ПОШТА

На Житомирщині загальна протяжність щоденних автомобільних маршрутів поштовиків становить третину довжини екватора
 
Миловидна жінка із сумкою листоноші на плечі - вже традиційне уособлення пошти. От лише чи замислювався хтось, наскільки це важка робота? А особливо на селі, де 72% дільниць обслуговування - з пішими маршрутами по 11-25 км. Окрім того, в області майже 83% листонош працюють у режимі неповного навантаження. Отож для отримання зарплати на рівні посадового окладу доводиться заповнювати поштову сумку не лише газетами, журналами і листами, а й... товарами першої необхідності.
 
Пересувні - не значить гірші
 
У структурі витрат Житомирської дирекції "Укрпошти" фонд оплати праці та обов'язкові нарахування на неї складають приблизно 80%. І це при тому, що розмір зарплат у поштовій галузі майже на чверть нижчий за середньообласний рівень, а рентабельність роботи поштовиків фактично символічна -0,4%.
 
Чи не головна першопричина проблем місцевих поштовиків - у вкрай низькій щільності населення на Поліссі. Так історично склалося, що села тут розташовані не лише досить далеко одне від одного, а зазвичай налічують не більше кількох сотень жителів.
 
Тож невипадково саме Житомирська дирекція "Укрпошти", як розповідає її керівник Олександр Нечипорук, стала лідером із запровадження пересувних відділень поштового зв'язку:
 
- Нині їх у нас вже 33. Це спецавтомобілі, обладнані необхідним для надання практично повного комплексу поштових послуг. У встановлений графіком час ці "міні-пошти на колесах" приїздять до малонаселених та віддалених сіл області, в яких утримання стаціонарних відділень зв'язку збиткове. Новий механізм обслуговування запроваджено у 262 населених пунктах області, в тому числі 101 - із кількістю мешканців до 100. Тож місцевим листоношам вже не потрібно долати шлях, який відділяв доставочні дільниці від сіл, куди завозилась пошта.
 
Газета для хутора
 
Якщо запитати у будь-якого сільського голови, яке, на його думку, відділення пошти краще - стаціонарне чи пересувне, то відповідь буде прогнозованою. От лише на запитання: чи надали органи місцевого самоврядування хоч якусь допомогу в утриманні вкрай потрібних громадам поштових відділень? - зазвичай відповісти нічого. А цілком реальною підтримкою могли б стати і символічна плата за оренду приміщень, і завезені на зиму дрова для опалення, і навіть відремонтована за кошти місцевого бюджету огорожа біля розташованої в центрі села пошти. Та, що найважливіше, розуміння того, що за ринкових умов відділення зв'язку не може бути збитковим, а такими є на сьогодні половина поштової мережі на селі.
 
На жаль, структура доходів пошти (і Житомирщина тут не виняток) говорить сама за себе: найвагоміше джерело надходжень - плата за доставку пенсій і допомог. У містах, де надання цієї послуги рентабельне, вона поступово переходить до банків, яким у сільській місцевості працювати невигідно.
 
Продаж знаків поштової оплати, доставка періодичних видань, пересилка грошових переказів і посилок нині вже посідають лише друге місце у структурі доходів поштовиків.
 
Зрозуміло, що в епоху мобільних телефонів і телебачення (навіть у глухих поліських селах побачити аж дві супутникові антени на будинку - вже не дивина) листи пишуть рідше. А от у те, що наші земляки розучились читати чи настільки збідніли, що не мають змоги передплатити хоча б одну газету на сім'ю - повірити важко. Адже невипадково Житомирська дирекція "Укрпошти" на почесному третьому місці в Україні за ефективністю проведення передплатної кампанії на ІІ півріччя 2010 р.
 
Хоч як парадоксально, але чи не у найбідніших за рівнем доходів населення районах - Брусилівському, Ємільчинському і Народицькому - рівень передплати найвищий. Тут на кожну тисячу жителів припадає від 938 до 1031(!) газет і журналів, тим часом як у середньому по області цей показник - на рівні 525 найменувань періодики.
 
Отож, може, варто згадати нині призабуту практику, коли передплата була справою не лише поштовиків і журналістів?
 
Наприклад, на Овруччині у невеличкому хуторі Рудня-Мечна, де всього-на-всього 13(!) мешканців, передплачують 9(!) періодичних видань. Тим часом спеціалісти деяких управлінь і відділів держадміністрацій "бігають" читати газети у приймальні своїх начальників. Жодним чином не закликаю до того, щоб за поганою практикою радянських часів людей примушували передплачувати нецікаві і не потрібні їм видання. Водночас не уявляю, як за нинішнього розмаїття і вибору періодики хоч одна сім'я може обходитися без газети, а особливо, коли це родина державного службовця.
 
Абоншафа - не земля, обійдеться без господаря?
 
Судячи з рівня передплати, який у Житомирі вдвічі нижчий за середньообласний, у місті живуть малописьменні троглодити. Та досить невеличкої екскурсії міськими багатоповерхівками, щоб на власні очі пересвідчитись: "нелюбов" до читання насамперед зумовлена жахливим станом абонентських поштових скриньок у під'їздах.
 
- Не набагато краща ситуація у решті міст і селищ міського типу, - з гіркотою констатує керівник Житомирської дирекції "Укрпошти" Олександр Нечипорук. - Із 21,9 тис. абоншаф не підлягають відновленню більше половини. Згідно зі ст. 23 Закону України "Про поштовий зв'язок", їх утримання в належному стані мають забезпечувати власники житлових будинків, тобто ЖЕКи і ЖБК. Та, судячи з відповідей місцевої влади на наші звернення, деякі міські голови сном-духом не відають, що є власниками абонентського господарства. Більш того, рахунки на оплату житлово-комунальних послуг розкладають у напівзруйновані поштові скриньки, які не забезпечують схоронності ні кореспонденції, ні адресованих мешканцям багатоповерхівок платіжних документів. "Втішає" лише те, що чим страшніші абоншафи, тим легша сумка листоноші. От лише чи державницький такий підхід?