Сонця-соняхи та величезні серця з побажанням «Одужуйте, воїни України!» щиро усміхаються з дитячих малюнків — вони ніби маленькі янголи-охоронці оберігають відважних українців. Коли переступаєш поріг Головного військового клінічного госпіталю, одразу впадають в око ці зворушливі роботи — діти постійно передають їх пораненим бійцям АТО. Щодня вони відчувають і надійну підтримку волонтерів. А нещодавно українських військових приємно здивувала допомога з іншого куточка нашої планети — далекої Австралії.
Перші кроки заради майбутнього
«Ми несли службу під Маріуполем. Спочатку було дуже страшно, адже нас, молодих хлопців, які пройшли тільки двотижневу підготовку, відправили на війну, — розповідає боєць 21-го батальйону територіальної оборони Херсонської області «Сармат» ЗСУ Іван Лизень. — Та згодом навчилися виживати, звикли до обстрілів і вже не боялися. Загартувалися, так би мовити, на місці. А коли пішли у розвідку, наштовхнулися на засідку противника — ворога було вдвічі більше. Вони накрили нас вогнем, але й ми їх добряче потовкли».
Саме під час ризикованої вилазки 26-річний Іван із Херсона отримав численні поранення таза і ноги. Тож кілька місяців не міг звестися на ноги, переніс з десяток операцій — лікувався спершу в Дніпропетровську, потім в Одесі, а тепер — у Києві. Лише місяць тому знову почав робити перші кроки, і з кожним днем хода молодого бійця стає впевненішою. Утім, тримається Іван по-бойовому й щиро усміхається: мовляв, усе буде добре — скоро переможемо! Чоловік не падає духом, бо має заради кого жити і докладати неймовірних зусиль, щоб швидше одужати: вдома на нього чекають вагітна дружина й трирічний синочок. «Ось-ось народиться донечка!» — сяє оптимізмом Іван і дякує всім лікарям і волонтерам, котрі допомагають пораненим. Бійця вразило, що українці навіть з-за океану підтримують поранених, уболівають за їхню долю.
«Ми вже більше року допомагаємо українським військовослужбовцям, — розповідає член Союзу українок Південної Австралії Марія Гансманн. — Час від часу організовуємо обіди при греко-католицьких церквах. Готуємо українські страви (борщ, вареники, голубці) та запрошуємо представників нашої діаспори з родинами. Українці залюбки відвідують такі заходи, приходять з дітьми й онуками, спілкуються рідною мовою, бережуть її і передають разом з нашими національними традиціями наступним поколінням. Маленькі австралійці в барвистих вишиванках знають, звідки родом їхні батьки, бабусі й дідусі». Тож коли на далекій Батьківщині розпочалась війна, українці по той бік планети не змогли залишатися байдужими, почали влаштовувати такі заходи, постійно по можливості збирають грошову допомогу на підтримку української армії. Приміром, пересилали кошти воїнам батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Київ-1».
«Оскільки я та ще одна жінка збиралися їхати в Україну, вирішили особисто передати грошову допомогу пораненим бійцям, провідати їх у шпиталі, підтримати морально, а головне — подякувати їм, що вони відважно захищають нашу Батьківщину, — ділиться пані Марія Гансманн. — Тож частину зібраної допомоги ми передали Львівському військовому госпіталю, іншу вручили пораненим воїнам у Головному військовому клінічному госпіталі в Києві. Щемно на душі від спілкування з нашими хлопцями, більшість із них у тяжкому стані — не лише фізичному, а й психологічному. Тому їм потрібна і підтримка добрим словом. У двох бійців вагітні дружини, біля інших чергують матері, втираючи рясні сльози, когось удома чекають маленькі діти. Але всі хлопці, які вже зазирнули в очі війні, мають неймовірну силу волі та тримаються по-бойовому».
Українські серця б’ються в унісон
В одній палаті з Іваном лікується 24-річний Євген Поплавський з Житомирщини. Хлопець служив контрактником в 30-й окремій механізованій бригаді. Неодноразово бійці потрапляли під щільний обстріл ворога, тримали оборону, одне за одним зачищали села Степаніку, Красний Луч та інші. Поранили Євгена на дебальцевському напрямку — зазнав осколкового поранення кінцівок та голови (немає частини черепа, втратив око). Зараз лікується в очікуванні наступної операції.
З найтяжчими пораненнями бійці лежать в реанімаційному відділенні нейрохірургії. «Сьогодні у нас свято: чоловік, паралізований через поранення в хребет, поворухнув пальчиком, — ділиться маленькою радістю його дружина. На них удома в Кам’янець-Подільському районі, що на Хмельниччині, чекає двійко діток. У госпіталі за одужання Василя Чекмана лікарі дбають уже 1,5 місяця.
У травматологічному відділенні в одній палаті лікуються поранений у Донецькому аеропорту Олексій Соколовський з Миколаївщини, який пішов на фронт добровольцем (батальйон «Донбас»), та Костянтин Султанбагомаєв із Бердичева, який служив у 95-й окремій аеромобільній бригаді. Попри те, що залізний тримач стискає ногу Олексія, а Костя з численними пораненнями і без двох пальців, хлопці в доброму гуморі і дякують українським жінкам з того далекого континенту за допомогу і підтримку.
У коридорі на закінчення важкої операції чекає сивочола скромна жіночка — мама 24-річного бійця Юрія Корейка, яка приїхала з Рівненщини. «Вранці підписала документи — синові мали ампутувати руку, проте лікарі під час операції викликали професора і вирішили, що руку можна зберегти», — не отямилася ще від шоку Марія В’ячеславівна.
«Поспілкувавшись з хоробрими воїнами, їхніми матерями та дружинами, не можна навіть усвідомити, який подвиг вони зробили для своєї країни. Тож і українці, і земляки за кордоном повинні пишатися нашими військовими, які ризикували життям заради рідних, заради своєї землі і всіляко їх підтримувати», — говорить Марія Гансманн. Хоча сонячна Австралія по той бік планети, там теж б’ються українські серця, які хвилюються і вболівають за свою далеку Батьківщину. «Перемога вже близько!» — усміхається Іван Лизень і готується до виписки, а поряд на стіні барвиста веселка мирно огортає грізний танк, намальований дитячою рукою.
Ми в Google+