Здається, він один-єдиний з усіх відомих дисидентів не став головою чи ідеологом котроїсь партії, не пішов у народні депутати і взагалі знехтував кар’єрою політичного діяча. Він лишився просто ЄВГЕНОМ СВЕРСТЮКОМ. Тим, чиє ім’я незмінно більше й авторитетніше за всі можливі посади і звання. Мовлячи по-сучасному, це ім’я — голосний бренд. Добре розуміючи вагу його світлого імені, не одна політична сила закликала Сверстюка приєднатися. З усього зрозуміло, що це в нього давно осмислена позиція, свідомий вибір, за яким стоїть те, що називається життєвою філософією.

Фото з сайту hvilya.com.

Людина не з цієї епохи

Він сам так сказав про себе. Щоправда, не вкладав у ці слова жодного символічного змісту. Мав на увазі те, що народився в іншу епоху, в іншій державі, тоді, коли не чутно було відлуння технічного прогресу. А особливо ж там — у глухому волинському селі Сільце Горохівського повіту. І було це ще за польського урядування.

При чесному хлібі жив рід Сверстюків, працюючи на землі, зусібіч обступленій лісами. Плуг, піт од напруги тіла, росяні ранки й пізні вечори в полях. Та ще глибока тиша, лише вряди-годи потривожена далеким погуком потяга Луцьк — Львів…

Про свою появу в цьому світі він розповів сам у статті «На моїм віку»: «Якось зимового вечора, саме на Андрія, батько (звали його Ліксандр) зайшов з морозу в хату, і мама йому сказала: «Батьку, а в нас хлопчик». «Добре, — відказав батько, — я йому море лісу купив». Цей ліс синів на обрії, манив у далечінь, але я з ним так і не зустрівся. Я був п’ятий, найменший у сім’ї, і скільки сягає пам’ять, завжди було ясно, що старші будуть господарями, а найменший «піде вчитись». У цьому було щось святкове».

А потім була школа, в якій співали «єще Польска не згінєла». Та незабаром сільських школярів уже вчили співати «Інтернаціонал». Над їхніми малими головами заламувалися силові лінії шаленої епохи, яка тільки глухо провіщалася у світі того сільського волинського середньовіччя.

Він міг стати священиком. Цього так хотіли його батьки. Мати намовляла йти до Луцької духовної семінарії. Саме скінчилася Друга світова війна. В СРСР владці вдавали, що вони тепер терпиміше ставляться до церкви. Очевидно, з нього справді вийшов би добрий священик. Але він і в гадці не мав іти до духовної семінарії.

Уже на схилку літ пояснив те із властивою йому самоіронією: то, мовляв, був наївний, романтичний період байронізму, тому місця для семінарії там не було. «Попереду ще стояли нігілізм, ніцшеанство, кантіанство… Достоєвський теж діяв у річищі часу».

Хміль молодості водив його у джунглях ідей, кожна з яких почергово закохувала в себе й могла справляти враження тієї єдино правильної. Сільський книжник мав ще багато прочитати, передумати, побачити, пережити.

Були університетські аудиторії, семінари з філософії (як іронічно він потім їх схарактеризував, «знання з третіх рук»), були всякі збори й наради, й у «лабіринті щоденної рутини вироблявся релігійний індиферентизм». А потім воно сталося. «Тільки в тюремній камері навпроти св. Софії я остаточно прокинувся і зрозумів, що душа тужить до Вічного Неба». Очевидно, саме від того дня — 14 січня 1972 року — і розпочався той і саме такий Сверстюк, якого ми знаємо.

Не вмів писати так, як тоді було прийнято

До того дня він закінчив Львівський університет та аспірантуру в інституті психології. Викладав класичну українську літературу в Полтавському педінституті. Але сучасна література дедалі більше зацікавлювала його — і так з’явився критик Євген Сверстюк, чий прихід одразу ж помітили, оскільки це був багатообіцяючий дебют.

Сверстюк просто не вмів писати так, як тоді було прийнято. Пишномовна софістика, пережовування банальностей про партійність і народність і про непорушні засади соціалістичного реалізму йому були зовсім далекі. Він говорив про письменство без загальноприйнятого тоді ідеологічного етикету. Для того, щоб стати справжнім критиком, мало просто перечитати гору розумної лектури й уважно вивчати те, що називається літературним процесом. Треба ще дати собі відповідь на такі запитання «Навіщо література?», «Що головне в літературі — естетика чи етика?», «Якою має бути література в стосунках із владою?» Тільки після цього у творчого індивіда народжується власне, виношене чи й вистраждане «вірую», а рівночасно з ним і безкомпромісне «заперечую».

Усе це прийшло до Євгена Сверстюка ще на дебютній стадії його творчої біографії. Він став потенційно небезпечним для режиму індивідом. Бо це не було ефектне молодече фрондерство — це вже було інакодумство. Хай воно мало суто естетичний характер, але від нього вже зовсім недалеко й до політичного дисидентства. Зрештою, це й потвердили повороти біографій тих, кого один із компартійних критиків назвав «троянськими кониками в українській радянській літературі», — Івана Світличного, Василя Стуса, Івана Дзюби і Євгена Сверстюка.

У тоталітарній державі, де література кваліфікувалася як майже своєрідна релігія, як важливий компонент ідеології, інакодумство в ній одразу ставало об’єктом пильної уваги комуністичної інквізиції. Сталося саме так, як і мусило статися в Радянській Україні: до всіх політичних гріхів, котрі понавигадували на адресу молодих ідеалістів і мрійників, доточили ще один смертельний гріх місцевого походження — український (звичайно ж, буржуазний!) націоналізм. Спосіб перевиховання для таких елементів — переселення їх за грати чи колючий дріт у край білих ведмедів.

Що вберегло понад прірвами

Зі сторінок літературної періодики зникають яскраві імена тих, хто приніс у літературу свіжі етичні й естетичні регістри. Ті, хто став своєрідним каталізатором для творчих пошуків літератури, хто подав надію виведення її зі стану соціальної летаргії й естетичного провінціалізму, вони присутні в літературі хіба що в згадках, висловлених обережним пошептом. Навіть у бібліотеках важко було знайти номери часопису «Вітчизна», де друкували резонансні статті Євгена Сверстюка.

Те, що в’язня тепер змушували робити, не мало жодного стосунку до інтелектуальних занять. Створювалися всі умови для інтелектуальної та моральної деградації. Але Сверстюк тому й лишився Сверстюком, що в ньому був міцний духовний стрижень. Відома така сентенція філософа: «Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Так вийшло і з ним, як і з Василем Стусом, Іваном Світличним, Миколою Руденком, Левком Лук’я?нен?ком, В’ячеславом Чорноволом, Олесем Шевченком та всіма тими іншими, хто був створений із того самого людського матеріалу, що і Євген Сверстюк. Дуже шкода, що він не написав мемуарів, у яких розповів би, як, якою ціною йому пощастило вистояти тоді проти нелюдської системи. І вистояти в самому собі. Звідки в цьому позірно субтильному, інтелігентськи беззахисному чоловікові така крицева сила протистояння і прямостояння?

Відповіді на такі запитання цей архіскромний чоловік, який не мав звички розводитися про свої чесноти, забрав із собою. Нам лишається про все те тільки гадати, щоб урешті зрозуміти: такий людський феномен, як Євген Сверстюк, має складну загадку, без котрої він просто не був би самим собою.

У невеличкому спогаді «На моїм віку» він зізнається, що його в житті вело провидіння. Й уберегло понад усіма прірвами. І він це відчував, розуміючи, що з його голови не впаде жоден волосок без Божої волі.

«Вирок 12 років згодом мені вже не здавався жахним, коли зважилось, скільки людей несе кару — маску вдоволеного раба з кривою усмішкою, скільки народилось і несе кару невольницького життя, так і не зважившись ні разу в житті бути вільним».

У цих словах, очевидно, одна з відповідей на запитання про його загадковий феномен. Тут він сказав нам про себе найголовніше: «Я народився під щасливою зіркою: вона висвітлювала моє обличчя і ніколи не ховала його в тінь того місця, на якому сиджу. Навіть у найтемніші дні без просвітків я відчував, що моя зірка висока — любив її. На Становому плоскогір’ї в холодні бурятські ночі зорі такі великі, що здається — вони гріють. Як циганське сонце. В пустелі велелюдного міста вони блякнуть, але голубе мерехтіння залишається».

Очевидно, не буде жодним перебільшенням сказати, що саме світло цієї зірки живе і в його справді просвітленому слові. Хоч би що писав Євген Сверстюк — філософський есей, літературознавчу статтю, рецензію, коментар на теми дня, неприховану інвективу, сатиричну філіппіку (а всіма цими жанрами він володів блискуче), в усьому тому він легко впізнається завперше з того світлоносного моменту, який лежить у серцевині спонуки того чи того виступу.

Нині перечитуємо книжки, з яких вчуваємо його тихий, рівний голос (чи хто коли чув, щоб Сверстюк зірвався на крик?!). І ми ще раз допевнюємося: справжній, серйозний письменник — завжди мораліст і проповідник. Бо він пише не для розваги й не задля заробітку. Його слову присвічує висока і ясна, як і згадана Сверстюком зірка, мета. Мета, завжди нерозривно пов’язана з буттям його народу.

Так, усі його твори пронизує етичний максималізм. Здавалося б, це аж надто сьогодні непопулярно й навіть набридливо, бо все наше суспільство зусібіч заатаковане саме максималізмами різних мастей. Але, як слушно наголошує Іван Дзюба, максималізм саме в точному значенні цього слова. «Тобто він, по-перше, є сталим станом духу, а не «заявкою» на нього, це, сказати б, факт особистої біографії. По-друге, його безперечні вимоги спрямовані насамперед на самого себе, а вже потім можуть набирати запитального характеру до когось чи чогось — доби, суспільства, сучасників. У цій своїй похідній, запитальній функції він здатен стати на сторожі громадянського здоров’я суспільства».

Насамкінець. Саме такою була його місія в суспільстві. Тому він не піддався на намови стати обличчям котроїсь партії. Сверстюк не дав приватизувати себе жодній політичний силі. Він просто не зміг би узгоджувати свої слова і дії з корпоративними інтересами, як це неминуче доводиться робити в практичній політиці й партійній діяльності.

Він свідомо обрав свій окремішній шлях. Шлях абсолютно вільної й незалежної людини, яка взяла на себе важкий обов’язок бути просвітителем свого народу. Мати мужність і відвертість усе навколо називати його справжнім іменем. Це як повернення первинного змісту на палімпсесті. Від нас залежить, чи готові ми справді уважно вчитатися в Євгена Сверстюка.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»