Щороку Марія Шимон дарувала чоловікові Петру сина. Немов за хронометром, на світ у закарпатському селі Угля на Тячівщині один за одним прийшли Іван, Сашко та Віталій. Через півтора року після народження останнього з них, 19 грудня 1990-го, на самого Миколая, після важкої хвороби Марія перенеслася в інший світ. Батькові з трьома малолітніми дітьми на руках — ні кудись поїхати, ні вдома грошей заробити: початок 1990-х. Привів у дім іншу господиню, яка стала матір’ю його синам. У Віри теж був син, який хлопцям став братом.
Нерозлучні, нероздільні
Віталій на рік молодший від Сашка, однак до школи їх віддали одночасно, і всі 11 років вони сиділи за однією партою. Разом доглядали корів, коли надходила черга Шимонів заганяти череду. Разом грали у волейбол і футбол. У військовому виші їхні ліжка поряд і одна тумбочка на двох. Вони нерозлучні і нероздільні.
У Львівському інституті Сухопутних військ (після реформування — Академія імені гетьмана Петра Сагайдачного), коли туди вступали двоє молодших братів, уже навчався старший Іван. Хлопці подалися сюди після «осічки» в Харківській юракадемії: її «сито» не пропустило Сашка через низький зріст. Розлучатися ж вони не бажали. І замість правоохоронної ступили на військову стежку, за прикладом дядька Володимира Голубки. Він полковник у відставці: форма в нього — на заздрість усім.
У військовому виші Віталій і Сашко освоювали автомобільну справу, а Іван — залізничну. Комусь з однокурсників молодші брати Шимони здавалися надміру правильними, бо не курили, не вживали спиртного. Кожен мав захоплення. Віталій майже на професійному рівні займався танцями — хіп-хопом, естрадними й народними, навіть виступив із сольним концертом. Сашко ж більшість часу проводив на спортмайданчику. Легко підтягувався на перекладині два десятки разів, найшвидше у роті пробігав 3 або 5 кілометрів.
Коли товариші йшли в кіно чи на дискотеку, Шимони «розважалися» по-іншому — йшли розвантажувати автомобілі. Не хотіли брати гроші в батька, які той привозив із заробітчанських мандрів. Уже не маленькі, зароблять на себе самі. Раз на рік випадала відпустка. Її давали після завершальної в році сесії, а потім — ще й виснажливого полігону. Потомлені, хлопці приїздили до рідного села, як у рай. Тут їм усе мило!
«Я біль брата відчував, як власний»
— Ми відчували думки один одного, дії на відстані, — зізнається Віталій. — Коли Сашкові вирізали апендицит, я був далеко від нього, але мав таке відчуття, наче мені роблять операцію. Відчував біль у місці розтину…
Першим закінчив навчання у львівському виші Іван. Його направили в залізничні війська у місті Чоп. Сашко й Віталій, завершивши науку двома роками пізніше, отримали направлення до Мукачевого, у 128-му гірсько-піхотну дивізію. Молодих офіцерів призначили командирами автомобільних взводів, спочатку в різних батальйонах, а після їхнього злиття — у роті матеріального забезпечення. Перший відповідав тут за підвезення боєприпасів, другий — за постачання продовольства і кухонного обладнання.
— У нього на обслуговуванні 50 одиниць техніки, у мене — на 15 менше. КамАЗи, «Урали» тощо, — розповідає Віталій Шимон. — Брат за будь-якої потреби йшов до мене, як і я до нього. І ми знали напевне: матимемо підтримку.
Коли за сигналом тривоги виїжджали в 2013-му, то з чотирьох взводів із боксів виїхали лише машини Сашка. У нього всі 50 одиниць виявилися на ходу, у мене ж тоді — 5. Решта понад сотня транспортних засобів роти матзабезпечення не зрушила з місця.
Машини в підрозділах — ще радянської доби, їх ніхто не обслуговував, років з 15 двигунів не заводив, і на консервації вони не стояли. Їхні «нутрощі» заіржавіли, а гума, патрубки давно прогнили. Середульший брат увесь цей «брухт» відновив, машини знову стали в стрій.
Як? Із власної зарплати купував запчастини, без яких не можна було обійтися, решту ж або відновлював, або обмінював у колег. Його руки, знання і терпіння зробили свою справу.
Віталій одружився три роки тому на дівчині з рідної Углі, Іван обрав за дружину львів’янку. В обох уже по двійко дітей. А Сашко і в 27 залишався парубком, хоч зізнавався: мріє про сім’ю. Казав, що й дівчину нагледів. Котра ж була його обраницею — секрету так і не розкрив.
— У Мукачевому ми жили в одному гуртожитку і ввечері після роботи збиралися за столом у мене, — стиха мовив Віталій. — Сашко відмовлявся йти до нас вечеряти, мовляв, набрид уже. Тоді дружина розкладала наготовлене по мисках, і ми спускалися поверхом нижче, до нього. І знову — разом...
Віталій намагається не говорити про брата в минулому часі. Для нього Сашко, усміхнений, стрункий, упевнений у собі — ще живий. Розум вказує примиритися з дійсністю, душа протестує: ні!
І командир, і водій
Старший із братів Іван Шимон, який до цього служив у залізничних військах у Чопі, теж перебуває в зоні АТО, під Маріуполем. У званні капітана охороняє інфраструктуру залізниці.
Віталій дотепер чотири місяці був на Луганщині. Підвозив продукти у зону аеропорту, до Станиці Луганської, до Щастя, Теплої. Його взвод охороняв залізницю, важливі автошляхи.
На Луганщині наймолодшому із Шимонів довелося взяти на себе й обов’язки начальника блокпоста. «Контроль за переміщеннями в зоні АТО має бути під наглядом досвідченого офіцера», — каже він. До всього цього, 26-річний старший лейтенант є і заступником начальника штабу оперативної групи «Карпати».
128-ма гірсько-піхотна та 80-та аеромобільна бригади захищали аеропорт Луганська, тричі входили в обласний центр. Вони ж нині утримують Дебальцевський плацдарм.
Котрогось дня у взводі Віталія сталося НП: необстріляний водій вантажівки, маневруючи, спричинив важку контузію бійця, який випав із кузова. Відтоді в молодого шофера вселився страх, не наважувався вести авто. Командир взводу сам сів на його місце. Кермував два місяці, поки молодий воїн не здолав страх.
Олександр Шимон приєднався до двох братів у зоні АТО останнім. Весь вересень і перші дні жовтня був на полігоні в Полтаві: там через хворобу ротного саме йому довірили очолити роту. До неї набрали вчорашніх цивільних віком від 25 до 55 років. Сформувати з «партизанів» боєздатний колектив — надзавдання. Та Сашкові це вдалося.
Виконував обов’язки комроти два місяці. Порозуміння з «дядьками», вдвічі старшими за себе, знаходив легко. Роту було злагоджено, техніку доведено до пуття, тож 4 жовтня її командир отримав наказ знятися з місця й зайняти оборону в Дебальцевому.
Був лише один убитий…
— Я востаннє бачив брата 21 липня, перед від’їздом у зону бойових дій, — розповідає Віталій. — Там ми лише телефоном спілкувалися. Часто допомагали один одному. Якщо йому потрібен був кран — надсилав. Бувало, що й солдатів скеровував із технікою, копати рови чи бліндажі. Ділився з ним деревиною, бо ж смерек для будівництва укриттів у нього не було.
Чули один одного через слухавку щодня. Якось тиждень не спілкувалися — здавалося, цілу вічність. Через небезпеку «градів» не працював мобільний зв’язок.
У ніч із 3 на 4 грудня ворог почав бити прицільно по позиціях підрозділу Сашка, намагаючись влучити у склад боєприпасів. Один із снарядів розірвався поряд із його причепом. Його переробили в будку, обшиту бляхою, і вкопали в землю. Але це Сашка не врятувало. Осколками снаряда прошило і будку, і лівий бік тіла. Шматок заліза влучив і в легеню. Життя обірвалося за кілька хвилин.
Після обстрілу в роті виявилося 13 поранених і вбитий командир. Подія сталася о пів на четверту. Через дві години про смерть брата Віталієві сповістив комбат. Той зателефонував батькові в Углю. Петро Іванович відмовлявся вірити у страшну новину: протягом дня ще сто разів набирав мобільний сина. Та той так і не озвався…
Через кілька днів у зоні обстрілів виявили 50-річну жінку, яка повідомляла ворогові координати українських підрозділів. Їй дали півтисячі доларів, і вона їх відпрацьовувала, стверджує Віталій. За його відомостями, зрадницю вже віддали під суд. Та від того на душі не стає легше...
Останній політ
З Харкова до Ужгорода його доправили літаком. З обласного центру до села на Тячівщині труну з тілом героя везли автомобілем. У селищі Буштино, за 25 кілометрів від Углі, жалобну процесію зустрічали вже десятки авто. А поки доїхали до села, в колоні було близько трьохсот автомобілів супроводу.
На узбіччях населених пунктів, повз які рухалась автоколона, у лампадках горіли три тисячі свічок. Палаюча алея вказувала шлях додому старшому лейтенанту Сашкові Шимону. Зустрічаючи його, люди ставали на коліна. Це перша загибель у Тячівському районі з часу проведення АТО. Цьому районові дотепер щастило.
… Дорога до нового сільського кладовища проходить повз старе. На ньому видніється постамент ще одному бійцеві з Углі — Петрові Феєру. Його мобілізували з третього курсу вишу і відправили на війну в Афганістані 1984-го. Між двома земляками, що пішли з життя в розквіті літ, пролягла відстань у тридцять років і кількасот метрів сільського шляху. Обидва загинули у конфліктах, що виникли через імперські амбіції Москви.
На похороні — Угля й довколишні села, незліченне коло родичів. Бо ж у батьковій сім’ї восьмеро рідних братів і сестер, у першої матері їх семеро, у другої — шестеро. У кожного з них багатодітні сім’ї.
Тонни сліз родичів і близьких не оживлять героя, але донесуть до Небес непоборну тугу за сином Землі Олександром Шимоном. Славлячи його подвиг, над горами линули лункі постріли-салюти. І ще довго не стихав над заквітчаною могилою духовий оркестр, який він за життя так любив...
ПРЯМА МОВА
Ольга НЕМЕШ, директор Углянської ЗОШ І—ІІІ ступенів:
— Фото трьох братів Шимонів висять у нас на почесному місці. «Вони захищають Вітчизну» — підпис під ними. Тепер створимо пам’ятний куточок на честь колишнього учня. Клопотатимемо про присвоєння школі імені Олександра Шимона.
Василь НЕМЕШ, друг дитинства:
— Із Сашком і Віталієм ми як брати, хоч і жили в сусідніх селах. Разом грали у футбол, на танці ходили вони до нас, ми — до них. І у Львові, де навчався в держуніверситеті безпеки життєдіяльності, я був із ними поряд. Бачилися часто, а спілкувалися телефоном щодня. Усмішка не сходила з обличчя Сашка, у справах він був ретельним, у поведінці стриманим, відповідав за кожен свій вчинок. Відчуваю, що втратив частину себе.
Ми в Google+