«Ми, що нас хвилі розбурханого світовою завірюхою житейського моря викинули на береги чужих і далеких країв, не забуваймо, що і її, України, святу Правду гонили та переслідували. Віра, вогненна віра в перемогу Правди дасть нам силу перетривати», — так 1949 року писав Василь Дідюк. І він перетривав. Аж цілих 49 років! За океаном був відомим українцем, журналістом, гумористом-сатириком і громадсько-політичним діячем. А на рідній землі його ім’я не можна було згадувати, хіба в їдких памфлетах, що друкувала західноукраїнська преса, розвінчуючи так званий український буржуазний націоналізм.

Учителювати не дозволили

Певна річ, що буржуа Василь Дідюк не був. Він народився лютневого дня 1915 року в звичайній українській родині у селі Криволука нині Чортківського району на Тернопільщині. Україну ж любив. І це не націоналізм, а синівська щирість до матері, прагнення захистити її, вибороти державну незалежність. Але такий порив і природне бажання жодним поневолювачам не подобалося.

Молодість пана Василя була сповнена драматизму 1930—1940-х років. Сільський хлопчина мав велику жагу знань. Малим він швидко навчився читати, початкову освіту здобув у школі рідної Криволуки. Закінчив Чортківську гімназію, учительський семінар і здобув фах педагога. Та польські зайди не дали працювати йому вчителем, нести дітям світло знань. Роботу знайшов за перших совітів. Сім місяців учителював.

Але в молоденькому вчителеві побачили націоналіста. Довелося переховуватися. Тоді ж у родину прийшла трагедія. Молодший Василів брат Михайло був членом ОУН, його затримали радянські репресивні органи, а після тяжких тортур в енкаведистській катівні він помер.

Незабаром українська земля відчула гепання німецьких нацистів. Вони взялися наводити свої порядки. 14 місяців пан Василь просидів у гестапівському ув’язненні. Коли ж дивом йому вдалося втекти під час перевезення до концентраційного табору в Дахау, подався у загони, в яких люди не прагнули продатися за сочевичну юшку ні сталіністам, ні нацистам, а були вірні лише одній ідеї — здобути незалежність Україні. Василь Дідюк почав воювати у складі Української Повстанської Армії. Був політвиховником, редагував газету «Упівські вісті», інші націоналістичні видання, що виходили за потреби й можливостей.

Активна громадська діяльність

Після закінчення воєнних канонад йому, як і тисячам подібних, залишався нелегкий вибір: куля, сибірські ГУЛАГи або закордоння. Він обрав третє. 1945 року опинився в німецькому місті Ґослар, у таборі так званих діпі — переміщених осіб. Українці свій табір назвали іменем Тараса Шевченка. Тут Василь Дідюк зумів показати свій організаторський хист, тож доклався до створення курсів українознавства, навчання у «Рідній школі», самодіяльного хору, редагував газету «Таборове життя». Тамтешня громада згодом навіть обрала його головою табору.

Але через три роки він залишив український табір у Німеччині та оселився в канадській провінції Онтаріо. Тут займався шкільництвом: учителював, був директором навчального закладу, інспектором шкіл при Комітеті українців Канади. Не розлучався з пером, був співредактором газети бандерівського напряму «Гомін України», згодом «Свободи». Про мікрофон теж не забував, зокрема, свого часу керував у північній Канаді редакцією щонедільної української програми «Український голос». Займався політичною діяльністю. Обіймав посаду генерального секретаря Ліги визволення України, очолював Світовий український визвольний фронт. А ще пан Дідюк був президентом Світової федерації українських журналістів.

«Вибачте, але я не гість»

Уперше він повернувся в рідну Україну 1991 року. Я з ним познайомився, коли Василь Дідюк удруге приїхав на батьківщину. Тоді дізнався чимало цікавого з його життя. Пан Василь любив спілкуватися, захопливо розповідати. Він був привітним, запальним, ерудованим, відвертим, не любив фальші. Коли йшлося про любов до України, здавалося, що він аж палає, в очах загорялися вогники. Пан Василь згадував щось зі своєї біографії, розповідав про українські історичні постаті, героїв. Дуже прагнув, аби їх, вимушених політичних емігрантів, прийняли у нову велику українську родину.

Коли на Всесвітньому форумі українців його назвали гостем, він одразу ж заперечив: «Вибачте, але я не гість. Ви мене не просили, приїхав додому й вертатимуся додому. Нехай я маю два доми, бо так склалася доля. Але Україна — таки перший»,— відповів. Пригадую те слово-здивування «Гість?!» Я навіть так назвав своє інтерв’ю з паном Василем у тернопільській газеті «Західна Україна» у вересні 1992 року.

Коли вже згадали те інтерв’ю, то варто виписати кілька цитат із нього. Бо це перший подих Української доби, коли народові хотілося, аби здійснилися враз усі мрії, коли жадали позбутися комуністичного минулого й не переносити його у прийдешнє, коли хотіли вибратися з гарячих обіймів «старшого брата». Але усьому цьому були владні гальма.

Як відомо, 21—24 серпня 1992 року в нашій столиці відбувся перший Всесвітній форум українців. Василь Дідюк був його делегатом. Я попросив тоді його поділитися враженнями від цього масштабного заходу. І почув: «Саме скликання такого форуму цілком позитивне. Мені дуже імпонують брати зі східної діаспори — Казахстану, Зеленого Клину, Сахаліну, Сибіру. Я був вражений їхніми виступами. Вони розмовляють рідною мовою, організовуються, думають, просять не залишити їх на поталу. «Ми хочемо жити», — так і заявляють.

Не було поважно, що Президент України назвав деякі виступи представників західної діаспори критикою, а то й втручанням у внутрішні справи. Так, критика звучала, але вона не була голою чи досадною. То було радше бажання донести до співвітчизників те, що нас болить. То було навіть прохання вислухати нас, адже ми також боролися за Україну. Уже не кажу про те, що своєю кров’ю прагнули захистити незалежність України, коли були молодими. Ми збиралися тисячами не один раз у найгірший дощ чи сніг і в Оттаві, й у Вашингтоні, і в Нью-Йорку, Лондоні чи Парижі перед совітськими амбасадами і вимагали волі Україні та її народові. Ми йшли до наших урядів і просили звернути увагу на життя на нашій історичній Батьківщині. Якби цього не робили, то чи визнала б одразу після референдуму Україну, скажімо, Канада?

Ми ж навели Леонідові Кравчуку маленькі картинки з нинішнього життя незалежної України. Хіба це держава, дивувалися, коли вона не має власних кордонів, армії, грошової одиниці? Ми просили пояснити, що це таке СНД. Невже оновлений Совітський Союз, як і досі багато хто в наших країнах каже? Навіщо було створювати так званий спільний українсько-російський флот? Або ось, здавалося б, дрібниці. Минув рік, як синьо-жовтий прапор було внесено до сесійної зали Верховної Ради України. Але ж над ним і досі є серп і молот. Тож яка ваша мета? Невже так важко принаймні зішкрябати ці комуністичні символи? Повірте, нам це дуже болить. «Де ж та незалежна Україна?» — волають наші серця. І справді, де вона?

Рішучих дій, одне слово, не видно. Тому міркую: а що я, стара людина, зможу зробити для України, тут, в Україні, чим допомогти? І замість відповіді лише розводжу руками. Отже, з-за океану зможу більше помочі надати своїй Батьківщині. Нам дорога Україна. І тепер зібрані кошти витрачатимемо на конкретну справу. Скажімо, купили за два з половиною мільйони доларів амбасаду для Української незалежної держави. Напевне, ще не один такий подарунок рідна земля прийме від нас. Нехай лише розквітає!»

Публіцистичне полум’я й щирий сміх

Попри свій уже немолодий вік за часів Незалежності Василь Дідюк приїжджав в Україну ще кілька разів. Мої зустрічі з ним виливалися в чергові інтерв’ю в тернопільській пресі, телеетері. Про мандри рідною землею він повідомляв і в українській пресі, що виходила за океаном. Мені ж подарував двотомник вибраних власних журналістських праць «На народній ниві» та книжку «Смійтеся на здоров’я».

Він добре знав силу слова. Писав: «Кожна культурна людина знає, до якої землі й нації та чому вона належить. Мусимо знати це й ми, українці. Інакше будуть нас уважати за некультурний народ, щоб згідно з цим і трактувати». Тому ще на початку 1960-х років Василь Дідюк активно долучився до творення та видання брошур просвітницької серії «Українознавчі студії». «Україна — мій рідний край», «Чому я є українець» — ці та інші книжки розповідають правдиву історію України, про нашу націю.

Щиро кажучи, на початку 1990-х років і сам почерпнув із книжок Василя Дідюка чимало не відомої мені інформації про великих українців Івана Мазепу, Павла Чубинського, Михайла Грушевського, Симона Петлюру, Августина Волошина, Дмитра Вітовського, Степана Бандеру, Миколу Міхновського, Романа Шухевича, Патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого, Героїв Крут і Базару. Пан Василь був переконаний, що його «скромні» книжки —«спроба єднання всіх українців, людей доброї волі».

Гадаю, він мав рацію. У Державному архіві Тернопільської області ще за його життя створили особовий фонд Василя Дідюка, куди він передав понад 2 тисячі примірників книжок і різної періодики із власної бібліотеки.

Земне життя Василя Дідюка тривало понад 88 років. У засвіти він полинув 17 вересня 2003-го. Разом із дружиною Ліною Ваврик, яка походила зі Львова, його поховали на українському цвинтарі Святого Володимира в місті Оквілл (Канада). На його надгробку, крім інформації, що він учасник визвольних змагань ОУН-УПА, суспільно-громадський діяч, викарбувано ще два слова «сівач» і «вишиваний». Пояснення поняття «сівач», думаю, можна знайти на обкладинці його книжки «На народній ниві». Зображено сівача, який лівою рукою тримає посудину із зерном, а правою його сіє. Як писав один з рецензентів, цей сівач — Василь Дідюк, який «не зерном, а словом засіває» все українство. «Вишиваний» — це, мабуть, упівське псевдо пана Василя. Якщо ж говорити ширше, то «вишиваний» — те саме, що «український». Василь Дідюк писав: «Кожний з нас, що народився й виріс на українській землі, серед українського народу та в українській родині, з усім цим нерозривно пов’язаний та носить фізично, духовно і всією своєю національною вдачею українську національну печать».

Пам’ятаймо про це і на рідній землі, і скрізь, де дзвенить українське життя!