НЕЗВИЧАЙНА НАЗВА

У цьому селі досі зберігся чи не єдиний в Україні колгосп
 
Кавказ розташований на східному кордоні області. Дістатися сюди складно, асфальтована дорога закінчується за станцією Березнегувате, хоча у самому селі є асфальт, газ та інші ознаки цивілізації. Проживає "на Кавказі" трохи більше 200 осіб. З них - жодного представника кавказької національності. В основному українці, росіяни, білоруси. Розповідають, що жив колись один осетин. Та й той із заїжджих.
 
Щодо незвичної назви села, то у мешканців є кілька версій. Лілія Алексютіна розповідає, що за селом був ставок, який називався Кавказький. За цією назвою і село назвали. Відомий миколаївський історик, виходець із Березнегуватщини Юрій Котляр пише, що "Кавказ - давнє поселення, виникло ще в середині XІX століття. Тоді існував хутір Ященко. Потім його жителів переселили в Інгулець, а село ліквідували. У 1906 році на місці поселення виник хутір Марченка, де проживали 24 мешканці. Село заселено в 1923 році. Сучасна назва має символічний характер".
 
 
Між Калугою та Новоросійськом
 
А голова місцевого колгоспу "Прометей" Микола Скорий авторитетно заявляє, що багато сіл району заснували переселенці. Села створювалися в основному після війн. Так, село Новосевастополь засновано після Кримської війни, Новоочаків - після турецької, Висунь заселили вихідці з Батурина, що на Чернігівщині. Можливо, і Кавказ місцевий поміщик назвав у пам'ять про війну на Кавказі. До речі, є в районі й інші села з географічними назвами. Наприклад, Калуга та Новоросійськ. Такі незвичні найменування часто є приводом для анекдотичних ситуацій. Місцевий учитель Анатолій Пилюга, якось спілкуючись із колегами в обласному центрі, поділився найближчими планами: "Поїду спочатку в Калугу, потім у Новоросійськ і на Кавказ". Колеги тільки дивувалися: мовляв, нічого собі вояж.
 
Розповів Анатолій Володимирович і місцеву легенду. Є в селі балка, яку назвали Муравкіною. Навесні там зацвітають тюльпани, проліски, первоцвіти різні, джерела з землі б'ють. Краса неймовірна. За легендою, якось поверталася з панщини дівчина, йшла балкою. Раптом розпочалася сильна злива, потоком води дівчину змило, в довгих косах заплуталися квіти. Дівчина загинула, і тепер начебто вона з'являється людям пізно ввечері в білому вбранні.
 
Кавказ, на відміну від інших сіл, свого часу не постраждав від голодомору. Жодна людина від голоду не померла. За спогадами старожилів, тоді в сусідній Лепетисі був заможний радгосп. Людей спеціально годували обідами. Після Великої Вітчизняної війни в селі нараховувалося 150 хат. У класах місцевої школи навчалося по 45 дітей. Зараз і двадцяти учнів немає. Школа стала початковою. П'ятеро дітей в другому класі. В перший клас пішли лише троє. В дитячому садку десять діточок. А ще кілька років тому в школі навчалося 90 дітей з різних сіл району. 70 з них займалися самбо та дзюдо. Що ж сталося зі школою, чому вдесятеро скоротилася кількість учнів? Відповідь намагаюсь отримати від голови колгоспу "Прометей" Миколи Скорого.
 
Дзюдо: до і після
 
Микола Вікторович - людина діяльна, активна, небайдужа. Власному прізвищу відповідає повністю. Депутата обласної ради, відомого в області керівника шанують односельці, люблять діти, побоюються недруги. Насправді, для місцевої влади Скорий - незручний голова. Постійно в щось втручається, ініціативи висуває, і сам не живе спокійно, й іншим не дає.
 
Затіяв він свого часу відкрити в такому віддаленому селі сучасний спортивний комплекс. Ідею втілював у життя сам. Жодної державної копійки не витратив. Вирішив привчити дітей до занять спортом, зокрема, дзюдо та самбо. Сам голова колгоспу в молодості займався дзюдо, в армії став самбістом, друге місце виборов в дивізії.
 
Десять років тому разом із тренером Станіславом Вороною почали навчати дітей боротьби. На тренування діти з'їжджалися із сусідніх сіл. Охочих ставало дедалі більше, і маленький спортивний зал всіх не вміщував.
 
"Виникла потреба в новому спортзалі, - розповідає Микола Вікторович, - у нас ще з радянських часів були заготовлені несучі конструкції, хотіли будувати столярний цех. Але став він спортивним комплексом. Є тут великий зал з місцями для глядачів, фойє, кімнати для проживання. Найближчим часом відкриємо тренажерний зал, обов'язково буде сауна. Адже юним спортсменам після тренувань треба виганяти молочну кислоту".
 
Фойє комплексу заставлено кубками, медалями, іншими нагородами. Важко повірити, але в клубі "Кавказ" маленького села тільки за два роки підготовлено одного майстра спорту із дзюдо, 12 кандидатів у майстри спорту, понад 60 розрядників. У 2007 р. та в травні 2010 р. Кавказ приймав чемпіонати України із самбо серед юнаків та дівчат. Здавалося б, такими успіхами слід пишатися. Але у районної влади інша думка. Не тільки не підтримують ініціативного керівника, а й заважають йому. Хоча за три роки дії "методу Скорого" кількість учнів збільшилася втричі. Школа стала однією з найбільших у районі. "Метод" справді цікавий. Діти фактично весь день чимось зайняті. Зранку - тренування, потім навчання в школі, далі - заняття в гуртках (танці, пісні, комп'ютер, англійська мова). Знову тренування. Для дітей з інших сіл обладнано гуртожиток. Господарство забезпечувало п'ятиразове харчування натуральними продуктами. Показово: в період розквіту школи тут працювало аж три вчителі англійської мови. На весь район було лише два психологи, один працював в райцентрі, другий - в Кавказькій ЗОШ.
 
- У справі підбору вчителів, - розповідає Микола Скорий, - пішли власним шляхом. Ставку зробили на молодих. Їздили по технікумах, дивилися на студентів, обирали сільських діток. Вони вчилися за рахунок колгоспу. Гарантували безкоштовне харчування, житло, додаткову оплату за роботу в гуртках. Раз на тиждень виділяли транспорт для молодих учителів, кошти на відрядження і везли їх в кращі школи області, щоб вони набиралися досвіду. Школа гриміла на весь район.
 
Але ситуація змінилася. У голови колгоспу виник конфлікт із керівником району. "Нам сказали, - продовжує Микола Вікторович, - щоб колгосп взагалі не втручався у роботу школи. Директори ближніх шкіл направили вчителів до батьків вмовляти їх забрати дітей з нашої школи. Через тиждень принесли мені гроші з їдальні. Питаю, а що, продукти закуповувати не будете? Ні, кажуть, немає для кого".
 
Конфлікт затягнувся, а постраждали діти. А село втрачає перспективу розвитку. Прописну істину ніхто ще не скасував - не буде школи, не стане й села.
 
 
На захисті односельців
 
У день мого приїзду в село тут відбувалися спортивні змагання серед команд Одеси, Дніпропетровська, Києва та навіть Білорусі. І хоч зустріч була товариською, пристрасті на татамі розгорілися не на жарт.
 
Тренер комплексної дитячої юнацької спортивної школи "АРТЕМ" (м. Київ), заслужений тренер України Євген Куропятних відзначає високий рівень організації зборів та змагань. А вперше Євген Анатолійович побував у Кавказі при підготовці до чемпіонату України. - Можете повірити, - говорить він, - за історію українського дзюдо та самбо чемпіонат України в селі не проводився. Коли приїхав сюди, був шокований. Прекрасний спортивний зал, база для тренувань, добрі умови проживання. Про харчування - окрема розмова. Продукти натуральні, п'ять разів дітей годують всім, що потребує юний спортивний організм: м'ясо, молоко, сир, мед. Переваги Кавказу для юних спортсменів - екологічно чисте повітря. Добре, що і спокус, яких достатньо у великому місті, тут немає.
 
До слів колеги приєднується Ігор Мітронін, старший тренер Одеської області, який очолює клуб самбо і дзюдо "Тайфун" у Білгороді-Дністровському. Він привіз до Кавказу 20 дітей. "Нам дуже сподобалося на зборах, - зазначає Ігор Віталійович, - для спортсменів важливо зустрічатися з майбутніми суперниками, перевіряти власні сили. І це добре розуміє керівник господарства Микола Скорий. Саме завдяки йому ми отримали добру нагоду потренуватися і відпочити. Для нас Кавказ - місце зустрічі. Приїжджали і будемо сюди приїжджати".
 
Гість з Білорусі, старший тренер спеціалізованої школи олімпійського резерву Гомельського району Гомельської області Володимир Худяков відвідав Кавказ п'ять років тому. Передусім викликали захоплення прекрасні умови для спортсменів. Водночас вразила й інша річ - нерозуміння і відсутність уваги до ініціатив Миколи Скорого з боку місцевої влади.
 
"Відчувається, - розповідає В. Худяков, - що є певні перепони, які чинить влада. Все тримається тільки на ентузіазмі голови господарства. Але він не вічний, і всі напрацювання можна втратити. Я вважаю, що на базі Кавказької школи та спорткомплексу можна відкрити філію вже існуючої спортивної школи обласного чи районного рівня. А колгосп, як і раніше, буде підтримувати її".
 
У зверненні до центральних органів влади, яке депутати обласної ради ухвалили торік, говориться: "Сьогодні на території Березнегуватського району функціонує колгосп "Прометей", на базі якого утримується понад 50% поголів'я великої рогатої худоби та свиней від загальної кількості в районі. Господарство утримує соціальну сферу (дороги, газо-та водопостачання) сіл Кавказ та Новоросійськ, спортивний зал для боротьби із самбо та дзюдо, спортивний клуб, табір відпочинку для дітей. За рахунок господарства дітям, які мешкають в дальніх селах району, забезпечено проживання, навчання, чотириразове харчування, тренування". В документі висловлюється прохання зберегти колективну форму власності господарства.
 
Колгосп збережено. В господарстві більше 6 тис. га землі. Мають непогані врожаї пшениці, ячменю, соняшнику. З техніки - три іноземні комбайни, три "Дони", 30 тракторів, 12 комбайнів різних марок, 27 видів транспорту. Навіть літак є! Хто добре працює, і заробляє добре. Комбайнер може до 15 тис. грн отримати за сезон. Загалом фонд оплати в "Прометеї" становить 1 млн грн на рік. Микола Скорий вважає, що призначення справжнього чоловіка не змінюється з давніх часів. Він має бути захисником інтересів односельців.
 
 
ДОВІДКА "УК"
 
Справжня історія села - річ реальна. Заселення Березнегуватщини датується ІІ-VІ століттям нашої ери. Проживали тут скіфи, гуни, печеніги, половці, були козацькі поселення. Районний центр Березнегувате засновано у 1767 р. А називалося тоді Берестягувате, бо на річці Висунь зростав берест. У селі Кавказ оселилися мешканці Березнегуватого, ті, кому не вистачило землі. Спочатку люди приїжджали сюди тільки на літо, як сьогодні на дачі їздять. Вирощували хліб, розводили городи. Жили в землянках, потім почали будувати хати і залишатися на зиму. Потихеньку село розросталося.