Село Іза, що за 5 кілометрів від міста Хуст, має давню історію і завжди славилося підприємливими людьми. Тут розташована ферма, на якій вирощують плямистих маньчжурських оленів, з рогів яких виготовляють пантокрин. Тут зберегли тепличне господарство — за радянських часів воно було одним із п’яти найбільших в області. Та широковідомим село стало завдяки лозі та майстерності сплітати її у потрібні і красиві речі. Все залежить від таланту і наполегливості. Тому, мабуть, ізянці вважають своє село столицею лозоплетіння в Україні. До речі, відомі навчальні посібники з цього ремесла грунтуються на ізянському досвіді.
У вітрині є все
Уздовж центральної вулиці через кілька хат влаштовані вітрини місцевих виробів. Чого тут тільки не побачиш — столи, стільці, крісла-гойдалки, шафи, полички, тумбочки, скрині для білизни, будиночки для тварин, абажури, вази, хлібниці, таці, тарілки, підставки, обплетені бутлі й пляшки. Туристи знайдуть сувеніри, діти — плетених коників, качечок і журавликів, навіть… чималого тракторця. Кошиків понад десяток видів — для пікніка, пасхальний, для фруктів і грибів (перший іменують «рибаком», на другий кажуть «феделканя»).
Власники вітрин беруть собі якусь копійчину з кожного проданого виробу, який їм здають односельці. Місцевому бюджету теж перепадає, адже з-поміж зареєстрованих у селі 14 підприємців більшість продають лозяне плетиво. «А це як-не-як по 230 гривень з кожного щомісяця», — каже секретар сільради.
Найкраща торгівля перед Великодніми святами. Ізянці давно переконали всіх у Закарпатті: нести паску до церкви можна лише в особливій кошарці. Спочатку привчили до святкових кошарочок своїх краян, а потім поширили традицію в інших регіонах України та за її межами. Де тільки не побачиш елегантних ізянських кошиків! Їх упізнають за тонким мереживом жовтавих і червоно-бурих (інших — якщо фарбовані) прутиків верби. Увінчують ці вироби схожий на віночок «пояс» і висока ручка-перевесло.
По вербу — на город
Перед ізянцями не виникало питання, чим засадити розпайовані землі. Звісно, вербою! Саме її, а не кукурудзу з картоплею, вирощують на ділянках. Висаджують спеціальний вид, який називають саженицею, розповідає директор сільського Будинку культури Віра Вучкан. Вона супроводжує мене затовареною кошиками й іншим плетивом із лози вулицею села. Розповідає бувальщину: «Жив колись на цих землях Іван Кашко. Пішов на річку, нарубав лози і виплів кошик із неочищеного пруття. Спробував очистити лозу і зробив кращий кошик для грибів. Потім виготовив для бутлів — із двома ручками. Навчив того ремесла і двох своїх синів. Відтак люди почали ще більше фантазувати, вигадувати візерунки. Все більше кошиків продавали, збагачувалися». Нині Віра Михайлівна веде гурток із лозоплетіння «Умілець».
Заходимо на подвір’я. Тут на стільчиках працюють аж чотири покоління — від внучки до прабабусі. Господиня Наталія Томищ разом із донькою Нелею та сином Юрієм, її мати Марія, бабуся Анна. А чоловік поїхав продавати кошики до Санкт-Петербурга. Разом з ними — 15-річна сусідка Мирослава Дранко. Дівчата-школярки — учасниці художньої самодіяльності — уже й співають:
Ой плету кошарину, вінок заплітаю,
Та я собі за миленьким кожен час гадаю.
Тепер плетуть кошарини, давно плели коші,
Та все люди говорили, що є з руща гроші.
— Рущам ми називаємо пруття, зрубане біля річки, — пояснює пані Наталія. — Заготовляємо його від раннього літа до пізньої осені. Зрубавши, пруття приносимо додому, ошкурюємо, висушуємо, відсортовуємо за товщиною та висотою, зв’язуємо в невеликі очіпки. Інколи пруття виварюють. Щоб мати роботу на всю зиму, сім’я має запасти його 2—3 тонни.
— Якщо власного матеріалу не вистачає, його закуповують у жителів інших районів, навіть з Івано-Франківщини. Нині ціна за кілограм — 30 гривень, — продовжує пані Наталія. — Є пруття весняне — світленьке, бо лоза молода. Літнє — руденьке. А те, яке зрубали із середини вересня і до листопада, вже не очищується, його треба варити. Це пруття три години кипить у котлі, після чого ошкурюємо косаком (показує інструмент); воно стає червонуватим. Спеціальними барвниками користуємося зрідка. Тоді цілу корзину опускаємо на кілька хвилин у «котлик» із розчиненою фарбою, що кипить.
Від цвітарів до гарнітур
— Восени все село в диму — спалюють зняту з лози шкурку, — продовжує господиня двору. — Помічено, що в ній є алергени, які можуть викликати висипання чи інші реакції. Але готовий виріб цілком безпечний.
Сім’ї варять пруття у власних котлах — завдовжки два і заввишки один метр. Раніше варили за селом, підкладаючи під котли гумові колеса. Приходили додому геть чорні від кіптяви. Тепер здебільшого варять удома, на дровах.
Дорослі часто плетуть на вечорницях. Як сутеніє, то беруть своє пруття під плече — і до сусідки. Разом веселіше. А буває, що котрась із жінок просить їй допомогти, бо не встигає. Наступного разу підуть до іншої: кожна свій «борг» поверне за чергою. Ремеслу однаково підвладні і жінки, і чоловіки. Цікаво, що й інші села вчаться плести. У сусідніх Горінчовому, Липчі, Кошельовому з’явилися майстри лозоплетіння — сім’ї, в яких чоловік або дружина прийшли з Ізи.
Найпростішим плетінням вважається цвітар — форма для підвішування квітів. Їх є 5—6 видів, і коштують, якщо здавати гуртом, усього по 1,5 гривні. За них беруться діти 6—7 років, сім’я здає за сезон до тисячі і більше цвітарів.
Меблі — річ зовсім інша. Для їхнього виготовлення потрібно мати пруття із висаджених плантацій, воно товстіше. Щоб отримати плетену поверхню стільців, столів і шаф, кожен прут розколюють уздовж спеціальним ціпком. Відтак кожну «розколинку» пропускають крізь верстат — розгладжують. Потім цими стрічками обплітають придбані у столярів дерев’яні частини-заготовки — спинки крісел, підлокітники, ніжки тощо.
На меблі дуже великий попит. Далеко не всі здатні їх виготовити: для цього потрібен неабиякий хист.
Головне — продати
— Я не вмію плести, хіба лише язиком, — каже сусідка Марія, зайшовши до сусідів привітатися. — Я така плетіля, що аж!
— Зате вона майстриня продавати, — підправляє жінку Віра Михайлівна. — Бо ж треба вміти корзинку і прихвалити, а ще розповісти, як важко вона плететься.
Продавати кошарки за межі області й України везуть фурами: їх винаймають 30—40 сімей, везуть на схід або в центр України, в Росію. За одне пакування (5—6 корзин) у цьому транспорті слід сплатити 60 гривень. Хочеш заробити — викладай гроші.
— За часів Союзу такого, як нині, асортименту не було, плели корзини для господарських потреб. Проте заробляли дуже добре: до Криму завантажували 50 корзин і поверталися додому із серйозними грошима, —зауважує сусідка Марія.
— Корзинки, корзинки приїхали! Ось вам місце, ставайте і торгуйте, казали. А тепер! Продамо і по 300 корзин, а повертатися ні з чим. Базари в Росії обходяться по 160 гривень за день, хоч продасте, хоч ні, — бідкається жінка. — Ми для них іноземці, тож мусимо за все платити. На ринках із нас стягують високий збір, а при перетині кордону — мито.
— З Росією нам не треба сваритися, а жити дружно. Хай будуть разом усі країни! — підтримує цю розмову Марія Томищ. Для підтвердження цієї думки одна з жінок самим лише пальцем переламує прутика. «А півтора десятка так не зламаєш!» — сама ж і прокоментувала.
Іза заслуговує більшого
Голова сільради Ольга Дума повідала про давні біди її майже 6-тисячного села. Щороку тут народжується по вісім десятків немовлят, а дитсадка ось уже 14 років немає. Колишній в аварійному стані, відколи у 1998-му під вагою снігу провалився дах. Понад сто малят батьки щодня відвозять до міста Хуст і сусідніх сіл. Діти 5-річного віку проходять підготовку в групі подовженого дня, просто в школі.
Сама ж сільська рада теж безпритульна: попередній голова села таємно продав приміщення. Тепер із ним судяться, щоб повернути будівлю, поки що без жодного успіху. Не мають селяни і власного сміттєзвалища. Приватний підприємець відвозить побутові відходи раз на рік, на відстань аж 75 кілометрів, бо ближче нікуди.
Хоч би як там було надалі, а життя ізянців без лозоплетіння не уявити. Дідівське ремесло допомагає підтримувати рівень доходів, до якого звикли, і прагнути більшого. Щоб жити небідно — лінощі геть. Тож плести їм і плести…
ДОВІДКА "УК"
Іза — село за 5 кілометрів від райцентру міста Хуст. Вперше згадується в письмових джерелах у 1387 році. До Ізянської сільської ради, на території якої проживають 5860 осіб, входить невелике село Карповтлаш.
Звідси почалося відродження православ’я на закарпатських землях. Його своїми проповідями та літературною творчістю підготував ізянський священик Іоанн Раковський у другій половині ХІХ століття. На початку ХХ століття православну місію тут здійснював Олексій Карпаторуський (Кабалюк), оголошений церквою наприкінці ХХ століття святим. Нетлінні мощі преподобного покояться в заснованому ним самим чоловічому Свято-Миколаївському монастирі, що в с. Карповтлаш.
Іза — батьківщина Йова Угольського, релігійного діяча, ченця й архімандрита Української православної церкви, проголошеного святим у своїй церкві на початку XXI століття.
У селі народився відомий поет-антифашист Дмитро Вакаров, котрий загинув у гітлерівському концтаборі.
/p
Ми в Google+