік.
Операцію було проведено бездоганно, і нирка почала функціонувати, однак пацієнтка прожила після цього лише дві доби. На жаль, тодішня наука ще не мала засобів проти відторгнення організмом чужих органів, що стало причиною смерті хворої.
Першу успішну операцію з пересадки нирки виконали аж 23 грудня 1954 року в США, коли донором став живий брат-близнюк пацієнта. Однак Юрій Вороний вважав антигуманним калічити людей і принципово виступав за розроблення методик використання у трансплантації тільки трупних органів.
65 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ КВІТКИ ЦІСИК
Рідна пісня — для душі
ПАТРІОТИЗМ. Слухаючи, як старанно виводять англомовні пісні учасники телевізійного шоу «Голос країни», краще усвідомлюєш, яка любов до далекої України переповнювала серце легендарної співачки Квітки Цісик. Її успішній кар’єрі у США можуть позаздрити наші доморослі «зірки», однак знаний мільярдам слухачів голос навіть за океаном не відцурався рідної пісні, у якій душа нашого народу.
10 РОКІВ ВИСТУПУ ПУТІНА НА САМІТІ НАТО У БУХАРЕСТІ
ПОГЛЯД. Справедливо заявляючи, що підготовка Росії до анексії Криму й окупації південного сходу України розпочалася задовго до безпосередньої агресії, ми чомусь не хочемо згадувати про жахаючу безпорадність і навіть пряме пособництво ворогові номінально української політичної еліти. І якщо торговельні війни ще можна пояснити неминучими у відносинах будь-яких країн економічними суперечками, то виступ Путіна 4 квітня 2008 року на саміті НАТО в Бухаресті був цілком співзвучний заяві Гітлера 10 лютого 1938 року в рейхстазі, що «Німеччина не може бути байдужою до долі 10 мільйонів німців, що проживають у сусідніх країнах».
Єдина відмінність у тому, що біснуватий фюрер говорив про своїх справжніх одноплемінників, а Путін зі спритністю шулера безкарно збрехав політично толерантним представникам країн НАТО. Зокрема він заявив, що «на Україні одна третина — етнічні росіяни. Із 45 мільйонів осіб, за офіційним переписом, 17 мільйонів росіян. Є регіони, де лише російське населення. Скажімо, у Криму 90 відсотків — це росіяни. На півдні України — лише росіяни».
Однак досить переглянути матеріали поки що єдиного в історії незалежності Всеукраїнського перепису 2001 року, щоб пересвідчитися: тоді кількість населення країни була 48,5 мільйона осіб, а не 45 мільйонів, як збрехав Путін, а росіян серед них налічувалося всього-на-всього 8,3 мільйона осіб, що вдвічі менше, ніж запевняв він учасників Бухарестського саміту НАТО. У підсумку замість «третини етнічних росіян» насправді маємо лише 17,3%, що, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.
Не менш цинічна брехня, що 90% населення Криму — росіяни. Насправді їх частка на півострові у 2001 році становила лише 58,5%. Українці були другим за чисельністю народом автономії — майже чверть усього населення (24,4%).
Прикрим фактом є те, що в українському Криму державною мовою спілкувалося лише 10,1% населення. Однак це ще не означає, що решта жителів півострова російськомовні, бо майже всі кримські татари назвали рідною мову свого народу, частка якого серед населення Криму становила 12,1%.
Стосовно Донецької й Луганської областей, то тут, за даними перепису, 56,9 та 58,0% етнічних українців, а росіяни були лише другою за чисельністю національною меншиною, частка якої становила 38,2 та 39,0% відповідно. На гріх і сором українських політиків, у цих областях рускоязичними визнали себе аж 75 та 69% жителів. Більше того, за роки незалежності їхня кількість не зменшилась, а навіть зросла на 6,5 та 5%.
Отож тотальне насильницьке перетворення українців на нову «історичну спільність — радянський народ», розпочате в СРСР, у самостійній і соборній Україні тільки посилилось, а єдиною відмінністю стала зміна виведеної породи манкуртів із «совєтськіх» у «рускоязичних». А винуватити у цьому потрібно не стільки жертв путінської селекції, скільки наших доморослих політиків.
Саме вони прибрали з паспортів графу про національність, яка нагадувала дітям українців, що вони не росіяни. Ще гіршим злочином стало масове перетворення громадян України на злиденних маргіналів без роду і племені, змушених за безцінь трудитись у рідному краї або їхати на заробітки за кордон.
Натомість олігархічна банда, яку язик не повертається називати «новими українцями», чомусь вважає, що маєтки, палаци на тропічних островах і валютні рахунки за кордоном — гідна заміна зрадженої і проданої ними України.
Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)
Ми в Google+