120-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ЗОЩЕНКА
НЕЗЛАМНІСТЬ. Серед небагатьох письменників, які в радянській тоталітарній системі не поступилися ні честю, ні совістю, особливої шани заслуговує «впертий українець» Михайло Зощенко.
У роки Першої світової війни його за особисту мужність відзначили п’ятьма бойовими орденами. У 1946 році письменникові, офіційно оголошеному «пошляком і подонком» (епітети у стилі Жириновського належать сумнозвісному Жданову, який у блокадному Ленінграді обжирався делікатесами і тістечками) та відлученому від літератури спеціальною постановою ЦК ВКП(б), знадобилася не менша сміливість, щоб за прикладом інших не почати каятися.
Наш земляк помер у злиднях, але не поступився совістю, чого так бракує нащадкам радянських громадян, вирощених у результаті «сталінської селекції».
95-РІЧЧЯ РИЗЬКОГО ДОГОВОРУ МІЖ РСФРР І ЛАТВІЄЮ
Як Росія Ригу визволяла
ФЕНОМЕН. У серпні 1917 року заголовки на перших шпальтах російських газет повідомляли: «Наші війська визволили Ригу». Насправді йшлося не про перемогу, а панічний відступ армії Корнілова та взяття міста німцями. Однак через перепони цензури новину довелося подавати саме так.
Після жовтневого перевороту більшовики спробували повернути «ісконно рускіє» землі Латвії, проголосивши на її не окупованій німцями частині «незалежну» радянську республіку. Щоб ці претензії не були спробою, образно кажучи, пришити піджак до ∂удзика, очолювана Леніним рада народних комісарів РСФРР передала червоним латишам чотири повіти Вітебської губернії.
За прикладом України, де на Київ посунули червоні орди під командуванням колишнього царського підполковника Муравйова, на Ригу рушили «латиські стрільці», підкріплені загонами російських червоногвардійців. Уже невдовзі окупантам довелося втікати з обох столиць, а зосередження сил Червоної армії на боротьбі за український хліб і донецьке вугілля дало змогу латишам відстояти свою незалежність.
11 серпня 1920 року в Ризі підписали мирний договір, за яким РСФРР відмовилася «на вічні часи» від прав на землі Латвії, визнавши такими навіть подаровані Леніним території. Крім того, більшовики сплатили молодій країні контрибуцію 4 мільйони рублів золотом (приблизно 400 кг дорогоцінного металу) та передали безплатно під вирубування 100 тисяч десятин лісу в Росії. Шкода, що про ці уроки російського визволення Риги нині знають лише історики.
35-РІЧЧЯ ПОЧАТКУ СТРАЙКУ В ГДАНСЬКУ
Українська мати польської «Солідарності»
ПОСТАТЬ. На відміну від СРСР, де профспілки перетворилися на прислужниць влади, поляки в результаті масового страйку добилися права на створення організації, здатної захищати законні інтереси своїх членів, — незалежної профспілки «Солідарність». Менш відомо, що приводом для зупинки роботи верфі у Гданську стало безпідставне звільнення за 5 місяців до виходу на пенсію кранівниці й активістки робітничого руху Анни Валентинович, яка пропрацювала на підприємстві майже 30 років.
Навіть нині чимало поляків не знають, що жінка, яку заслужено називають «матір’ю «Солідарності» — етнічна українка Ганна Любчик. Вона народилася 15 серпня 1929 року на Рівненщині, а у 1943 році разом із сім’єю поляків, у якій чотирнадцятирічною працювала прислугою, не з власної волі опинилась аж під Гданськом.
Розпочавши 1950 року трудову біографію на судноверфі з явно нежіночої професії зварника, Ганна Любчик невдовзі почала виконувати по дві денні норми і завдяки цьому потрапила до активу Спілки польської молоді — аналога радянського комсомолу.
Природжена чесність та почуття справедливості поставили хрест на її потенційній кар’єрі комуністичного активіста, а 1970 року вона свідомо обрала інший бік барикади у відносинах із владою. Тоді польські трудящі, так само, як жителі радянського Новочеркаська у 1962 році, вийшли на масові демонстрації, протестуючи проти підвищення цін на харчі та заморожування зарплат. Відповіддю комуністичної влади і в СРСР, і в Польщі став розстріл мирної ходи. Єдина відмінність: якщо не лише імена, а навіть приблизна кількість розстріляних у Новочеркаську досі невідомі, то поляки свято шанують кожного із 42 героїв, загиблих 1970 року за правду і демократію.
У 1980 році адміністрація верфі звинуватила Анну Валентинович (її прізвище після заміжжя) у спробі викрадення воску для виготовлення поминальних свічок на пам’ять розстріляних десять років тому робітників. 8 серпня за згодою офіційної профспілки робітницю звільнили з роботи, а 14 серпня заводські гудки найбільшого у Гданську підприємства сповістили місто і Польщу про початок безстрокового страйку.
Через два дні влада погодилася на поновлення Валентинович на роботі й на виконання більшості економічних вимог робітників.
Здавалося б, чого ще бажати жінці-вдові, яка самотужки виховала сина, а через кілька місяців могла вже вийти на пенсію? Тим більше, що навіть Лех Валенса, який представляв інтереси страйкарів, вважав поставлені ними завдання досягнутими. Однак саме Валентинович заявила, що мета страйку — не її поновлення на роботі чи підвищення зарплат на верфі, а право на створення незалежної профспілки.
За лічені тижні після офіційної реєстрації «Солідарності» її членами стали 10 мільйонів поляків, тобто кожен третій дорослий житель країни. Навіть запровадження військового стану та ув’язнення тисяч активістів, зокрема Анни Валентинович, не могли зупинити процесу демократизації.
«Коли я починала боротьбу за право кожної людини на гідне життя, мріяла, що мій син і його ровесники будуть щасливими громадянами вільної країни, якою керують мудрі й чесні люди», — ці слова нашої землячки, чиє життя обірвалося через авіакатастрофу під Катинню, — гіркий докір українським політикам, більшість із яких або немудрі, або нечесні, а їхні дітки мешкають у «хатинках» за кордоном.
70-РІЧЧЯ ДОГОВОРУ ПРО РАДЯНСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ КОРДОН
Від лінії Керзона — до торгу Україною
ПАРАЛЕЛІ. У січні 1925 року понад півсотні вояків у польській формі розгромили радянську прикордонну заставу в Ямполі. Однак невдовзі з’ясувалося, що напад був самодіяльністю загону радянських диверсантів, які під виглядом польських військовослужбовців тероризували мирне населення по той бік кордону. Цей напівзабутий епізод провокаторської діяльності більшовицьких спецслужб красномовно ілюструє методи розпалювання ворожнечі між українцями і поляками у Західній Україні, що на той час входила до складу Польщі.
Кривавою кульмінацією цього міжетнічного протистояння стала волинська трагедія 1943 року, спровокована не стільки українськими і польськими шовіністами, скільки радянськими і німецькими спецслужбами, що виконували вказівки своїх вождів — Сталіна і Гітлера. До речі, прологом цієї кривавої трагедії стало пересування двома тиранами так званої лінії Керзона, яку лідери країн Антанти ще 1919 року запропонували для розмежування населених переважно українцями та поляками територій.
Натомість згідно з пактом Молотова — Ріббентропа радянській стороні відійшли давні українські етнічні землі Закерзоння (Холмщина, Підляшшя, Надсяння) і безсумнівно польські території, в результаті чого демаркаційна лінія між гітлерівською Німеччиною і сталінською державою опинилася мало не в передмісті Варшави. Після приходу Червоної армії тут почали організовувати нові органи влади переважно з місцевих українців і євреїв.
Однак підписаний 28 вересня 1939 року між Німеччиною і СРСР «Договір про дружбу і кордони» перемістив межу з Вісли на Західний Буг, в результаті чого вже не польський, а німецько-радянський кордон фактично став відповідати лінії Керзона. Поступившись частиною земель у Польщі, Сталін натомість виторгував у Гітлера право контролю над Литвою. На повернутих під окупацію німців територіях до українців і євреїв стали ставитись як до зрадників і колабораціоністів.
Наступний торг українськими інтересами розпочався 1941 року, коли після нищівних поразок Червоної армії радянське керівництво спробувало укласти з Гітлером мир на кшталт соромітного Брест-Литовського, яким Ленін у 1918 році відкупився від війни з німцями, віддавши кайзерові Україну. Однак упевнені у швидкій перемозі нацисти на змову не пішли, і Сталінові довелося торгуватись із Великобританією й емігрантським урядом Польщі в Лондоні.
Чітко усвідомлюючи, що без допомоги союзників Радянському Союзу не вистояти, його лідер погодився на вимогу британців про визнання польського уряду генерала Сікорського. Радянсько-польська угода, підписана 30 липня 1941 року в присутності прем’єр-міністра Великобританії Черчилля, розпочиналася словами: «Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі договори 1939 року щодо територіальних змін у Польщі такими, що втратили чинність».
Поляки вважали, що це означає визнання довоєнних кордонів їхньої держави, а в Радянському Союзі розцінювали лише як згоду на подальші перемовини про встановлення нової лінії розмежування.
Неважко здогадатися, що разом із силою й успіхами Червоної армії зростала зацікавленість США й Англії у зміцненні союзу зі Сталіним, заради чого союзники заплющили очі на виявлені під Катинню могили тисяч полонених польських офіцерів, доля яких залишалася невідомою ще із 1940 року. Генерал Сікорський, який звинуватив Радянський Союз у масових розстрілах військовополонених, у липні 1943 року загинув в авіакатастрофі.
Цинічною провокацією стали заяви радянських дипломатів про доцільність дотримання етнічного принципу під час встановлення нового радянсько-польського кордону, що обернулося масовим винищенням польських і українських сіл на спірних територіях.
Найжахливіше, що ці жертви були марними, адже у Кремлі давно вирішили дотримуватися старої лінії Керзона, що подавалось як велика поступка союзникам і Польщі. Сталін у листі Черчиллю писав: «Ми претендуємо на те, щоб частина Східної Пруссії із Кенігсбергом відійшла Радянському Союзу. Без задоволення цієї мінімальної претензії поступка Радянського Союзу, що виразилась у визнанні лінії Керзона, втрачає будь-який сенс».
Отож нинішня Калінінградська область дісталася Росії як плата за передачу Польщі Перемишля та відмову від Холмщини та інших етнічних українських земель Закерзоння. Росіянам варто про це знати, перш ніж братися за перекроювання кордонів у європейському домі, народи якого вже не раз потерпали через амбіції дурноверхих вождів.
Матеріали підготував Віктор ШПАК,«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)
Ми в Google+