ПРОБЛЕМА

Валерій ЗАПОРОЖАН,
доктор медичних наук, професор, академік НАМН України, 
ректор Одеського національного медичного університету.

 

Система охорони здоров'я гостро потребує "хірургічного втручання"

Торік експерти ВООЗ порівняли якість національних систем охорони здоров'я за п'ятьма параметрами: показники тривалості життя і смертності, доступність медичної допомоги, рівність у цій сфері, забезпеченість лікарняними ліжками та медичним персоналом, частка ВВП, що витрачається на охорону здоров'я. В цьому рейтингу Україна посідає 79-те місце із 191.

Поза сумнівом, у країні велика кількість лікувально-профілактичних установ та медичних фахівців. Вважаю, саме ці показники допомогли нам увійти до першої половини списку. Проте за найбільш значущими медико-соціальними показниками (очікувана тривалість життя, смертність матерів та немовлят, смертність від соціально значущих інфекцій та захворювань) ми значно відстаємо від більшості розвинених країн.

Стан здоров'я українців з року в рік погіршується, низькою залишається народжуваність на тлі зростання смертності, що призводить до від'ємного природного приросту населення. Все це вказує, що система охорони здоров'я країни гостро потребує реформування.

Цим питанням були присвячені збори фахівців, що пройшли недавно за участі Президента Віктора Януковича у Кіровограді. Реформування охорони здоров'я визначено одним із пріоритетів діяльності української влади. Тож найближчим часом глава держави винесе на розгляд парламенту як першочерговий проект закону "Про Основи законодавства України про охорону здоров'я".

Кадри вирішують усе

Недостатнє фінансування галузі та зміна економічних відносин у суспільстві призвели до значного погіршення доступу населення до медичної допомоги і зниження її якості. На перший погляд, єдиний шлях розв'язання проблеми - збільшення частки ВВП на охорону здоров'я. Але й це не вихід. Тут потрібна суттєва зміна підходів до організації, управління й фінансування галузі з корінними змінами у законодавстві країни.

Пріоритетом вважаю профілактику захворювань. Вкладати гроші в збереження здоров'я значно вигідніше, ніж у лікування. Розвиток профілактичного напряму передбачає підвищення якості роботи первинної ланки медичної допомоги. На жаль, у нас традиційно перевага надається лікуванню в умовах стаціонару. Так, тривалість перебування наших пацієнтів у стаціонарі в 1,5 раза довша, ніж у країнах Євросоюзу.

При цьому система первинної медико-санітарної допомоги перебуває на початковому етапі розвитку. Кількість лікарів загальної практики (сімейних лікарів) на 100 тис. населення у нас втричі менша, ніж у Європі. Лікарні фінансуються з бюджету за кількістю лікарняних ліжок. Усе це й визначає економічну неефективність і громіздкість нашої системи охорони здоров'я: недостатньо лікарів первинної ланки і багато вузьких спеціалістів.

Особливо гостро стоїть проблема медичних кадрів у сільській місцевості. Більшість випускників, яких ми направляємо в село, там не затримуються через брак житла, нерозвинену інфраструктуру, низький рівень культурного життя. Молодим спеціалістам потрібні гідні умови життя і праці.

Фахівець без роботи декваліфікується

Недостатньо тільки збільшити кількість сімейних лікарів, потрібно "озброїти" їх. Для запобігання виникненню найпоширеніших соціально значущих захворювань (онкологічних, серцево-судинних) слід впроваджувати сучасні молекулярно-генетичні технології їх прогнозування та ранню діагностику. Утримання одного хворого на онкологічну недугу протягом року сягає сотень тисяч гривень. А вартість одного дослідження за допомогою ДНК-мікрочипа для прогнозування виникнення хвороби або ранньої діагностики не перевищує 10 гривень. Чи не красномовний приклад реального заощадження?

Бюджетне фінансування на первинному рівні медичної допомоги слід розраховувати на кількість осіб, які проживають у межах певної території. Так зване "подушне" фінансування. Бюджетне фінансування на вторинному і третинному рівнях повинно залежати від обсягів, структури і якості надання медичної допомоги на основі медико-економічних стандартів. Такі підходи дадуть змогу нівелювати існуючі відмінності в якості медичної допомоги на різних територіях і реалізувати право громадян на рівність медичної допомоги.

Щоб раціонально використовувати бюджетні кошти, слід прорахувати навантаження лікувально-профілактичних закладів, лікарів, обладнання. Скажімо, чи поліпшиться якість медичної допомоги в сільських районах, якщо до штату кожної ЦРЛ ввести посаду кардіохірурга та встановити апарат штучного кровообігу? Ні. Необхідність у таких операціях в окремому сільському районі виникає нечасто. Фахівець без роботи декваліфікується, а апарат заіржавіє.

Інший приклад: аналіз акушерської служби показав, що робота пологового відділення, де менше 400 пологів на рік, гірша, ніж більш потужних відділень. Є необхідність об'єднувати заклади медичної допомоги кількох адміністративно-територіальних одиниць, зрозуміло, врахувавши, за який час пацієнт може дістатися до лікувальної установи.

Розрахунки оптимальної структури вторинної й третинної медичної допомоги з урахуванням доставки пацієнтів дадуть змогу створити госпітальні округи. Вони мають включати багатопрофільну лікарню з відділенням інтенсивної терапії, центр екстреної медичної допомоги, консультативну поліклініку, центр реабілітації, хоспис, заклади медико-соціальної допомоги і центри первинної медико-санітарної допомоги.

Логічним є створення єдиного медичного простору. Адже сьогодні не всі лікувально-профілактичні заклади підпорядковуються Міністерству охорони здоров'я. А це призводить до дублювання деяких медичних послуг, що економічно недоцільно. Варто впровадити європейські стандарти оцінки якості медичної допомоги при ліцензуванні та акредитації лікувально-профілактичних закладів різної підпорядкованості, відомчої належності та форм власності з практичним введенням їх у єдиний медичний простір.

Поєднати освіту з практикою

У навчанні молодого лікаря величезну роль відіграє вчитель, який ділиться своїми знаннями, відкриває таємниці мистецтва лікування. Водночас стати лікарем можна лише біля ліжка хворого і в операційній, а не в аудиторії. Тому будь-яке скорочення кількості навчальних годин призведе до серйозного зниження якості вищої медичної освіти.

Ще одна проблема в цій царині - підготовка викладачів. У нас немає кадрового голоду в прямому розумінні цього слова. Проте існує тенденція відриву вищих медичних навчальних закладів від лікувально-профілактичних закладів, що може завдати непоправної шкоди усій системі охорони здоров'я. Складається ситуація, коли викладачі і студенти вишів почуваються гостями у стінах лікувальних закладів. Причина - розбіжність фінансових інтересів лікувально-профілактичних і вищих навчальних закладів, відсутність єдиного керівництва лікувальним та навчальним і науково-дослідним процесом тощо.

Адаптувати систему медичної освіти до нинішніх реалій можна шляхом створення мережі університетських клінік, які мають діяти в єдиному медичному просторі. У таких закладах, крім лікувальної роботи, ведуть підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації медичних фахівців за стандартами охорони здоров'я і вищої освіти, науково-дослідну роботу, розробку, апробацію та впровадження інноваційних медичних технологій. Створення університетських клінік - нагальна вимога часу і стандартів Всесвітньої федерації медичної освіти щодо підготовки лікарів.

Ще один важливий аспект - створення наукових шкіл, без яких неможливі підготовка професіоналів вищої ланки, розвиток науки та медицини. Доцільно впроваджувати дві моделі організації таких лікувально-освітньо-наукових закладів: університетські клініки як підрозділи вищих навчальних закладів (власність медичних ВНЗ, підпорядковані МОЗ України) та університетські лікарні - потужні багатопрофільні обласні (міські) лікувально-профілактичні заклади, зв'язані з вишами договором.

Мотивації для інновації

Важливим питанням роботи університетських клінік є їх фінансування, адже такі заклади надають медичну допомогу населенню певної території. Проте університет, що підпорядковується Міністерству охорони здоров'я, не може отримувати фінансування з місцевого бюджету. Водночас у бюджеті навчального закладу не передбачені витрати на медичну допомогу населенню. Виникає правова колізія. Тож слід узаконити й імплементувати систему консолідованого фінансування університетських клінік.

Аби медична освіта була справді якісною, потрібен зв'язок між викладанням наукових дисциплін і науковими дослідженнями. Нестача фінансування університетської науки поставила її на межу виживання. В розвинених країнах переважає університетський, а не академічний принцип фінансування наукових досліджень, що робить університети центрами проведення наукових досліджень, у тому числі й фундаментальних.

Для розробки найбільш значущих інноваційних технологій потрібно об'єднати зусилля різних відомств. Важливо запровадити міжвідомче планування та реалізацію наукових досліджень, замовником яких має бути Міністерство охорони здоров'я, з оцінкою ефективності їх впровадження у практику охорони здоров'я.

Поза сумнівом, здійснювати реформи непросто. Проте слід пам'ятати: прогрес починається з віри в те, що потрібне завжди здійсненне.

ДOСЬЄ "УК"

Валерій ЗАПОРОЖАН. Доктор медичних наук, професор, академік НАМН України, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки України, ректор Одеського національного медичного університету. Його наукові праці є значним внеском у розробку актуальних проблем генетики, імунології, онкології, акушерства і гінекології. Автор понад 550 наукових праць. Член президії НАМН України та Міжнародної академії ім. Альберта Швейцера, віце-президент Всесвітньої асоціації лікарів-ендоскопістів, голова проблемної комісії "Акушерство і гінекологія" МОЗ та НАМН України.