Він ніколи не мріяв про військо. Строкову службу проходив у 3 окремому полку спеціального призначення. Згадує, що служба текла спокійно: звичайні наряди, охорона території. За весь час один раз дали постріляти сімома набоями й аж двічі ходили кидати гранати. Одне слово, виконав чоловік свій обов’язок перед Батьківщиною, звільнився 2007 року і пішов собі далі. А колись повертатися до війська не мав ніякого бажання.

Пішов у військкомат у липні 2022 року

«Події Майдану пройшли повз мене, майже не зачепивши. Мала дитина, молода дружина: кинути все і поїхати не було ні змоги, ні бажання. Хоча всі ті події відстежував. Найбільше зачепив розстріл Майдану 20 лютого 2014 року. Потім почалася окупація росією Криму, частини сходу нашої держави. Уже тоді вирішив: призвуть до війська — піду, а так щоб сам — то навряд.

І тут 24 лютого 2022 року сталося повномасштабне вторгнення ворога. Уранці їхав на роботу. Чув, що гвинтокрили літають, але не думав, що все так погано. Виїхав на Київську трасу, а тут автомобілями все забито. Уже на роботі напарник каже: «Війна почалася». Звісно, я не повірив. А неподалік від нас була військова частина, і туди вже летіли ракети, було чутно вибухи, але ж ми думали, що то якісь навчання», — згадує Юрій Дронь.

У ЗСУ Юрій потрапив у липні. А до цього продовжував працювати, і, як у багатьох українців, була навіть ейфорія й упевненість, що ще трохи — і нашу землю визволять від загарбників. Особливо коли у квітні їх витурили з Київщини, Чернігівщини та Сум. Гуртом вони співали пісні про «Байрактар», рахували влучання в Чорнобаївку, клеїли на автомашини наліпки про «рускій ваєнний корабль» і почувалися переможцями. Адже неминуча перемога була у кожного на вустах.

«Моє село Лихачів на Чернігівщині, що недалеко від Ніжина, окупація не зачепила. Бо там заздалегідь підірвали мости і ворога не пропустили. Тобто особистих причин помститися москалям ніби й не було. Але ж вони напали на мою землю, і з цим вже треба було щось робити, навіть якщо вороги не встигли чи не змогли зачепити когось із моїх близьких. Отож у липні я пішов у військкомат і попросився до війська. 

Та попередньо вирішив з дружиною переговорити. Адже тоді в нас вже було двоє дітей: старша у школі, а меншенька вдома, з мамою. Ми тоді разом погодилися, що треба йти, бо хтось же має захищати свою країну. 

Прийшов у частину 6 липня. Почав працювати, забезпечувати діяльність Збройних сил. А через два роки з цієї частини, згідно з розпорядженням, мене перевели в бойову бригаду. Це було наприкінці травня 2024-го. Досвід бойової роботи я вже мав: тоді якраз створювалися мобільні вогневі групи, щоб збивати «шахеди», і після навчання у Львові я став кулеметником. Перші кулемети у нас були ДШК, а потім привезли «Тайпи». По суті, копія ДШК, тільки китайська, як ми казали, бо легший аж удвічі. Надійніший, і точність набагато вища, ніж у ДШК. На той час «шахеди» літали низько, тому їх можна було навіть із «калаша» збивати. Хоча з кулемета, звісно, ліпше», — розповідає він.

Після переведення Юрій потрапив у 54 бригаду на сіверський напрямок, де на той час тривали інтенсивні бої. Сусідами, розповідає кулеметник, там були хлопці з 81 бригади, які стояли в Білогорівці, а вони правіше поряд. І відбувалося якось так, що вороги наступали зазвичай на 81, на Білогорівку, або на дві роти 54. А безпосередньо їх оминали. Можливо, й тому, що якраз перед ними була природна перешкода — глибокий кар’єр. Їх це також рятувало: ворожа техніка заїхати не могла через істотну крутизну схилів кар’єру.

«Ми там довго перебували: зайшли 22 грудня, а остаточно вийшли аж 8 квітня. Потрапивши в оточення, просиділи в тому кар’єрі рівно 100 днів. Ми — це я, Ваня, Василь і Сашко. Васько був бойовим хлопцем! На жаль, він загинув 16 січня… Москалі тоді почали нас активно штурмувати, побратима зачепило випадковою кулею, і він помер. Урятувати не встигли, боєць стік кров’ю дуже швидко, адже куля влучила в артерію. Ми намагалися його врятувати, наклали турнікет, але все було марно… Так ми й залишилися втрьох і просиділи там 100 днів: всю зиму і трохи весни.

Боєприпасами були забезпечені, бо наносили їх ще раніше. Щоразу, йдучи на позицію, береш десять упаковок набоїв, гранати, все, що треба. Цього добра вистачало. Сиділи не лише ми, ще з 81 бригади п’ятеро хлопців теж залишалися в оточенні. Тоді москалі вже Білогорівку зайняли, а їм теж не було куди відходити. Візуального контакту чи радіозв’язку в нас із цими сусідами останнім часом не було, але вони добряче прикривали нас, коли вороги пробували штурмувати. Ці хлопці розташувалися вище за нас, на териконі, тож їм зручно було поливати росіян, що атакували, вогнем, залишаючись не доступними для тих гаспидів», — розповідає Юрій. 

«Баба Яга» на поміч

Усіх разом їх тоді було до десяти осіб, які продовжували тримати оборону самотужки. А вже потім, коли захисників України вороги загнали під землю, вони сиділи в земляних норах, у чотири ряди закладених мішками із землею. Бувало, згадує Дронь, московити кар’єром повз них ходили. Уявіть: іде один із них на свої позиції і обов’язково, стерво, гранату жбурне до них і аж тоді вже далі швендяє. Чвалає назад і знову — ще одну гранату кидає. А наші бійці до них дострелити не могли, бо було важко вести прицільний вогонь.

«У нас нора була велика. Там ішла бетонна дорога для вантажних автомобілів, а наша позиція була під дорогою. Ми прорили собі метрів із 20 тунелів: нора довга, надійна, з кількома поворотами для захисту від обстрілу. Навіть коли нас москалі намагалися гранатами закидати, не могли дістати. Один хід вони засипали, а ми в інший перейшли. Вороги, мабуть, думали, що тут у нас кілька позицій і нас дуже багато, а ми просто ходами сполучення перебігали з однієї нори в іншу.

А вночі ми вилазили на поверхню по продукти. Їжу, воду, павербанки нам скидали з великого дрона «Баба Яга». Він піднімає до 7 кг вантажу, цього вистачало, щоб раз на два-три дні скинути все необхідне. Командир по рації питав: «Що вам скинути? Чого не вистачає найбільше?». Найбільше не вистачало води… Але ж вона важка, дві півторалітрові пляшки — то вже три кілограми із семи можливих. А в морози батарея БпЛА сідає швидко, тобто вага вантажу зменшувалася до мінімальних 3—5 кілограмів. Бували дні, коли через погану погоду дрон взагалі не міг долетіти: «Баба Яга» літала до нас із Сіверська, а це доволі далеко», — розповідає Дронь.

Коли випадав сніг, хлопці збирали його і топили, щоб пити. Каже, цідили ту воду крізь вологу серветку і вважали, що знезаражують її. І за цей складний час ніхто з них не захворів, незважаючи на постійну холоднечу, харчування сухом’яткою та пиття води майже з калюжі. 

«З продуктів нам скидали суху мівіну та каші. Але їх треба запарювати, а як же ти запариш, коли гарячої води немає і нагріти ніде? Маленький газовий пальник у нас був, такий, що працює від балонів. Проте балона надовго не вистачало, а попросити скинути новий — знову ж вага... Для нас важливішим був зв’язок, тож ми, звісно, обирали павербанк. Мівіну й каші жували насухо, помалу запиваючи невеликими ковтками води. Грілися у спальниках: залазиш з головою, закриваєш застібки, і через якийсь час маєш затишний кокон, в якому тепло. Але ж цілий день так не пролежиш, та й пильнувати треба, що вороги ще вигадають, із чим знову прийдуть по наші душі», — продовжує він ділитися спогадами. 

Виходили з нори в кар’єрі наприкінці березня. Побратими скинули їм посилку з картою, за якою рухалися так, щоб обійти ворожі позиції. Спробували вийти у мряку, щоб нічого лихого в небі не літало. Та коли вже отримали команду, що можна йти, виник клопіт. Хлопці в тій норі просиділи три місяці, і тому ноги в них геть позаклякали. Отож бійці ледве рухалися, а попереду потрібно було подолати ще два кілометри повз позиції загарбників. Плюс сам кар’єр із крутими схилами, які обсипаються під неслухняними ногами. Уже навіть почало світати, а бійці ніяк не могли звідти вибратися. Командир тоді по рації зітхнув: «Дивіться, хлопці, або виходите, або вертаєтеся. Але другого шансу у вас може й не бути». І вони пішли далі…

«Вибралися ми з нори десь о пів на п’яту ранку і дісталися до крайньої нашої позиції о сьомій. Тут пробули три тижні, трохи прийшли до тями, набралися сил. І першого квітня, коли впав густий туман, з іншими хлопцями почали другий етап виходу. Трохи заблукали в тумані, але зрештою вийшли.

Через туман «пташки» не літали. Першу ми почули вже далеко від тої позиції, звідки вийшли. А тут, куди дісталися, вона була дуже добре укріплена. І так сталося, немов з кораб ля на бал, бо десь через пів години москалі почали штурмувати її й нас. Те, що ми вчасно прийшли, дуже посилило позицію і допомогло нам відбитися. Адже восьмеро озброєних людей — це вже нормальний взвод», — каже Юрій.

Про полон навіть не думали

«Що мене особисто підтримувало всі ці 100 днів? Схоже, обіцянка, яку дав дружині. Я сказав, що обов’язково повернуся, і мав виконати це. Поки ми сиділи в оточенні, наші дружини наполягли, щоб командир записував на телефон наші голосові повідомлення по рації і скидав їм. Це щоб переконатися, що ми живі. І так само дружини нам записували голосові. По радіостанції було погано чути, і ми попросили командира скинути нам якийсь кнопковий телефон з їхніми голосами. Коли нам передали цей телефон, то було таке щастя! Ми переслуховували ті голосові по колу сто разів на день, вже знали напам’ять кожне слово, кожну паузу, кожне уривчасте дихання. Бо коли весь час сидиш у темряві, під постійною загрозою, багато що сприймається інакше. Голоси наших дружин — то було найцінніше, що могло у світі бути», — розповідає співрозмовник.

Коли бранці підземелля вже остаточно вибралися з халепи і дісталися до своїх, їх відправили в медичну частину у Слов’янську. Прокапали крапельницями, трошки підлікували. Юрій зауважує, що помітно схуд — до 65 кг. Вони спершу пролікувалися сім днів, і їх на два тижні відпустили додому, а потім вже відправили на ВЛК. 

«У мене знайшли значні проблеми зі спиною: сирість, холод, бронежилет 24/7 дуже погано впливають на хребет та суглоби. Записали обмежено придатним і повернули в Лубни. А Ваня повернувся на службу у свою бригаду. На жаль, 14 вересня 2025 року він загинув… 

Я у свою частину прибув 29 червня. Тепер командир відділення зенітно-кулеметного взводу. Звичайно, досвід, набутий у бойовій бригаді, дуже допомагає виконувати завдання: тепер БпЛА літають активно і скрізь, а тому поняття тилу фактично немає. Ти просто виконуєш свою роботу, думаючи про дружину, дітей, маму і тих невідомих людей у Києві чи Львові, яких зараз рятуєш. Головне, щоб ворожа ціль не долетіла туди, куди вона летить. Нехай краще впаде десь у полі, ніж влучить у житловий будинок.

Що можу побажати? Стійкості. І головне — берегти себе. Бо якщо ти сам себе не вбережеш, ніхто тебе не вбереже. І ще: слухайте командирів, бо якби ми не слухали наших командирів, то ніколи б не вийшли із того кар’єру. Довіра дуже важлива, і від командира надзвичайно багато залежить. 

Чи були моменти, коли хотілося здатися? Ні! Ми тоді над цим навіть не замислювалися. По-перше, кожен розумів, що полон — це катування і смерть. Знущання жахливіші, аніж пересидіти ще трохи тут, у відносно безпечній норі. По-друге, наш підрозділ нас ніколи б не залишив без уваги і допомоги: ми постійно були на зв’язку і за бажання могли отримати все необхідне нам у межах розумного з урахуванням вантажопідйомності БпЛА. 

Ми точно знали, що нас тут не залишать, обов’язково заберуть: два з половиною кілометри до наших позицій — не така вже й велика відстань. А що таке два з половиною кілометри? Це ж навіть голосом докричатися можна. Як казав один мій друг, «дві пісні про смереку», тобто зовсім поруч. Отож ми постійно відчували підтримку і надійне плече побратимів. 

А ще скажу, як є: мене справді найдужче тримала обіцянка дружині та бажання побачити своїх дітей. Адже все, що ми робимо для нашої країни, — не заради грошей чи нагород. Ми захищаємо Україну заради наших рідних та всіх інших співвітчизників», — підсумовує Юрій Дронь. 

Олена МОКРЕНЧУК,
пресофіцер ЗСУ