Після нагород на міжнародних кінофестивалях — «Найкращого дебюту» в Румунії, «Найкращого сценарію» «Кіношоку», «Найкращої жіночої ролі» в Москві та «Призу російської преси» — фільм збиратиме враження і відзнаки українських глядачів.
Можна сказати й так: ми б не мали фільму «Брати. Остання сповідь», якби київська кінорежисерка Вікторія Трофименко нагодилася до подруги, коли та вже викинула непотрібні книги на смітник. Але вона з’явилася тоді вчасно: стос на винос ще залишався в помешканні. Вікторія витягла з нього для себе три твори, і прочитаний «Джмелиний мед» шведського письменника Торгні Ліндгрена, перекладений на понад 30 мов світу, саме в Україні почав кінематографічно вкорінюватися в гуцульський колорит одразу з її думкою: «Це моє кіно!»
Три місяці шукали для нього акторів у Західній Україні. «Я щаслива, що вони знайшлися», — сказала Вікторія. І розповіла на моє прохання, як впізнавала в них героїв своєї першої повнометражної стрічки. Зокрема сина і матір — у тоді ще першокурсниках факультету культури й мистецтв при університеті імені Івана Франка у Львові, який готує артистів для драмтеатру імені Марії Заньковецької. До того ж Орест Ягиш-син на 6 років старший за Вероніку Шостак-матір, яка на знімальному майданчику зустріла своє сімнадцятиліття.
Після проб Вероніка перед Вікторією розплакалася: «Ви не уявляєте, яке це щастя! Ви подарували мені мрію. Не важливо, що чекає на мене потім. Це ж був кастинг!» «Ця юна світла незвичайна дівчинка продемонструвала на кастингу абсолютно різні характери так живо психоемоційно, що мені вже й не треба було переконуватися в її здібностях, але так цікавило, що вона ще може зіграти, і я пропонувала: а давай ось так… Тоді мене дуже непокоїло, — згадувала Вікторія, — що їй немає 17-ти і через це мушу багато від чого у фільмі відмовитися, наприклад, від сексуальних сцен. А згодом зрозуміла, що це табу — насправді велике щастя, бо дуже важливо — не переходити цю межу.
Орест, наприклад, узагалі завалив пробу, не міг вивчити текст. Але саме він — людина з цієї історії, в тій сім’ї міг народитися тільки такий хлопець. Мені подобалося в ньому майже все. І на майданчику він жодного разу не підвів. Це для мене стало відкриттям. Я була здивована і страшенно задоволена».
Після перегляду стрічки Вікторії Трофименко «Брати. Остання сповідь» на недавньому 44-му кінофестивалі «Молодість» Орест Ягиш на прес-конференції зізнався: «В мене, мабуть, найважчі зйомки, тому що й топили, і вішали… Літню сцену з повішенням знімали взимку, коли дуже холодно в легкому одязі, і так страшно в ту мить, про яку я завжди мовчав, але зараз нею поділюся. Шнурок натирав шию, а коли ще й смикнувся, охопив жах, що там все обірвалося і я повішуся насправді… Я швидше пережив той момент у фільмі, ніж зіграв».
«Це саме тоді, коли я повірила, так? Коли закричала: «Він зараз помре, нас посадять!»? — зреагувала на одкровення Ореста Вікторія Трофименко.
А я дізналася від Ореста Ягиша про ще один його знаковий момент, вже не у стрічці, а в житті. Він здобув вищу юридичну освіту й рік працював за фахом, який йому подобався, але захоплення акторством все ж таки переважило: «Юриспруденція була мрією моїх батьків. Я спочатку з ними погоджувався. Але якось подумав, що саме я творець свого життя. І зробив власний вибір».
Їхня команда щодня піднімалася на високу гору в Карпатах, де зйомки починалися о 5—6-й, а іноді й о 4-й ранку, долаючи понад 600 дерев’яних сходинок і важко дихаючи розрідженим повітрям. Але перешкоди вони долали не тільки ці й таким чином, а й кожен — свої внутрішні та в досить гострих творчих суперечках.
На «Молодості» в кінотеатрі «Київ» глядачі проводжали «Братів…» гучними оплесками. Оператор-постановник стрічки Ярослав Пілунський підійшов до кінорежисерки Вікторії Трофименко: «Проти деяких подій фільму була вся група. Але ти добилася результату, ти постійно зростала. Молодець! Тепер навіть смішно згадувати всі наші обурення й незгоди, бо все це пішло в пісок…»
«Я не уявляла, що після показу ми зі Славою потиснемо одне одному руку, — відповіла Вікторія. — Не чекала такого напалму звідусіль. Але саме те, що Славі весь час було щось від мене потрібно, примушувало акумулювати сили. Я могла на всі його «чому?» відповісти, що так бачу моє кіно, але думала тоді, що не вправі так казати, а повинна пояснювати. І пояснювала й сама собі. Ці тертя дали щось значно важливіше, ніж якби він в усьому погоджувався. І за це я дуже вдячна, хоч було пекельно важко. Це колосальна школа. Спасибі Славі, я зрозуміла, що можна витиснути з себе набагато більше».
За сюжетом фільму рідні брати-гуцули Войтко й Станіслав з дитинства змагаються між собою в першості-перевазі в усьому. А коли в їхньому житті з’являється юна жінка, котру Станіслав вважає своєю за шлюбом, а Войтко за тими надрізами ножем на її стегні, якими він закарбував усі її близькі стосунки з ним, це вже переростає у ворожнечу, надто коли народжується син, а кожен вважає себе його батьком.
Вони ділять малого щодня, доки він зростає. Навіть тоді, коли хлопець повісився на їхніх очах, не врятували його тому, що відпихали один одного, бо кожен хотів вийняти його з петлі самотужки й утвердитися так у батьківстві. Як сказав Станіслав: «Я б ніколи не дозволив Войткові зачепити малого навіть пальцем. Навіть тоді, коли той висів на крутині»…
Після смерті сина вони втратили й спільну жінку Ївгу, і відтоді сорок років не спілкувалися між собою, доживаючи віку в хатинах через дорогу зі своїми смертельними недугами: Войтко — з раком, Станіслав — з важким захворюванням серця. Між ними курсує, навідуючи обох, лише чорна кішка, названа Ївгою, а згодом — приїжджа літераторка, яка пише книгу про святого Христофора. Вона квартирує в оселі Войтка, але всіляко допомагає не лише йому, а й Станіславу. Якщо одна жінка, їхня спільна Ївга, колись посіяла між ними ворожнечу, то ця, стороння, здалеку, якій сповідуються брати наприкінці життя, намагається їх примирити.
Проте кожен розказує, як ненавидить брата і мріє про його смерть, щоб долучити його маєтність до своєї. Але й обидва ревно стежать, чи є світло в братових вікнах і чи куриться димок у його комині.
Станіслав якось передає братові через письменницю картонну коробку з чимось: «То таки має бути його». Войтко, розпаковуючи посилку, не може приховати радість: «Брати, як оце ми з ним, пов’язані на все життя одною пуповиною. Кому дарують таку велику балабушку, як не братові?» Але вогник в очах згасає, коли бачить у коробці убиту Станіславом кішку Ївгу…
Виконавець ролі старого Станіслава актор Віктор Демерташ тлумачить: «Це трагедія братів, ненависть один до одного їх зруйнувала. Проте одне діло — говорити, друге — відчувати. Вони в душі люблять один одного. Головне, що фільм хвилює і зворушує глядачів».
Святий Христофор — пояснювала якось письменниця Станіславу, — значить той, що несе Хреста. Жінка несе на своїх плечах, немов Хреста, Войтка до хати Станіслава, щоб брати об’єдналися хоча б на смертному одрі одного ліжка. А сама збирає речі, а на запитання тракториста, який прочищає дорогу в гірських снігах і має її підвезти в долину, як її звати, відповідає: «Ївга»…
Вікторія Трофименко зазначила, що історія любові й ненависті з «Джмелиного меду» шведського письменника Торгні Ліндгрена може відбуватися скрізь, де є люди.
Але завдяки її таланту й обдаруванням усієї знімальної команди шведська сага так органічно прийнялася на гірських теренах українських Карпат, обросла сенсами, символами й загадками, які не з тих, що розкладаються по поличках… Фільм заворожує краєвидами, музикою, за силою впливу для мене наближається до «Тіней забутих предків» Параджанова.
Ми в Google+