100 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА СОЛЖЕНІЦИНА

ПАРАЛЕЛІ. Класик російської літератури Нобелівський лауреат Олександр Солженіцин — українець по матері, що типово для культури Росії, де Чехов називав себе малоросом, Лермонтов вільно володів українською, а Микола Некрасов був родом із Вінниччини.

Майбутній автор «Архіпелагу ГУЛАГу» ще капітаном-фронтовиком залишив у порушеній проти нього кримінальній справі унікальні свідчення: «Брехливо стверджував, що країна не була готова до війни 1941 року… Брехливо стверджував, що в СРСР нема свободи слова і друку та її не буде і по завершенні війни… Брехливо стверджував, що в основі керівництва нашою державою — феодальні методи управління».

Так Солженіцин задокументував свої звинувачення сталінському тоталітарному режиму, естафету якого нині прийняв Путін. «Насильству нічим прикритись, як брехнею, а брехні нічим утриматись, окрім насильства», — у цих словах Нобелівського лауреата суть внутрішньої, а нині вже й зовнішньої політики великої лише за територією й убогої за рівнем розвитку економіки Росії, вожді якої чомусь увірували у всемогутність симбіозу брехні й насильства.

Однак відоме прислів’я стверджує: скільки мотуз не плети, а кінець йому буде. У цьому вже пересвідчилися вожді Третього рейху й підручні Сталіна на чолі з Берією. Аналогічного фіналу не уникнути путлерівським посіпакам.

90 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЕОНІДА БИКОВА

Співучий комеск українського кіно

ПОСТАТЬ. Навіть якби весь його творчий доробок обмежився тільки фільмом «У бій ідуть лише «старі», ім’я уродженця Слов’янського району Донеччини Леоніда Бикова навіки ввійшло би в історію вітчизняного кінематографа. Тим образливіше чути, що видатного кінорежисера і не менш талановитого актора чомусь називають росіянином.

Насправді він українець і за походженням, і за місцем народження, бо, хоч би як цього хотілося путінцям, Донбас — це Україна, жителям якого великодержавні шовіністи цілеспрямовано виправляли прізвища на російський лад. Понад те, молодий актор Леонід Биков дебютував на сцені українськомовного Харківського театру імені Тараса Шевченка, а створений ним образ Максима Перепелиці з однойменного фільму, знятого 1955 року на Ленінградській кіностудії, став утіленням суто українського характеру.

До речі, саме того року московська кіностудія імені Горького випустила на екран картину «Солдат Іван Бровкін» з майже аналогічним сценарієм, герой якої — хлопець з російської «дєрєвні», що йде на строкову службу в армію. На відміну від чорно-білого «Максима Перепелиці», на розповідь про пригоди Бровкіна не пошкодували кольорової плівки, зате сюжет безсоромно вкрали в українського прозаїка Івана Стаднюка — сценариста кінокартини, де вперше в головній ролі знявся Леонід Биков.

Однак навіть за значно меншого фінансування талант переміг злодійство і в художньому, і в суто технічному сенсі. На відміну від «Бровкіна» з військовою технікою часів радянсько-німецької війни, в «Максимі Перепелиці» вперше на широкому екрані дебютували до того секретні автомати Калашникова та перший в СРСР серійний вертоліт Мі-1. Це засвідчує, якою впливовою силою були в радянській армії українці, здатні створити режим найбільшого сприяння фільму земляків.

Однак Леонід Биков прагнув не лише зніматись у кіно, а й знімати самому. Його режисерський дебют — і нині популярний фільм «Зайчик» — нещадно розгромила критика. Причиною стала відмова від загальноприйнятих штампів, коли мета життя — «била би страна радная». Більше того, Леонід Биков уславив героїзм малих на перший погляд вчинків, вкрай небезпечних для будь-якого тоталітарного режиму, де особиста чесність і небажання бути як усі — найстрашніші вороги.

«Відмовився від дев’яти сценаріїв. Не хочу брати участі у брехливих і антихудожніх речах», — у цих гірких словах з листа Леоніда Бикова пояснення, чому він переїхав з Ленінграда до Києва, де йому пообіцяли можливість знімати фільми за власним бажанням. Однак пробивати кінокартину «У бій йдуть лише «старі» довелося кілька років. На фільм, який начальство вважало не вартим уваги, пошкодували кольорової плівки й у півтора раза скоротили початковий кошторис, викресливши зі сценарію польоти.

Порятунком стали талант Бикова та бойове братерство колишніх пілотів-фронтовиків. Тодішній голова ДТСААФ тричі Герой Радянського Союзу Олександр Покришкін усупереч усім інструкціям надав кіномитцям чотири навчальні літаки, які бутафори переробили на бойові. Уже відзнятий фільм поклали на полицю, але його обстояли тодішній головнокомандувач військо-повітряних сил СРСР Павло Кутахов та очолені ним побратими-фронтовики із зірками Героїв на грудях. Лише завдяки цьому народжений усупереч волі штатних ідеологів фільм вийшов на екран, ставши легендою і гордістю кіно.

90 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЧИНГІЗА АЙТМАТОВА

Манкурти національності не знають

ТРАГЕДІЯ. Завдяки киргизькому письменникові Чингізу Айтматову мови народів світу поповнило слово манкурт. Це людина, перетворена на ходячий шлунок без душі, розуму й серця. Нині манкуртами в Україні стали зомбовані путінським агітпропом рускоязичні українці, які зреклися свого народу, мови, Вітчизни.

125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО

Вчасно не почуте «Геть від Москви!»

ПОГЛЯД. Уже поганим правилом для вітчизняних політиків стало пояснювати всі негаразди у державі її молодістю. Однак згадаймо, що СРСР вступив у криваву війну з гітлерівською Німеччиною на 24-му році свого існування, а УРСР, за одностайними оцінками експертів, на момент розвалу радянської імперії мала найкращі після Російської Федерації стартові умови серед союзних республік.

Натомість «маємо те, що маємо», як образно висловився один з уже колишніх керманичів держави. Винуватять у цьому «не таких» українців, яких за працьовитість і порядність шанують навіть далеко за межами України, а не тих, кого вже третій десяток років утримують власним коштом платники податків, сподіваючись на адекватну віддачу від доморощеної еліти, яка майже весь цей час сліпо йшла у фарватері політики великої лише за розміром Росії.

Згубність цього курсу ще майже 100 років тому першим усвідомив не історик Грушевський чи літератор-соціаліст Винниченко, а начебто затятий більшовик Микола Хвильовий, який у період національно-визвольних змагань українців воював на боці червоних. Однак саме він, на відміну від діячів Центральної Ради і керівників «українізації» в УСРР, осліплених вірою у «класову солідарність» українських і російських пролетарів, зумів задовго до становлення сталінської диктатури розгледіти, як «комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собі «собірателя землі руської».

Натомість навіть трагічний досвід Голодомору, великого терору 1937-го і нещадного винищення українців сталіністами у роки Другої світової війни чомусь не допоміг політикам уже незалежної України визначитися з допустимістю існування компартії та радянської ідеології, через що на третьому десятиріччі незалежності маємо п’яту колону путінського режиму в нашій країні. Наші «губернатори» і «мери», поєднуючи європейську орієнтацію на словах з великоруським святкуванням «масляніц», проведенням фестивалів «Грай, гармонь» та занесенням до Книги рекордів Гіннесса найбільших в Україні самоварів і тульських пряників на днях рідних міст, робили все, щоб українці залишались у душі малоросами.

Навіть нині, хоч як це прикро, не втратило актуальності застереження Хвильового, що «без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здатний тільки мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді може культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку».

Єдину можливість цього Микола Хвильовий бачив у принциповій відмові від наслідування «старшого брата» і сформулював це у гаслі «Геть від Москви!»

Ішлося не лише про культуру, бо саме письменник мав сміливість нагадати ще нібито колегам-більшовикам, що УСРР — юридично незалежна держава, яка нарівні з Росією підписала союзний договір про створення СРСР, не відмовившись від самостійності, зокрема економічної.

Реакція Сталіна не забарилася. У листі від 26 квітня 1926 року «тов. Кагановичу та іншим членам політбюро ЦК КП(б)У» на той час ще не всевладний генсек партії дорікнув: «У той час як західноєвропейські пролетарі та їхні комуністичні партії повні симпатій до Москви, Хвильовий не має сказати на користь Москви нічого іншого, крім як закликати українських діячів тікати від Москви «якнайшвидше».

«Повні» промосковських симпатій «корисні ідіоти», як називав прихильних до більшовиків західноєвропейців Ленін, невдовзі опинилися під владою вирощеного не без співучасті Сталіна гітлерівського режиму, а українці, які не повірили Хвильовому, зазнали не баченого у світовій історії геноциду голодом, терором, війною. Натомість письменник до кінця обстоював свої переконання, навіть гучним самогубством у травні трагічного 1933 року зумівши виявити протест.

Однак чи всі українці навіть нині почули його заклик йти геть від Москви та застереження про небезпеку «російського (не лише за етнічним походженням. — Авт.) міщанина, якому в печінках сидить українізація, який мріє про «вольний город Одесу», який зі «скрежетом зубовним» вивчає цей «собачий язик», який кричить у Москву: «Гвалт! Рятуйте!»?

На жаль, ні, бо в нас публічні заперечення очевидної всьому світу війни Росії проти України і навіть заклики «Путін, пріді!» досі залишаються безкарними для «дядьків отечества чужого» з українськими паспортами.