Вони тепер всюди на перших ролях, бо такий у них вік — найбільш енергійний і продуктивний, ініціативний і невтомний. Ровесники Незалежності, на щастя, не вражені вірусом радянщини і не розуміють наративів агресора, який вторгся в нашу країну і нав’язує українцям якісь дивні погляди, в яких немає України з її багатою історією, культурою, традиціями й мовою. Це покоління ніколи не зрозуміє і завжди протистоятиме ідеям рашистів, тому й боронить своє майбутнє завзято і відчайдушно.

Які вони, ровесники Незалежності? До яких розумінь доросли? І головне: що роблять для їхнього втілення?

Представляємо колективний портрет тих українців, які нині опора нашої держави, головні її захисники, голова і руки нашої економіки, надійне майбутнє України як успішної європейської країни.

Головний сержант 59 окремої мотопіхотної бригади Микола Казюк: «Мій життєвий план — бути корисним країні»

Микола Казюк народився у грудні 1991 року, зростав у місті Надвірна на Івано-Франківщині на повстанських піснях, яких завжди співала його бабуся. А ще згадувала про своїх двох старших братів, які вступили в оунівські, а потім в лави Української Повстанської Армії. І досі не відомо, де вони полягли.

Отримавши атестат про закінчення середньої школи, вступив до Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, де здобував фах інженера-механіка нафтогазового обладнання. Коли отримав повістку, вирішив відкласти навчальний процес. А призвали його у десантно-штурмовий полк.

 2013 року уклав контракт на продовження служби. А далі російський агресор анексував Крим, розпочав воєнні дії на Луганщині та Донеччині. Микола каже, лише тоді зрозумів двох бабусиних братів-упівців, чому вони пішли обстоювати українську державність.

У серпні 2014 року Микола Казюк вирушив у складі свого військового підрозділу на схід країни — на Луганщину. Околиці Луганська, Щастя, Станиця Луганська, інші населені пункти писали його бойову сторінку. Наприкінці 2015 року з побратимами на Херсонщині виконував завдання з оборони адміністративної межі з тимчасово окупованим Кримом. 

Коли закінчився контракт, 2016 року звільнився з військової служби. Але постійно цікавився військовим життям, читав відповідне законодавство.

«Із початком російсько-української війни багато воїнів не знали, як працює статус учасника бойових дій. Я почав вивчати це питання й допомагав побратимам, будучи на посаді головного сержанта роти», — розповідає Микола Казюк.

У цивільному житті йому порекомендували взяти участь у конкурсі на посаду в тодішній Державній службі України у справах ветеранів. Склав відповідні тести на знання законодавства, пройшов співбесіду. Запропонували обрати області, де була вакансія керівника сектору. Так опинився на Тернопільщині. Забрав дружину з маленькою дитиною. Допомагав військовим, пораненим, родинам загиблих Героїв, щоб вони отримували передбачені законом пільги. Коли створили Міністерство у справах ветеранів, Микола знову пройшов конкурс та очолив відділ цього центрального органу виконавчої влади в Тернопільській області.

Коли росія почала широкомасштабну війну, Микола, маючи бронь від мобілізації, 25 лютого 2022 року пішов у територіальний центр комплектування проситися на фронт. Спочатку поповнив лави 105 тернопільської бригади тероборони. У її складі брав участь у контрнаступі на Харківщині. Згодом перевівся в один з батальйонів 59 окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка, де нині служить на посаді головного сержанта. Разом з побратимами пройшов бої за Миколаївщину та Херсон, з торішнього листопада б’є рашистів на Донеччині. 

«Якщо маю певний досвід і вважаю, що ця справа виходить у мене досить непогано, я воюватиму. Це мій життєвий план — робити все, щоб бути корисним Україні», — ділиться думками Микола Казюк.

Нині він у званні штаб-сержанта, тричі зазнавав контузій. Вирішив: щойно Україна здобуде перемогу, ніколи не одягатиме військової форми.

Нині він аспірант Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Знає, що в мирному житті вивчатиме англійську мову, займатиметься великим тенісом, мандруватиме із дружиною та дітьми, писатиме дисертацію. З перемогою на Миколу чекають дружина Тетяна та дві донечки Анна-Марія й Ліна. Старшій вже вісім років, вона знає чимало повстанських пісень, часто пише таткові, щоб чимдуж виганяв ворогів з української землі.

 

Микола впевнений, що Незалежність не може бути дана безкоштовно, її потрібно заробити, заслужити, завоювати.  

Волонтерка і продюсер Вікторія Сибір: «Навколо з’явилася велика кількість заряджених, умотивованих і дуже освічених людей»

2012 року юна одеситка Вікторія Сибір разом з іншими українськими активістами пікетувала Одеську ОДА, протестуючи проти мовного закону Ківалова — Колесніченка. А до того у її житті був балкон. Балкон її власної квартири на Дерибасівській, який вона прикрасила написом «Слава Україні!» і розмалювала в українському стилі. Для тогочасної Одеси це був неабиякий вчинок, який міг спричинити проблеми. І таки спричинив.

2013-го Вікторія не могла пройти повз Євромайдан. Дівчина стала його активною учасницею і в Одесі, і в Києві. З початку бойових дій на сході країни Вікторія брала активну участь у волонтерській діяльності. Нині вона постійно перебуває на прифронтових територіях. Тепер вже як представниця масмедіа. Вона працює продюсером британського видання The Times and The Sunday Times.

Наскрізна ідея репортажів з південного та східного фронтів: Україні допомагає західна зброя, і її треба давати ще більше.

Нетривала відпустка дала змогу Вікторії відсвяткувати День Незалежності в рідній Одесі.

Вікторія Сибір народилася в рік проголошення української Незалежності, та не вважає це видатним і додає: «Для мене українська державність почалася набагато раніше від 1991 року, адже були в нашій історії й УНР, і Запорозька Січ».

А те, що тоді Україні незалежність дісталася легко і безболісно, вважає причиною легковажного ставлення українців до цього. Мовляв, важко цінувати те, що дісталося ніби саме по собі. Вікторія не думає, що українці в одну мить стануть іншими: «Подивіться на Одесу: в нас триває війна, але люди під час повномасштабного вторгнення не відчувають ні ціни, яку платимо, ні того, що війна». 

Однак люди, хоч і повільно, змінюються. Вікторія ділиться власними спостереженнями: «У  Харківській області ще торік у березні, в період активних обстрілів, люди виходили на вулиці й відразу починали замітати. Тобто триває війна, лунають вибухи, а люди виходять і прибирають. Так само було тоді і в Бахмуті — у прифронтовому на той час місті комунальники садили квіти. Це наче дрібниці, але вони створюють нову цивілізаційну парадигму: ми цінуємо землю, на якій живемо, і дбаємо про неї».

Вікторія каже, що попри всі нинішні складнощі, проблеми і трагедії не можна забувати, скільки гарних і позитивних змін відбувається: «Пам’ятаю, яка безвихідь панувала в бойових підрозділах 2014 року. Нині в армії багато змінилося на краще. Ще 2016-го ми перестали волонтерити, тому що нагальна потреба в цьому відпала: армія на той час була забезпечена. Тепер лінія фронту дуже довга, а ворог дуже потужний. Автомобілі, форма, медикаменти — все стає витратним матеріалом».

Із початком повномасштабного вторгнення змінився сам сенс волонтерства: «Тепер це не просто форма громадянської активності — це питання виживання. Нині є прямий зв’язок: якщо ти допомагаєш армії, в тебе більше шансів вижити».

 

На 32 році Вікторія Сибір каже: «Ми дуже непогано тримаємося. Не маємо права скласти руки і зневіритися. Так, поганого багато: корупція, зловживання у військкоматах, хабарі. Усе це є, але навколо з’явилася величезна кількість заряджених, умотивованих і дуже освічених людей. Для них війна — це не сенс життя, але вимушена необхідність. І всі ці люди, які зараз намагаються наблизити перемогу, я впевнена, зможуть потім прислужитися й у справі мирного облаштування України. Дуже їх шаную і думаю, що живу в найкращій в світі країні». 

Науковець Вікторія  Щербаченко: «Для мене найцінніший стимул — зміцнювати економіку держави»

У науково-економічному світі ім’я Вікторії Щербаченко добре відоме, вона стажувалася в Польщі, Німеччині, підтримує тісні зв’язки з колегами Європи та світу. Дисертацію на здобуття звання кандидата економічних наук сумчанка блискуче захистила у 25 років, чим приємно вразила старших колег. Нині вона доцент, старший викладач кафедри міжнародних економічних відносин навчально-наукового інституту бізнесу, економіки, менеджменту Сумського державного університету. Вікторія Щербаченко працює над темою управління інтелектуальним капіталом в умовах глобальної конкуренції.

Її шлях у велику науку видався звивистим. Вікторія по закінченні школи хотіла стати журналісткою й навіть подала документи на навчання. Але пішла на бюджетне місце на факультеті економіки та менеджменту. Ще у школі вона цікавилася точними науками, тож і навчалася без особливих труднощів. Їй запропонували вступити в аспірантуру. Працюючи над дисертацією, Вікторія вивчала досвід роботи промислових підприємств Сум: ТОВ «ВКМ Арматура», ТОВ «Турбомаш», машинобудівної галузі та інших. Її наукова робота ґрунтувалася на економічній конкретиці. 

Відтоді минуло майже сім років, ущерть наповнених науковою та викладацькою діяльністю. Вікторія активно долучається до реалізації різних грантових проєктів, бере участь у науково-дослідних роботах. Вона авторка більш як 80 наукових і методичних праць, має авторські свідоцтва.

У фокусі уваги — інновації, моделювання освітніх трансформацій, спричинених війною, для збереження інтелектуального капіталу та інноваційного потенціалу, її цікавить архітектоніка науково-виробничих об’єднань як маркерів післявоєнної відбудови України на основі європейських цінностей.

Як наголошує Вікторія, її розробки зміцнюють економіку рідної країни й допомагають перемагати у війні з російськими загарбниками. Це для неї  найважливіший стимул.

Торік улітку Вікторія вийшла заміж за ровесника Віктора, лікаря за фахом. Він капітан служби цивільного захисту, начальник пункту охорони здоров’я Міжрегіонального центру швидкого реагування  ДСНС України. Свідомо обрав службу державі 2016 року. Повномасштабне вторгнення росії в Україну застало подружжя в місті Ромни, яке майже місяць перебувало в облозі. З початку війни вся рідня залишалася на Сумщині, працювали і працюють на перемогу України та її відбудову. 

 

Двоюрідного брата Вікторії Володимира призвали на службу в ЗСУ в січні 2023 року. Під час виконання бойового завдання три місяці тому, у травні, він зник безвісти в місті Бахмут. Родина розшукує захисника і сподівається на його повернення додому.

Молодший лейтенант Мирослав Мисла: «Знаю, за що борюся і за що можу загинути»

Він навічно залишився 24-річним. 2014-го, коли розпочалася російсько-українська війна, Мирославу Мислі було лише 22. За його плечима вже був історичний факультет Харківського національного університету імені В. Каразіна, досвід політичної діяльності у складі ВО «Свобода» та ВГО «Сокіл», а також участь у Революції Гідності.

Напевне, Мирослав міг би стати непоганим викладачем історії або політологом, але обрав інший шлях. Разом із друзями, з якими познайомився під час Революції Гідності, добровольцем вирушив на схід захищати Україну. Спочатку служив у складі батальйону МВС особливого призначення «Січ», а згодом — у штурмовій роті «Карпатська Січ» Збройних сил України. Цей підрозділ створив Олег Куцин на самому початку російсько-української війни як окрему добровольчу роту «Карпатська Січ», а 2015 року він увійшов до складу 93 окремої механізованої бригади ЗСУ.

У її складі Мирослав Мисла виконував завдання поблизу Слов’янська і Курахового, на передових позиціях біля селища Піски, шахти «Бутівка», Водяного та Опитного. Він брав участь у бойових діях біля донецького аеропорту. Читав лекції для бойових побратимів та воїнів ЗСУ, патріотичної молоді на неокупованих територіях.

Восени 2015 року Мирослава було призначено на посаду командира відділення і згодом йому присвоєли звання молодшого сержанта. Під час ротації 93 омбр та одч «Карпатська Січ» він закінчив офіцерські курси й повернувся в розташування своєї бригади, яка вже виконувала бойові завдання на Луганщині. Тут у званні молодшого лейтенанта Мирослав прийняв командування взводом. Бойові друзі пригадують, що це був один з найкращих підрозділів 93 омбр, а Мирослав мав беззаперечний авторитет серед підлеглих як надійний товариш і командир. Мав позивний «Мисливець».

На жаль, його бойовий шлях був коротким. Мирослав Мисла загинув 2 жовтня 2016 року поблизу села Кримське на Луганщині. Його командир Олег Куцин пригадував, що Мирослав загинув під час бойового зіткнення з диверсійною групою ворога. У тому бою він знищив кількох терористів, але й сам зазнав кульових поранень, одне з них виявилося смертельним.

Олег Куцин розповідав, що Мирослав міг зробити кар’єру у війську, був рішучим і безстрашним, мав командирський хист. Та не судилося... 19 червня 2022 року в селі Вірнопілля на Харківщині під час артилерійського обстрілу загинув і сам Олег Куцин.

Мирослава Мислу з почестями поховали в селі Волохів Яр Чугуївського району на Харківщині поряд з могилою батька. У цьому селі й досі мешкає його мама пані Наталія. Указом Президента України Мирослава Мислу було нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно), а друзі й бойові побратими зробили все можливе, щоб гідно увічнити його пам’ять.

У селі Приборжавське Іршавського району на Закарпатті, де 4 липня 1992 року народився герой, йому встановили меморіальну дошку, а у столиці на вулиці Смоленській, неподалік станції метро «Шулявська», відкрили пам’ятник. Пам’ятні дошки на честь Мирослава Мисли відкрили і в селі Волохів Яр на Харківщині та в Харківському університеті. Віднедавна його ім’ям названо одну з вулиць Харкова.

Харків’янин Кирило Лукаш, друг Мирослава, розповідає, що він був справжнім лицарем України, говорив: «Знаю, за що борюся і за що можу загинути».

 

«Мені здається, що він міг би зробити будь-яку кар’єру: військову, політичну, наукову, — каже Кирило. — Але він назавжди залишиться 24-річним воїном. Він був в усьому справжній: справжній друг, справжній воїн, справжній чоловік, справжній лідер. Таким він і залишиться в нашій пам’яті».

Режисер Антоніо ЛУКІЧ: «Нам можна пишатися вітчизняним кіно»

Другий фільм режисера Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург» став подією в культурному житті країни і лідером кінопрокату. Схвально сприйняли глядачі і його перший повнометражний фільм «Думки мої тихі». Кіно- і телережисер, сценарист, продюсер Антоніо Лукіч, який народився і виріс в Ужгороді, увірвався в українську кіноіндустрію із серйозними заявками на успіх. У 28 років він отримав звання заслуженого діяча мистецтв України.

А народився Антоніо 1992 року і пам’ятає, що ровесником незалежності його вперше назвали на шкільному випускному. Але тоді ідеї про міграцію були набагато популярнішими серед молоді західного регіону країни, ніж думки про незалежність, яку сприймали як даність. На людей, які їхали навчатися не в близькі Будапешт чи Прагу, тоді дивилися з подивом.

Антоніо поїхав навчатися в Київ: «Мені пощастило закінчити Київський державний університет театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого. Роки навчання дали мені все: знання, практику, друзів, людей, з якими й досі працюю. Нині поряд зі мною команда друзів ще з часів навчання в університеті. Я не прихильник ідеї про режисерів-самоучок, тому мені було важливо пройти шлях пізнання реальності через кіно та здобути кіноосвіту. Можу сказати, що кращої освіти годі було й шукати. У нас була найсильніша майстерня, чудові студенти, викладачі».

Він упевнений, що в жодній іншій країні не отримав би шансу втілити свою мрію — стати режисером і зняти свій перший повнометражний фільм у 26 років. Середній вік дебютанта в Європі — 35—40 років, хоч бувають і винятки.

Антоніо впевнено почувається в кіноіндустрії, робить українське кіно і вважає, що ним можна пишатися. А на питання, що вважає своїми досягненнями, відповідає так: «Як людина віруюча стараюся не загравати з такими гріхами, як марнославство. Мені однаково дивно було показувати свій фільм в офіційній програмі Венеційського кінофестивалю і отримувати звання заслуженого діяча мистецтв України. Нагороди не наближають людину до Бога, а лише тішать її грішну душу. І родичів».

Розповідає, що після стрічки «Люксембург, Люксембург» знімає документальний фільм і працює разом із продюсерами над третьою стрічкою з назвою «Особливе ставлення»: «Це буде спроба дослідити незручність, побороти віктимність та осмислити таке складне поняття, як дім».

Повнометражна стрічка Антоніо Лукіча «Мої думки тихі» на 54-му Міжнародному фестивалі в Карлових Варах 2019 року отримала спеціальну премію журі, на Одеському міжнародному кінофестивалі — приз глядацьких симпатій. У кінопрокаті заробила 9,4 мільйона гривень, що на 0,2 мільйона перевищує бюджетні витрати.

Наступна стрічка «Люксембург, Люксембург» вийшла на екрани у квітні 2023 року. Протягом першого вікенду прокату її переглянули майже 35 тисяч глядачів, а касові збори дорівнювали 5,59 мільйона гривень. Фільм відзначено нагородою за найкращу режисуру на 20-му Міжнародному фестивалі в Монте-Карло.

 

Антоніо Лукіч — лауреат національної премії кінокритиків «Кіноколо» у категорії «Відкриття року». 

Бібліотекарка Влада Герцунь: «Переселенці з Донбасу із задоволенням читають українські книжки»

Незалежність — неабияке історичне досягнення української нації. Про це свідчить і повномасштабна війна з росією, яка ніяк не змириться з самим фактом існування нашої держави, хоче знову нас поневолити й відродити радянський союз. Щоб цього не сталося, на захист нашої свободи за велінням душі і серця нині стали тисячі кращих синів і дочок України. Але незалежність утверджують і в тилу. Для цього треба просто добросовісно працювати на своєму робочому місці.

Останнім часом у нашій бібліотеці з’явився новий контингент читачів — діти переселенців. Вони потребують особливого підходу, і ми, бібліотекарі, не шкодуємо сил і часу, щоб вони відволіклися від негативних спогадів, щоб їхнє життя і життя їхніх батьків наповнити яскравими барвами. Через ігри, майстер-класи тощо намагаємося донести дітям, що вони всі талановиті і їхній талант потрібен Україні.

У нас були волонтерські проєкти й інші заходи патріотичного спрямування. Напередодні Дня Незалежності ми виготовили герб України із природних матеріалів. Хочемо відродити такий вид мистецтва, як малювання вітражів.

Намагаємося працювати креативно. Діти після першого візиту повертаються, приводять друзів, батьків. Ми навіть заводимо сімейні формуляри, коли вся родина обирає українські книжки для старших і молодших.

2015 року, коли я прийшла на роботу в бібліотеку, дорослі читали донцову, мариніну, полякову. Діти брали здебільшого навчальну літературу. А тепер люди не бояться експериментувати, беруть по п’ять книжок. Так українське і українськомовне стверджується. Навіть ті, хто в побуті російськомовний, беруть своїм дітям українські книжки. На наших очах руйнується стереотип про мовні вподобання переселенців з Донбасу й півдня, що начебто вони української не розуміють. Ще й як розуміють. Із задоволенням читають Максима Кідрука, а він пише українською. І дитячі книжечки замовляють українською й не бояться, що їхня дитина чогось не зрозуміє. Люди за сімдесят, які все життя розмовляли російською, із гордістю заявляють, що прочитали книжку українською.

Працюючи з дітьми, прагнемо, щоб вони знали історію України, як здобувалась її незалежність. У цьому нам допомагає журнал «Локальна історія» як альтернатива біографічним, історичним виданням радянських часів. Це українське видання. Ми його передплачували і дуже хочемо поновити його надходження. Сподіваємося, що стане доступним і таке цікаве видання, як журнал «Вічний мандрівник» про дослідження світу, географію. Ми повинні  популяризувати високоякісний український продукт. 

Щоб вижити, беремо участь у міжнародних проєктах, грантових програмах і вже перемогли в кількох конкурсах. Нещодавно виграли ноутбуки, перемігши в конкурсі, учасниками якого були бібліотеки з Донецької, Харківської, Херсонської та інших областей.

У лютому ми започаткували проєкт «Книгодія: Читай. Даруй. Донать», у межах якого вже отримали в подарунок від читачів понад 350 книжок. Навіть в умовах воєнного стану українські бібліотеки розвиваються, впроваджують нові форми роботи. Сучасна українська бібліотека — вже не просто точка обміну літератури, це простір, де можна попрацювати на комп’ютері, погратися, поспілкуватися, з користю провести дозвілля. У філіях нашої центральної міської бібліотечної системи працюють клуби за інтересами, фотозони, ігрові кімнати тощо і й надалі розширюватимуть свої функції.

 

Чому нам треба популяризувати українське? Уже кілька років поспіль ми в бібліотеці робили ігровий захід про природу полюсів Землі з естафетами, інтелектуальним навантаженням. І я тільки торік дізналася, що уродженець Полтавщини Антон Омельченко на початку XX століття побував у складі міжнародної експедиції в Антарктиді. Маючи географічну освіту, я цього не знала. Звідки про це дізнаються діти, якщо їм не розкажу? Це ж цікаво. У різних сферах життя є українці, які досягли чогось, а про них ми мало знаємо. Незалежність нам потрібна для того, щоб наш народ не тримали на задвірках історії.

Володимир Панченко: «Час вимагає від молоді бути джерелом змін»

Поспілкуватися з Володимиром Панченком вдалося в перервах між його активною діяльністю у проєкті «Молодь — громаді», з яким Благодійний фонд «МХП — громаді» переміг у грантовому конкурсі від ПРООН. 80 дівчат та юнаків 14—17 років зі Львівщини, Київщини, Вінниччини, Черкащини готуються змінювати Україну. Крок за кроком вони вчитимуться цього.

«Як позначилося на вашому житті те, що ви народилися 1991 року?» — запитую в керівника національних проєктів цього благодійного фонду Володимира Панченка.

«Головне для мене, що асоціюю себе лише з незалежною Україною, шлейф радянського союзу мене не зачепив. Мабуть, звідси й бажання працювати у громадських організаціях, розвивати, пробуджувати суспільство, його внутрішні резерви, ініціативу». За його словами, таке усвідомлення вплинуло й на вибір освіти (він магістр управління проєктами, отримав кваліфікацію керівника проєктів та програм) і майбутньої кар’єри.

У Черкасах два роки він був заступником директора обласного молодіжного центру. Потім, із 2017-го, працював на сході України — спільно з однодумцями розвивав молодіжні простори.

«Нашою метою було те, щоб молодь на підконтрольних територіях Донецької та Луганської областей залишалася в регіоні, ми розвивали громадські рухи, — деталізує Володимир Панченко. — Створював при Черкаському міськвиконкомі дорадчий орган —  молодіжну раду. Після повномасштабного вторгнення, побачивши потреби людей, які змушені були покинути власне житло на сході України, вирішили створити громадську організацію, яка допомагає переселенцям, активно втілювали різні проєкти для них».

Тоді вдалося створити два простори, які надавали послуги дітям, з кар’єрного консультування, психологічної підтримки. Серед ініціатив була й підтримка ВПО у місцях їхнього компактного поселення. Основний акцент робили на підтримку молоді.

Із 2023 року Володимир працює у Благодійному фонді «МХП — громаді» керівником національних проєктів. Зізнається, що це дає змогу на національному рівні впроваджувати різні проєкти, спрямовані на розвиток культури, української ідентичності. Це і кінопокази у громадах та військових частинах, підтримка патріотичних пісень, військових та інших ініціатив.

Прошу його розповісти про проєкт, над яким працює цими днями у Львові: «Ми навчаємо юнаків і дівчат із чотирьох областей досліджувати проблематику своєї громади, а потім з допомогою проєктного менеджменту вирішувати її — прописати заявку та виграти фінансування».

За плечима Володимира — робота в Міністерстві цифрової трансформації. Серед його обов’язків була міжміністерська взаємодія з цифровізації. Працював над створенням електронного гарантійного талона, щоб вийти за межі паперового документа. Удосконалював електронну товарно-транспортну накладну, щоб перевізники були залучені до єдиної системи. Ці напрями  набувають дедалі більшої актуальності, а системи допрацьовують та вдосконалюють.

Найбільш значущою роботою Володимир вважає нинішню діяльність у благодійному фонді. За його словами, це дає змогу реалізовувати великі амбітні проєкти всеукраїнського значення: «У часи війни ми змогли консолідувати зусилля багатьох людей та організацій, реалізовувати глобальні проєкти й так допомагати розвиткові громад».

У планах благодійного фонду — розвивати конкурс «Роби своє», який уже підтримав коштами та навчанням 80 підприємців, новий конкурс на підтримку закладів харчування, на меті якого підтримка людей, котрі через війну зазнали втрат і готові працювати в цій галузі.

 

«Зростає кількість тих, хто втілює власні ініціативи. Цього року на один із конкурсів нашого фонду подалося 615 проєктів-претендентів. Люди хочуть займатися бізнесом в Україні, розвиватися. А для нас важлива саме підтримка людей у малих громадах. Для країни важливо, щоб люди залишалися жити в селах і селищах, щоб їм було комфортно, вони отримували якісні послуги».

Журналіст Павло Невесенко: «Перемогу наближаю словом правди»

«Бажаю здоров’я! Журналіст телеканалу «Рівне 1» за вашим наказом прибув! Слава Україні!» — просто в кадрі рапортує Павло Невесенко перед восьмирічною Іринкою Васильєвою.

«Героям слава!» — чітко відповідає симпатичне дівча у військовому однострої з вишитим позивним «Янгол».

«Іринка перевернула моє світосприйняття й багаторазово примножила бажання щодня брати в об’єктив саме таких людей, які наближають перемогу, здається, кожним подихом. Про війну ця восьмирічна дівчинка, вочевидь, знає й розуміє більше, ніж чимало з нас, дорослих: 2022-го вона забрала в Іринки тата і дядька. Тоді вона почала плести патріотичні віночки, браслети, інші оригінальні речі. Реалізувала через інтернет чи на волонтерських ярмарках. І цей маленький янгол уже придбав для ЗСУ шість автомобілів, кілька тепловізорів, антидронову рушницю. За волонтерство її нагородив Президент, у Маріїнському палаці вона зустрічалася з першою леді. А татові побратими подарували Іринці омріяний іменний однострій», — розповідає Павло.

Це лише про один телесюжет авторства рівненського журналіста ровесника нашої незалежності Павла Невесенка. Війна в різних її вимірах стала провідною темою його численних репортажів та інтерв’ю. В об’єктиві оператора — унікальні українці, а в текстах автора — правда.

«Оскільки здоров’я не дає мені змоги бути на фронті, вирішив гідно тримати  інформаційну передову. Подивіться, скільки ресурсів витрачають рашисти на пропаганду і дезінформацію, на зливу брехні проти України й українців. І в такий спосіб зазіхнути на нашу незалежність. Веду ще й авторський проєкт, у якому розвінчую фейки, що поширюють російські провокатори. І закликаю до інформаційної гігієни», — каже Павло.

Героїв його сюжетів обирає саме життя. Як-от учорашнього військового Петра Скрипку, якого за станом здоров’я комісували з армії. Він вирішив бути корисним по-іншому: пішки вирушив з Києва до Львова, щоб зібрати кошти на протези для побратимів і діток, що втратили кінцівки. Журналіст зустрівся з ним на трасі Київ — Чоп неподалік Рівного.

«20-кілограмовий рюкзак, селфі-палка і телефон — так учорашній військовий крокує у прямому ефірі однієї із соцмереж. Підписники підтримують його задум донатами. Уже вдалося зібрати 170 тисяч. Після короткого перепочинку пан Петро вирушає далі за маршрутом».

Історії про людей з неймовірною силою духу до творчого доробку Павло Невесенко додає щодня. Каже, йому буде що відповісти синові на запитання, що він зробив для перемоги.

«Чекаю на первістка, якого вже ось-ось подарує мені кохана дружина. Нашого незламного козацького роду прибуде! Жити й працювати в Україні — наше принципове сімейне рішення. Ми не маємо права передати війну у спадок дітям! А ось гордий український дух, оповитий повітрям свободи, вже в їхніх генах. І нехай так буде завжди», — бажає українцям Павло Невесенко.

 

Він поспішає на зустріч зі скромними героями наступного сюжету, які щойно приїхали з передової на перепочинок. Так буде до перемоги, а далі слово ровесника Незалежності стане на службу великій відбудові України.