У його трудовій книжці рівно 30 записів. Перший датовано 20 серпня 1950 року, коли прийняли різноробочим на завод №10 Глино-Наварійського заводоуправління на Львівщині, останній — 2 вересня 1991-го, коли звільнили з посади позаштатного літконсультанта відділу культури і освіти сумської обласної газети «Ленінська правда».

Ідеться не про якогось літуна, який у пошуках кращого місця і вищих заробітків міняв роботу. Річ в іншому: для нього обставини часто складали (саме складали, а не складалися) так, що був змушений звільнятися з одного місця і переходити на інше, бо не вписувався (точніше, совість не дозволяла) в межі тогочасної нормованої ідеології, яка регламентувала погляди, думки, переконання, змушувала підлаштовуватися під когось чи під щось, не терпіла вільнодумства.

Ідеться про журналіста і письменника Миколу Данька (1926—1993), який залишив особливо яскравий слід у культурно-мистецькому і громадському житті Сумщини і України 1960—1980-х.

Ідеологічна мішень для політичних снайперів

Микола Данько був своєрідним національним осердям для тогочасної сумської інтелігенції, людиною, яка не тільки багато читала і знала, а й у повсякденні слугувала прикладом того, як треба насправді, а не декларативно любити свій край, рідну мову, звичаї і традиції, земляків. Ця щира любов до всього рідного, українського, коштувала йому тих численних записів у трудовій книжці, прихованого і відкритого цькування, заборони друкуватися в газетах і журналах.

Траплялося, що цікавим матеріалам запалювали червоне світло через їхнього автора, не пояснюючи причини; не брали на роботу, вишукуючи приводи. А що звільняли, особливо не церемонячись, зайве згадувати. Про це знали не тільки в Сумах, а й у Києві, бо відлуння тих подій докотилося не тільки до столиці, а й до багатьох українських міст.

Уродженець села Славгород Краснопільського району на Сумщині, учасник Другої світової війни, випускник Львівського державного університету мав роботу, журналістський статус. Здавалося б, попереду кар’єрне зростання, визнання. Зрештою мав славу оригінального письменника, адже на початку 1960-х активно друкувався як поет і перекладач.

Одначе не таким виявився характер у слобожанського майстра пера. Дві поетичні збірки «Зоряне вікно» (1965) та «Червоне соло» (1967), які одна за одною вийшли в Києві та Харкові, сколихнули громадську думку, спричинили відповідну реакцію компетентних органів. Саме другу половину 1960-х можна вважати початком пильного нагляду за Миколою Даньком, який став ідеологічною мішенню як буржуазний націоналіст для тогочасних політичних снайперів.

Стільки випробувань випало на його долю! Як журналіст обласної компартійної газети «Ленінська правда» він не міг загубитися чи причаїтися: кожен крок відстежували, кожен матеріал чи вірш проходив особливий рентген. Микола Данько про це знав, інколи навіть попереджав співрозмовника, що з ним небезпечно зав’язувати дружбу чи знайомство. Одні швиденько відходили вбік, інші акуратно остерігалися, а треті залишалися поряд усі роки, аж до того лютневого дня, коли проводжали в останню дорогу до Баранівського цвинтаря на одній з околиць Сум.

Вигранював слово

Нині, через майже три десятиріччя по смерті, шанувальники творчості Миколи Данька розглядають її у двох вимірах: літературному і журналістському. Як поет і перекладач він віртуозно володів словом, відчував усі його відтінки і барви.

Добре пам’ятаю одну з розмов про особливості наголосу в українській мові. Микола Михайлович одразу навів кілька строф, що містили так звані плаваючі наголоси. Відчувалося, що він розкошував у мовній стихії, насолоджувався кожним словом і складом. Такі глибокі ґрунтовні знання мовного матеріалу значною мірою допомагали в журналістській роботі.

Гортаючи давні підшивки обласної газети, помічаємо його численні публікації (а скільки їх надруковано під різними псевдонімами!). Спеціалізуючись на культурно-освітній тематиці, як правило, пропонував образні заголовки, розповіді пересипав порівняннями, приказками, прислів’ями. Навіть не читаючи прізвища автора, можна було сказати, хто він. Такий дар у сумській журналістиці мали одиниці гранословів, серед яких незабутні Володимир Затуливітер та Микола Науменко.

За півтора десятиліття знайомства пам’ять зафіксувала численні зустрічі, розмови. Одні пам’ятаються зримо, яскраво, інші — немов у затінку часу. З-поміж перших — день, коли журналіста-ветерана привели ледь не під конвоєм до редакції (тоді він змушений був перебиватися випадковими заробітками), аби підписав так званого покаянного листа «Прозріння перед безоднею». І досі напевне ніхто не знає, чи й справді з цим текстом погодився «покаяльник», але запам’ятався сам Микола Данько — розгублений, знічений, наче загнаний у пастку, з якої немає виходу. А ще очі: стільки в них було болю й відчаю…

Він прожив неповних 67 років, з яких кілька останніх тяжко хворів. Але на схилі днів доля послала йому кілька світлих променів. 1991-го вийшла друком збірка віршів «Й сонця прихилив би...», став членом Національної спілки письменників. Тільки б жити і жити.

На Баранівському цвинтарі, під самісіньким ліском могила, над якою гранітна плита, а на ній викарбувано слова, що вже стали хрестоматійними:

Об однім прошу, об крихті:
         Ледь барвінок, ледь трава,
         На той світ мені докрикніть:
         «Україно! Ти жива!»

Цей поетичний заповіт живе у пам’яті численних шанувальників творчості поета і журналіста.

У сумському видавництві «Мрія» вийшов друком збірник спогадів і документів «Й сонця прихилив…», на будинку, в якому мешкав, установлено меморіальну дошку, одну з вулиць Сум названо іменем Миколи Данька.

Живі й Україна, і слово письменника.