Якщо 15—20 років тому людина без ноги чи руки викликала в нас не зовсім позитивні емоції (догрався, допився…), то нині до молодих інвалідів на милицях ставимося здебільшого з повагою. Бо хлопці без кінцівок — це переважно фронтовики, які добровольцями пішли захищати Україну. За даними Державної служби статистики та Міністерства у справах ветеранів, в Україні мають інвалідність  майже 500 тисяч учасників бойових дій працездатного віку. З них першу групу мають 222,3 тисячі, другу — 900,8 тисячі та третю — 1 мільйон 416 тисяч. Треба віддати належне колишнім фронтовикам: молоді інваліди не є знедоленими. Бо здебільшого хлопці без кінцівок приносять велику користь державі.

Фатальний обстріл

Молодший сержант Андрій Забігайло із Житомира один з таких. У червні 2014 року (жив тоді у Кривому Розі) потрапив у третю хвилю мобілізації. А у жовтні як командир відділення БМП-2 17 танкової бригади зазнав поранення. Навіть прикро було, каже, що не встиг навоюватися і в 26 років став інвалідом без ноги.

«Це було під Попасною Луганської області, — пригадує Андрій. — До цього пройшов Покровськ, Дебальцеве. А тут… Приїхали ввечері на позиції, щоб наступного ранку вирушити на інше місце призначення. А вночі — обстріл. Міна одразу відірвала мені ногу, хоч вона й висіла на шкірі».

Андрія доставили тієї самої ночі до Бахмута і в госпіталі надали першу медичну допомогу. Хлопець втратив багато крові, тиск у нього впав до 40х50. Але медики витягли майже з того світу й наступного дня підготували до транспортування до госпіталю в Харкові. Там лікували три тижні, а потім доправили до головного шпиталю країни в Київ. Тут до сина приїхали батьки із Кривого Рогу. Їм лікарі сказали, що хлопця потрібно оперувати. «Або рятуємо йому життя, бо в організмі почалися не зовсім приємні процеси, або хлопець помре. Але з ногою».

«Тато з мамою дали дозвіл на ампутацію, бо я нічого тоді ще не усвідомлював, — Андрій спохмурнів. — У п’ятницю поставили перед фактом, а в понеділок робили вже операцію. У листопаді 2014-го я вже був без ноги. Думав, що на цьому життя закінчилося. Але хлопці в палаті не дали впасти духом. Зі мною лежали Василь Стуженко із Кривого Рогу, якому відрізали праву руку та праву ногу. До речі, нині він живий і здоровий, займається стрільбою… з лука. А ще Олександр Швецов із Житомира. Він відіграв у моєму житті дуже важливу роль».

Наркотики, алкоголь…

Зустріч Андрій Забігайло призначив мені в торговельному центрі навпроти Житнього ринку. Я хоч і пропрацював у Житомирі з 1987-го по 2001 рік, змушений був розпитувати в людей, де цей торговельний центр, бо місто дуже змінилося — на краще. Коли ж нарешті прибув на місце зустрічі, Андрій сказав, що зустрінемося біля центрального входу. Упізнав його за милицями.

І справді, за кілька секунд до мене не вийшов, а вибіг на трьох жвавий молодик. Він сказав, що допомагає побратимові підібрати телефон і коли той здійснить покупку, ми зможемо порозмовляти в одному з найближчих затишних кафе. «Я, — похвалився Андрій Забігайло, — пригощу вас такою кавою, якої в Києві ви не куштували».

Так і познайомилися. Андрій виявився дуже хорошим і щирим співрозмовником. Бо коли заговорили про причину його переїзду із Кривого Рогу до Житомира, відповів: «Бажання покінчити з наркотиками та алкоголем сюди закинуло. До війни я працював у поліції — всякого надивився. Але коли 6 січня 2015 року виписали з госпіталю й повернувся до Кривого Рогу, зустрів колишніх товаришів.

Знаєте, що таке фантомний біль? Ні? То й добре, що ви цього не знаєте і не знайте ніколи. Фантомний біль — це коли болить те, чого немає. Мучився, щиро кажу. І тут мені порадили полегшити біль наркотиками. Мовляв, менше болітиме. Спробував і підсів на цю гидоту аж на чотири з половиною роки».

Хоч як важко було про це говорити, Андрій розповів, що почав тоді ще й дуже сильно пити, грати в азартні ігри. Коли вже було зруйновано все — стосунки із друзями, батьками, поліція навіть затримала в під’їзді з наркотиками, які намагався збути, — Забігайло подзвонив Олександрові Швецову в Житомир, хотів у нього гроші позичити. А він… запросив до себе. Допоможу, мовляв, розв’язати твої проблеми. І привів до церкви, в якій проходили реабілітацію алко- та наркозалежні люди.

«Я покаявся і почав лікуватися. Це тривало пів року. І тепер я вільна людина, яку Бог звільнив від алко- та наркозалежності. Чотири роки служу військовим священником у центрі, де сам лікувався. Як наставник допомагаю іншим наркоманам та алкоголікам позбутися цих небезпечних звичок. Серед моїх підопічних чимало й військових.

До речі, військової пенсії у Кривому Розі мені вистачало на два дні — наркотики, сигарети й алкоголь. Тому щоб колотися та пити, почав торгувати наркотиками. Батьки про це дізналися лише тоді, коли поліція привезла мене додому серед ночі. Батько тоді сказав, що не подасть мені більше руки. Мама була в розпачі. Старша сестра жила у Дніпрі й теж не йняла віри».

Є сім’я, діти

Андрій Забігайло вважає себе щасливою людиною, хоч як дивно це може звучати, яка вже п’ять років живе у свободі. Три роки як одружився. Має кохану дружину Наталію, двоє діточок — усиновив 9-річного сина своєї дружини Владислава і прижили вже спільну донечку Маргариту, якій немає ще двох років. Виїжджає на фронт — білоруський кордон, схід України. Їздить на власному авто, завантажуючи його гуманітарною допомогою. Наприклад, нещодавно возив у Херсон продукти й дитячі речі.

«В армії, на жаль, є хлопці, які мають такі самі проблеми, як і я колись, — зізнається. — Допомагаю їм позбутися їх. Кажу, є вихід і розповідаю власну історію. Підтримую зв’язок із побратимами. Багато з них служать і нині. Беру активну участь у спортивному житті України. Ось нещодавно повернувся зі змагань з волейболу, які проходили у Дрездені, Німеччина. Українська сидяча волейбольна команда посіла на них друге місце, поступившись боснійцям. Ці змагання — щось на кшталт волейбольної ліги найкращих сидячих клубів Європи.

За кордоном дуже підтримують: до нас приходили журналісти, брали в мене інтерв’ю, як єдиного військового з 14 осіб збірної, керівники Паралімпійського комітету. Незабаром — змагання в Рівному. Готуємося до трьох турнірів, які відбудуться в Італії, Нідерландах і Туреччині влітку. Я нині кандидат у збірну, але вірю, що буду постійним гравцем».

«День починаю з Біблії»

Андрій Забігайло намагається кожен день свого нового житомирського життя проводити з користю: встає о 6:35. Читає Біблію, молиться. Снідає. Згодом — заняття у спортзалі (важка атлетика, волейбол). Веде активну громадську діяльність. Має час і на сім’ю. Для цього щопонеділка бере вихідний, який проводить разом із дружиною та дітьми. Щосереди та щонеділі — служба в церкві.

Намагається бути корисним суспільству як військовий.

«Москалів, — каже, — потрібно цього року вибити з нашої території. Інакше русня може закріпитися в Херсонській, Запорізькій областях, як у Луганську й Донецьку. А Крим, гадаю, сам до нас повернеться.

На війні зробив для себе відкриття: росіяни не можуть спокійно дивитися на Україну, яка має всі можливості для процвітання. Тоді путіну, чи хто там буде після нього, доведеться пояснювати власному народові, чому росія живе гірше».

Коли ми прощалися, запитав в Андрія, чому він ходить на милицях. Невже протезів немає? «Є, — відповів колишній молодший сержант. Ще й не один. Коли розпочалася повномасштабна війна, я був у США, де проходив протезування. Звісно, дуже непокоївся за дружину й дітей, тож зателефонував товаришеві, щоб вивіз їх за кордон. Сам же повернувся додому через Туреччину, Німеччину, Львів 6 березня, саме на свій день народження. З американським протезом на додаток до українського».

Ми довго тисли один одному руки. І я був дуже радий, що познайомився ще з одним захисником України.