Повороти долі несподівані. Але небайдужа людина їй не коритиметься, а прокладатиме свій шлях. Так було і з Петром Прокоповичем. Він народився 29 червня (12 липня) 1775 року у сім’ї священика. Звісно, батько-дворянин хотів, щоб син наслідував його справу. Тож із 1786 по 1794 рік Петро навчався у богословському класі Києво-Могилянської академії. Однак від служби священиком відмовився, мріючи продовжити навчання в Московському університеті. 

Певно, у батька був крутий норов, бо за його вказівкою юного богослова зарахували до Переяславського кінно-єгерського полку. Гусар вільно володів французькою, німецькою, грецькою, латинською та російською мовами.

Але не лише освіченістю вирізнявся новобранець. За хоробрість, виявлену у військових походах, його відзначив сам Олександр Суворов. Помітили і знання Петра Прокоповича: він виконував обов’язки керівника канцелярії Деволанта під час розбудови міста Одеси. Згодом  призначили ад’ютантом генерал-майора К. Боура. Здавалося, кар’єра складається успішно.

Винахід сприяв розвиткові цивілізації

Однак 1898 року в чині поручика за власним бажанням він іде у відставку, а за вихідну військову допомогу купує неподалік села, де народився, три десятини землі та 32 вулики. Звісно, пан послав доглядати господарство кріпаків. Та, як потім сам писав,  вони уявлення не мали, що робити з бджолами і як біля них ходити. Це, мабуть, і змусило господаря самотужки взятися за справу.

Вчитись не було в кого. Пасічники-сусіди добували мед варварським методом, тобто винищували бджіл при відбиранні меду. Петро Іванович це категорично не сприймав. От і почав пошук, скажемо так, цивілізованого методу господарювання. Спостерігав, аналізував, експериментував. І все, що робив, давало хорошу віддачу. Сусіди почали наслідувати його досвід і прозвали «прозорливим».

Його пасіка через вісім років налічувала вже 550 бджолиних сімей. Для них 1814 року він сконструював рамковий вулик, що його згодом фахівці назвали епохальним відкриттям, яке стало чіткою межею між диким і раціональним, або науковим, бджільництвом. Прокопович першим у світі одержав чистий стільниковий мед без розплоду і без попереднього знищення бджіл. Це було відкриття, яке, без перебільшення, сприяло розвитку цивілізації. Бджіл уже не знищували. Отже, вони й надалі виконували своє основне завдання: запилювали рослини. Вулик Прокоповича дав поштовх новим винаходам: з’явилася штучна вощина і медогонка. Ці три новинки стали основою розвитку в усьому світі раціонального ведення бджільництва.

Прокопович був надзвичайно вимогливою до себе людиною. Всі знання про бджіл він здобував шляхом власних спостережень. З висновками не поспішав. Першу статтю «Про бджільництво» надрукував у «Земледельческом журнале» через 27 років після початку дослідницької роботи. При цьому підкреслив, що «…всякое познание его проистекало из беспрерывных наблюдений повторяемых опытов». Згодом побачили світ інші наукові праці.

Визнанням його заслуг стало обрання дійсним членом імператорського Вільного економічного товариства, нагородження золотою медаллю цього товариства, а також орденом св. Володимира. Цар надіслав йому свій подарунок — діамантовий перстень.

Проте все це не відволікало від роботи. Він одним із перших дослідників почав вивчати кормову базу бджіл, розмножував і вивчав медоноси. З усіх рослин найбільше виділяв синяк, назвавши його царем медоносів, оскільки за нектаропродуктивністю переважає гречку в 25 разів.

Прокопович першим зробив новаторський висновок, що бджолина сім’я — не випадкове скупчення комах. Дослідив і описав різновиди маток. Не меншим був його талант в іншому: новатор також виготовив безколісний плуг, косу, хлібозбиральну машину.

Тим часом кріпацтво, суспільна безграмотність не сприяли впровадженню винаходів. Тож не випадково, що рамковий вулик Прокоповича вперше застосував його учень у Німеччині.

Чи могло це задовольнити новатора? Звісно, ні. А тому 1828 року він заснував першу в Російській імперії та Східній Європі школу бджільництва. Розташовувалась вона в маєтку Прокоповича в селі Митченки Чернігівської губернії. 1830 року її перевели в село Пальчики. Там, крім бджільництва, вивчали садівництво, овочівництво, шовківництво та догляд за тваринами.

Школа проіснувала 53 роки. Освіту здобули понад 900 осіб. Засновник оприлюднив близько 80 наукових статей, які зробили справжню революцію у бджільницькій галузі. В історію він увійшов як класик бджільницької науки, що заклав фундамент подальшого розвитку галузі у світі.

Прокопович — Шевченко:  «На пасіці»

— Там, — показує краєзнавець Петро Гаркуша, — поміщик Віктор Закревський після знайомства з Петром Прокоповичем посадив липовий гай і розводив бджіл. Саме там випробовували перший рамковий вулик — винахід Прокоповича.

Йдемо територією колишнього маєтку Закревського в Лемешівці Яготинського району Київської області. Від історичного гаю нічого не залишилося — його в 1917—1920 роках вирубали на паливо. Але є каштанова алея, якою ходив Тарас Шевченко. Віковічні дуби, під якими, можливо, сиділи два великих сини українського народу і вели неквапну бесіду. Є аура українського села, де Кобзар написав «Садок вишневий коло хати».

Прокопович зустрівся з Шевченком у червні 1843 року. Разом побували не лише в Лемешівці, а й у селі Пальчики, де Тарас Григорович намалював картину «На пасіці».

Уже пізніше (1856 року) темі пасічництва він присвятив повість «Близнецы», в якій розповів про бджоляра — винахідника рамкового вулика, організатора школи й автора статей із бджільництва. Отож Шевченка можна вважати ще й одним із перших пропагандистів великого бджоляра. А Прокопович, за свідченням очевидців, один із вуликів назвав «Шевченко».

На жаль, будинок, в якому зустрічались два великих українці, розвалюється. Аби не зусилля ентузіаста-пенсіонера, його б уже спіткала доля липового гаю.

Науковець вказав людству дорогу до скарбу, який черпають 200 років. От і виходить, що винаходом Петра Прокоповича користуються десятки тисяч пасічників, а докласти рук до збереження пам’яті про нього нікому.