Не минуло і трьох років відтоді, як автор представив шанувальникам українського мистецтва монументальне історичне есе «Маестро Анатолій Авдієвський. Портрет хору з мозаїки» про всесвітньо відомий колектив імені Григорія Верьовки. І ось перед нами його нове видання — літературне дослідження творчості геніальної Марії Заньковецької. Із спогадів її сучасників, листування з друзями, численних світлин, архівних знахідок вимальовується живий образ першої народної артистки України.

Марія Костянтинівна народилася в селі Заньки на Чернігівщині у дворянській родині Адасовських. Тож сценічний псевдонім узяла за назвою рідного села. Творчий злет актриси припадає на 1882 рік. Її прізвище постійно з’являється на афішах театральних труп М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, І. Карпенка-Карого. В народному театрі під орудою П. Саксаганського Марія Заньковецька задіяна у виставах на всіх головних ролях.

Того часу українська національна культура зазнавала жорстоких утисків імперської Росії. Але Заньковецька навіть в обмежених цензурою репертуарах знаходила для себе сценічні образи, що до глибини душі хвилювали публіку. Уляна («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка), Харитина («Наймичка» І. Карпенка-Карого), Галя («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Олена («Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького), Наталка («Наталка Полтавка» І.Котляревського) — це далеко не всі провідні ролі Марії Заньковецької, що здобули їй легендарну славу і перше запроваджене 1923 року в нашій державі звання народної артистки.

Емоційно, з найскладнішими психологічними тонкощами, притаманними характеру української жінки, актриса показувала на сцені таку правду життя своїх героїнь, що публіка в залі стежила за нею, мов загіпнотизована. І так протягом усього творчого життя.

Про останній вихід актриси на сцену в 1922 році Максим Рильський писав: «Ішли «Чорноморці». Заньковецька грала роль меткої, веселої, лукавої, напівп’яної молодички Ївги у п’єсі, поновленій в її репертуарі після тривалої перерви. Це викликало побоювання і глядачів, і товаришів-акторів, яким здавалося, що роль ця вже не під силу Марії Костянтинівні. Та побоювання були даремні: з яким вогнем, з яким захватом, з якою легкістю виконувала артистка танцювально-вокальний дует з Ільком, як співом своїм запалювала вона всіх виконавців заключної масової сцени! І яке то було чарівне пурхаюче створіння! Аж ось вистава закінчилася. Я забарився біля гардероба. Бачу, з-за куліс дві стрункі, високі дівчини ведуть під руки згорблену стару жінку, яка ледве пересувалася… То була Заньковецька…»

У театрах України, Австро-Угорщини, Москви і Санкт-Петербурга королеву української сцени, як назвав актрису Антон Чехов, публіка вітала бурхливими оплесками і вигуками «Браво!» Із досліджень Володимира Корнійчука дізнаємося, що перед її дивовижним талантом схиляли голови такі велети національної культури, як Іван Франко, Леся Українка, Панас Мирний, Михайло Грушевський, Микола Лисенко, Іван Козловський та багато інших.

Наш знаний громадсько-політичний діяч, театральний критик і публіцист Симон Петлюра так оцінював гру Марії Костянтинівни: «Могутній талант, який зробив би честь найкращій європейській сцені… Називаючи Заньковецьку першою величиною української сцени, ми сказали б більше і провели аналогію між Заньковецькою і таким національним генієм, як Шевченко».

Серед її російських шанувальників були Федір Шаляпін, Петро Чайковський, Ілля Рєпін, Володимир Немирович-Данченко, Лев Толстой, Віра Коміссаржевська, Святослав Реріх, відомі діячі європейської та світової культури. Знаний російський театральний реформатор Костянтин Станіславський так відгукувався про творчість Марії Заньковецької: «Те, що зроблено, говорить про величезний талант потрясаючої сили. Талант винятковий, свій, національний. Я б сказав — істинно народний».

Та рефреном до численних похвальних відгуків на адресу актриси може слугувати лаконічний вислів відомого українського актора і режисера Панаса Саксаганського: «Такі актори народжуються раз на століття».

Виступаючи перед учасниками презентації, директор видавництва «Криниця» Леонід Андрієвський високо оцінив багаторічну пошукову роботу Володимира Корнійчука, який уперше в історії вітчизняного театрознавства дослідив одну з найскладніших нерозроблених тем — психологічні особливості творчості геніальної української актриси, багатющий арсенал її сценічних виражальних засобів, який і нині вражає. 

Павло ЛАРІОНОВ
для «Урядового кур’єра»