Реалізація Україною невід’ємного права бути незалежною державою додала мільйонам наших громадян усвідомлення того, що ми належимо до великого народу з великою, хоч і дуже нелегкою історією.

За минулі 27 років незалежності Україна, безумовно, змінилася. Хоч би хто що говорив, це очевидний факт. Не бачать цих змін або вперто не хочуть помічати лише ті громадяни, зокрема й багато політиків, які ще не позбулися ностальгії за радянським минулим і не приховують своїх сподівань на відновлення колишньої тоталітарної радянської імперії.

Звичайно, нині Україна вже майже не радянська, але, на жаль, поки що і не та держава, якою має бути, в якій всі ми хочемо жити і яку необхідно буде передати наступним поколінням. 

У книжці «Боян степової Еллади», виданій ще в 1993 році (м. Кіровоград, нині Кропивницький), Леонід Куценко цілком обґрунтовано написав: «Потрібен час, щоб народ глибоко усвідомив свою причетність і відповідальність перед молодою державою, потрібен час на формування національної самосвідомості громадянства. Процес цей, з огляду на багатовікову долю бранки України, надзвичайно складний, але без його реалізації не може йтися про віками вимріяну Україну!»

Це, звісно, так. Але роки летять, і тому затягування цього часу на подальші десятиліття не відповідає ні сподіванням нашого народу, ні жодним інтересам держави — її становленню як самодостатньої європейської.

Те, що відбувається нині в нашій країні, не може не турбувати. Розбрат, недовіра громадян до владних структур, що зростає, боротьба політичних сил за владу, постійні чвари, конфлікти й інтриги, які часто спостерігаємо в процесі «активної в інтересах народу діяльності» народних депутатів — усе це нагадує події більш як сторічної давності. Як відомо, тогочасним українським можновладцям та політикам забракло мудрості, послідовності дій і далекоглядності, щоб зберегти незалежну соборну Україну. Тодішні національні уряди не змогли забезпечити власної життєздатності й стати серйозною потугою, на яку варто було зважати провідним державам. Істотним недоліком урядів тих років була тривала невизначеність зовнішньополітичних державних пріоритетів. Це документально доведено.

Як і в ті роки, нинішньою ситуацією в незалежній Україні намагається скористатися знову російський (але вже сучасний!) агресор, який вдається до всіляких засобів, щоб зруйнувати нашу державу зсередини, діючи методами успадкованої ним радянської ідеології, щоб домогтися реалізації своїх геополітичних амбіцій. Але він, очевидно, не усвідомлює того, що українська нація жива й невмируща і здатна захистити свою державу.

Досить часто можна почути (і не лише в середовищі простих, далеких від політики громадян) заяви, що в усіх наших бідах винна тільки держава. Ті, хто так вважають, не усвідомлюють, що такою своєю філософією лише підливають оливи у вогонь, відгороджуючись від участі в розбудові власної держави, розв’язанні проблем. 

Після кривавих подій Революції гідності, коли наш народ не витримав знущання, ми дедалі частіше стаємо свідками того, як рішуче змінюється ставлення великої частини суспільства до держави. Це свідчить про те, що народ поступово прокидається від багаторічної летаргії, позбувається почуття меншовартості, апатії, байдужості до сучасної та майбутньої долі України. 

Проте вирішальним чинником для досягнення злагоди в нашому багатонаціональному суспільстві має стати перегляд політиками своєї надуманої величі порівняно з народом, якому вони повинні служити, а не заколисувати його порожніми і нездійсненними обіцянками. Понад те, вони мають нарешті усвідомити, що головний їхній обов’язок — виправдовувати сподівання мільйонів співвітчизників на гідне життя у власній державі, а не змушувати їх шукати його за кордоном, перестати маніпулювати довірою народу, не зловживати його терпінням. 

Нині в умовах підступної агресії та гібридної війни Росії проти нашої країни особливо важливо домогтися єдності всіх частин нашого суспільства. Бо сказав римський історик Гай Саллюстій Крисп (86—34 рр. до н.е.): «У єдності — сила». Співзвучний цьому короткому вислову не менш мудрий висновок творця однієї з найвідоміших філософських концепцій ХХ століття німецького філософа Освальда Шпенглера (1880—1936): «Народ —– це об’єднання людей, які почуваються єдиним цілим». Саме це як ніколи потрібно нині Україні.

Поет-шістдесятник Василь Симоненко (1935—1963) писав:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди
І орди завойовників-заброд!

Юрій БОГАЄВСЬКИЙ,
ветеран дипломатичної служби,
Надзвичайний і Повноважний посол України 
для «Урядового кур’єра»