Слов’янськ не буде другою Прип’яттю

Володимир ЗАЇКА, 
«Урядовий кур’єр»
(фото автора)

За розкладом мене підібрали о третій годині ночі. Тихо привітався, познайомились, поїхали за наступними. Коли після четвертої години почало світати, ми поволі, але впевнено виїжджали зі столиці.

Дорога на схід

За межами міста не в’їхали, а начебто врізались у густий туман. Красиве видовище, коли будинки, дерева, нічні ліхтарі повільно виринали перед нами і так само зникали. Згадав відомий мультик і подумав: моє уявлення про цю землю, до якої їдемо, є таким же туманним. Я чітко знав, але ще не усвідомлював важливість і... ймовірну небезпеку цієї поїздки. Наші два легкових автомобілі з білим фургоном, забитим під саму зав’язку необхідними речами, набирали швидкість. Це чомусь заспокоювало. Швидкість давала рух, а він промотував кілометри, які потрібно здолати швидко та без перешкод. Спати не хотілось. Цікаво слухати Вадима з Романом — двох військових журналістів, вони їхали з нами до штабу АТО. Хлопці обговорюють воєнні будні, різні кумедні й не зовсім випадки. Волонтер Євген з керманичем Олегом час від часу також жартують і діляться інформацією.

Організатор акції — Олег, співвласник приватної друкарні «Мега-Поліграф». Доброчинною діяльністю займається з перших днів Майдану.

 

Після чотирьохсот кілометрів дороги та двох короткочасних зупинок на відпочинок харківська об’їзна вивела нас на другу половину шляху. Перед першим нашим пунктом призначення — Ізюмом мій «необстріляний» бойовий дух почав кудись зникати, підпустивши надзвичайно близько невимушену тривогу. Наші друзі-охоронці Ярослав з Русланом наказали всім надягнути бронежилети і викласти ними бокові сидіння. З багажника дістали зареєстровану зброю. Про всяк випадок... Ми перегрупувалися, я пересів в інше авто. По мобільному попросили менше розмовляти і тримати швидкість. Ми рушили. За вікном до самого обрію рясніло поле жовтогарячих соняхів.

Тут шоломи, бронежилети... А це листи від рідних!

Через кілька блокпостів ми благополучно добралися до Ізюма. Біля приміщення відділу міліції вже чекав командир батальйону «Київ-1» Віталій. Доки прибував наш супровід охорони до Слов’янська, познайомились із військовослужбовцями з Харкова. Коли ті дізналися, що веземо, попросили бронежилет для товариша — у нього сьогодні день народження. Гадаю, це був найкращий подарунок!..

На блокпосту перед Слов’янськом побачив повалений знак із назвою міста. Десятигодинна дорога добігала кінця. Стало легше. Але... Раптово у мене виникло відчуття, що десь я вже бачив цю картинку. Місто з подекуди занедбаними вулицями та пошкодженими, простріляними будинками скидалося на злощасну чорнобильську зону. Якби не поодинокі перехожі, побачене назвав би одним словом — Прип’ять. І доки ми добиралися до розташування батальйону, всю дорогу нас так і супроводжували напівтемні порожні вікна. Смуток наганяли ще понівечені, вже не потрібні бетонні укріплення, старі рекламні щити з різними закликами минулої «влади»…

Проте ані розбиті вітрини магазинів, ані розкидані просто неба особисті речі, не вбивали впевненості в тому, що життя тут є і воно триватиме. До міста, відомого вже на весь світ, повернуться жителі, його відбудують. Головне на сьогодні — не втратити цього прагнення, як і бойового духу.

Аби передати, як раділи військові нашому приїзду, бракує слів. Це лише стверджує в думці, що недарма займаємося цією роботою. Всі гуртом розвантажили автомобіль, розібрали щойно привезену свіжу пресу тощо.

Тут будь-яка допомога на вагу золота. Тут поєднуються спільні зусилля. Одні знають, для чого вони тут, інші — чим допомогти. Доки Олег з командиром займаються обліком привезеної гуманітарки, розглядаю вивантажене. Бронежилети, шоломи, тепловізор, генератор, біноклі, рації, акумулятори, камуфляжі, ліхтарі, нижня білизна, засоби гігієни, продукти харчування, медикаменти та ще багато чого залишиться тут, частина вантажу поїде далі.

Після того, як нас пригостили смачним свіжозвареним борщем і ми сфотографувалися на пам’ять, Олег у супроводі помічника й охоронців вийшов за межі воріт, щоб роздати декілька газет. Пізніше він сказав, що найбільше його вразили тутешні жителі. Вони бояться за своє майбутнє. Вважають, що їх покинули напризволяще і держава не піклуватиметься про їхні долі... Болісно це чути, і соромно.

Коли за спиною залишилось місто, дізнався, де буде пункт нашого кінцевого маршруту: нас чекали в одинадцятому батальйоні на горі Карачун. Там мали заночувати. Годинник показував 20.30.

Воєнний репортаж вихідного дня

Здається, сам автомобіль полегшено зітхнув, коли з нього виймали останні коробки і бутлі з водою. Стандартна процедура здачі-прийому вантажу, і ми тихо розходимось. Немов шевченківські хатинки, бовваніють на тлі місячної ночі брезентові намети, чути монотонне гудіння генератора. Втома далася взнаки, щойно присів на розкладачку. Чиста постіль змушує перед сном згадати своїх рідних, колег, які проводжали в дорогу, і бомбосховище, яке нам показали тут про всяк випадок... А ще встиг помолитись Богу...

Уночі таки була стрілянина. Один, потім другий залп міномета, віддалені черги кулеметів. Уранці ми дізналися, що спрацювала кілька разів розтяжка, на  іншій дорозі біля блокпоста вия?вили техніку без розпізнавальних знаків. Волонтер Настя сказала, що практично не спала, не могла, переживала. Відпочине у машині аж десь за Харковом.

Доки гвардійці збиралися біля польової кухні, а колеги смакували кашею, встиг оглянути місцеві краєвиди. Розпластана на землі телевежа вражала своєю підірваною могутністю. Неначе останній динозавр, вона лежала і мовчала. Лише скавучав прив’язаний кимось собака. Припікало. Я дивився на місто, що розкинулося внизу, ніби вказуючи на важливість стратегічної висоти. Аж тут краєм ока вловив легкий рух. Повернув голову і запримітив поруч себе снайпера. Оце так замаскувався! А за спиною пролунав голос: «Ви хто такі, що тут фотографуєте, чому вас не супроводжують...» Сяк-так пояснивши очевидне, вирішив швиденько накивати п’ятами. Не до формальностей зараз...

Каша, варені яйця, чай з вівсяним печивом нагадали, що ніби вже пора й від’їжджати. За нами приїхала машина супроводу, і ми почали збиратися. Не забуду, як один гвардієць прощався: «Ми з хлопцями щиро вам вдячні за допомогу. Є речі, які нам дуже потрібні саме тепер. Я записав телефон вашого керівника, і коли повернемось додому, запрошу вас усіх до себе в гості»...

Ізюм був уже далеко позаду... Пролунав телефонний дзвінок у водія Андрія. Чую, каже дружині, що ночували в Харкові, їдуть вже додому. А я своїм сказав, що у прес-турі до Черкас та Вінниці...