(Продовження. Початок матеріалу у номері за 6 листопада)

«Боже, збережи Авдіївку!»

Місто, яке так часто згадують у випусках новин, зустріло нас на в’їзді українським прапором і ствердним написом «Авдіївка — це Україна». Біля нього всі висипали з автобуса фотографуватися.

Навпроти — інше: «Територія вздовж дороги замінована». А перед цим ми довго кружляли навколо міста, темні труби Авдіївського коксохімічного заводу то віддалялись, то наближались. Якоїсь миті на дорозі вздовж лісосмуги повз нас проїхав зустрічний бронетранспортер, і водій натиснув на газ, намагаючись швидше розминутися. Схоже, він припускав, що БТР — надто помітний об’єкт, за яким можуть полювати «з того боку».

Бойовики перебували в місті із кінця квітня до 28 липня 2014 року. Але якщо у багатьох визволених українських містах уже з 2015-го наставала відносна тиша, то Авдіївка залишилася на лінії вогню. Місто південним боком всього за 6 кілометрів від Донецька, поряд — не раз чуті з інформповідомлень шахта «Бутівка», Опитне, Спартак, донецький аеропорт.

Захисники Авдіївки займають на промзоні позиції, що дають змогу контролювати околиці Донецька і Ясинуватої, південні околиці Горлівки, а головно дорогу Донецьк — Горлівка, якою раніше безборонно перевозили зброю. Тож намагання повернути собі контроль над містом бойовики не припиняли всі ці роки. Через обстріли руйнувалися будівлі, гинули люди, місто не раз залишалося без світла, тепла, води.

Особливо жорстокими були бої за промзону навесні 2016 року, після чого наші бійці відтіснили ворога до автотраси. А після ескалації з боку бойовиків узимку 2017 року відсунули їх ще далі і взяли під вогневий контроль Ясинуватську розв’язку. Однак обстріли тривали й торік, під постійною загрозою місто перебуває й нині.

Промовистий банер біля бліндажа, в якому захищали рідну землю воїни 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ

Відбудова

Нас супроводжує заступник керівника військово-цивільної адміністрації міста Роман Шахов. «Постраждав кожний район, — каже він. — З 2014 року із п’яти тисяч приватних помешкань було пошкоджено 1200, із 155 багатоповерхових будівель — 111. Під час обстрілів загинув 61 житель Авдіївки».

Нині з допомогою різних джерел уже відновлено 101 багатоповерхівку, понад 1000 приватних будинків. Багато допоміг коксохімічний завод (ПрАТ «Авдіївський коксохімічний завод»), міжнародні організації, коштом яких постачали обладнання та будівельні матеріали.

«Спочатку ми не мали права використовувати кошти бюджету на ремонт приватних будинків, адже тільки в липні нинішнього року Кабінет Міністрів установив механізм грошової компенсації за зруйноване внаслідок збройної агресії РФ приватне житло, — продовжує Р. Ша­хов. — Але знаходили вихід: залучали кошти обласного матеріального резерву. Тож за участі Державної служби з надзвичайних ситуацій відновлено 650 будинків».

Промзона

Провулок Ясинуватський веде нас на промзону: її захисників не раз порівнювали з «кіборгами» — за їхню мужність і воїнську звитягу, та й донецький аеропорт звідси недалеко. Наш блокпост розташований майже на верхівці підйому. А на підході до нього у вересні 2017 року 72-га окрема механізована бригада, яка тривалий час стійко тримала цей вогневий рубіж, відкрила меморіал воїнам, котрі загинули в авдіївській промзоні та на її околицях. У небесному строю нині понад 70 воїнів з різних військових формувань, імена загиблих викарбувано на меморіальних плитах, їхні обличчя — на світлинах.

На огороджених майданчиках зібрано залишки смертоносного заліза, яким поливали захисників пром­зони любителі «рускава міра», уламки ворожих снарядів усіх калібрів, більшість з яких не вписується у мінські домовленості. Хрест та оборонні «їжаки», обнесені колючим дротом. Поряд розбитий автобус, згорілий танк. Бліндаж нині впорядкований, немов музейна експозиція, хоч по суті такою і є. У ньому зібрано те, що могло знадобитися бійцям.

Останнім часом турботу про меморіал взяли на себе громадські активісти Авдіївки, члени благодійного фонду «Зорі надії», який очолює Аліна Косовська.

Мирний провулок Ясинуватський, який веде до меморіалу і далі до блокпоста, можна вважати продовженням експозиції про війну. Залатані шифером дахи, побиті в сито залізні хвіртки й ворота, закладені цеглою вікна і просто руїни чийогось родинного гнізда. Покинуті господарями подвір’я, зарослі диким молодняком — усе асоціюється із Чорнобильською зоною. І тільки внизу, в будинку на перетині вулиць, ми помітили господарів. Жінка складала на купу побитий шифер з нещодавно відремонтованого даху.

Робота австралійського художника Гвідо ван Хелтена відома всім небайдужим: в обличчя ворогу дивиться вчителька, яка все життя навчала розумного, доброго, вічного. Фото надав автор

Учителька

«Якби це був лютий 2017-го, перебувати тут було б вкрай небезпечно», — каже Роман Шахов дорогою до багатоквартирної забудови, яку інтенсивно обстрілювали. — Тут пересувалися танки, БТРи. Дороги, звісно, підлатали, хоч вони далекі від ідеального стану».

До селища Хімік під’їжджаємо асфальтівкою, обіч якої — вже знайомий напис «Територія вздовж дороги замінована». А далі красиве, рівне смертоносне поле. За ним так звана лінія розмежування.

А з другого боку — наче втоплений в територію забудови дев’ятиповерховий будинок. З одного його краю жевріє життя, натомість в іншій частині — голі віконниці, вищерблені обстрілами стіни, сліди кіптяви. Це звідти — із-за красивого поля, із-за зеленої зони — бойовики постійно посилали смертельні привіти цьому будинку. Тоді тут був сімейний гуртожиток, у якому жили родини з дітьми. Узимку 2017-го в дім влучив снаряд, випущений із танка, розірвало зсередини чотири квартири: осипалося перекриття між поверхами. І нині будинок стоїть як моторошний пам’ятник варварству, немислимому в центрі Європи у ХХІ столітті.

Пам’ятним місцем зробив цей будинок і мурал, що охопив чотири поверхи нежитлової частини. У 2016 році на стіні висотою 15 метрів австралійський художник Гвідо ван Хелтен зобразив портрет вчительки української літератури школи №5 міста Авдіївки Марини Григорівни Марченко. Чому саме її? Розповідають, що художник попросив місцеву владу запропонувати йому кілька достойних кандидатур, із яких він обрав саме Марину Григорівну. Можливо, йому здалося символічним те, що в обличчя ворогу буде дивитися вчителька, яка все життя навчала розумного, доброго, вічного, і саме вчителька української мови й літератури. Можливо, сподобалося її обличчя, спокійний і мудрий погляд, а можливо, тому, що саме біля цього будинку 2014 року було важко поранено її чоловіка, якого, на щастя, вдалося вилікувати. Мабуть, вибору сприяло все разом.

«Ця робота має величезну силу, — прокоментував тоді координатор проєкту Гео Лерос. — Мета її — привернути увагу світової громадськості до території, де щодня лунають вибухи. Адже впродовж двох днів, поки ми малювали, на українській території за два кілометри від нас здійснили понад сто ударів».

Не менш символічно й те, що на суміжній стіні цього будинку хтось зробив напис: «Боже, збережи Авдіївку».

Влада і плани

Керівництво містом нині здійснює військово-цивільна адміністрація. Деякий час в Авдіївці співіснували цивільна й військово-цивільна влади. Ще у 2015 році депутати в підвалі ухвалював бюджет міста. А в 2016-му, коли ситуація загострилася, міський голова пішов у відставку, і в жовтні керівництво зосередилося в руках представників військово-цивільної адміністрації.

Усі нелегкі проблеми прифронтового міста, а це вода, електрика, транспорт, відбудова приміщень, школи, лікарня, фінансова допомога людям, лягли на плечі нової адміністрації.

Велика проблема донецьких населених пунктів і Авдіївки зокрема — водопостачання. Варто бойовикам влучити снарядом у Донецьку фільтрувальну станцію чи пошкодити лінії електропередач, і місто залишається без води. 2017 року було налагоджено електропостачання з підконтрольного Україні селища Очеретине. А потім в Авдіївці й ще семи селищах відновили постачання газу, який перестав надходити через пошкодження газогону.

Від постійних обстрілів сильно постраждала й п’ятиповерхова лікарня на 220 ліжок. Вона обслуговувала не тільки місто, а й навколишні села. У 2015 році її будівля зазнала п’яти прямих влучань і ще 20 було на територію лікарні. Коксохім тоді засклив усі вікна. А потім два нових влучання —, і все нанівець. Міська влада була змушена законсервувати будівлю. Адже якщо у 2016 році кошторис на відбудову становив 50 млн гривень, то тепер вартість об’єкта сягне 100 мільйонів. Для міста ця сума непідйомна.

В Авдіївці до війни жило понад 35 тисяч містян. Під час загострення бойових дій залишилось 8—10 тисяч. Потім люди почали поступово повертатися, і тепер у місті близько 25 тисяч жителів.

«До початку бойових дій у місті працювало сім дошкільних закладів, нині їх тільки чотири, — каже Роман Шахов. — Із семи шкіл функціонують п’ять. Усього майже дві тисячі учнів. Однак програма Нової української школи діє. Школу №2 ми готуємо до статусу опорної, проводимо в ній реконструкцію. Через невелику кількість учнів школу №5 вирішили перетворити на культурно-просвітницький центр».

Активісти

Важливо, що в місті розгортається активний громадський рух. З’являються креативні люди з новими ідеями, які вони хочуть реалізувати. Представниця громадського руху Євгенія Васильєва розповідає, що в Авдіївці зареєстровано майже 50 громадських організацій. Щоправда, активно працюють тільки 15, але дівчина переконана, що все ще попереду.

«До 2017 року ми теж працювали просто як ініціативна група, долучались до волонтерських заходів, ініціювали участь у проєктах. Відтоді почали тісно співпрацювати з ПРООН, іншими організаціями. 2018-го провели перший міжнародний фестиваль. У ньому взяли участь 2 тисячі осіб, було багато різних локацій. Потім почали розвивати театральний напрям, запрошували режисерів із різних міст, навіть з Німеччини приїжджали.

Цьогоріч почала діяти програма соціально-економічного партнерства між коксохімом і адміністрацією Авдіївки. Спільно з ними проводили конкурс «Місто своїми руками». Було подано близько 60 заявок. Серед них — освітні й літературні проєкти, художні майстерні».

…Ми прибули в Авдіївку наступного дня після завершення фестивалю української культури та музики «З країни в Україну». У містах Донеччини він відбувається втретє і цього року проходив під гаслом «Свідомі дії свідомих людей». Головна мета його —об’єднати людей, показати, як країна і її регіони почали змінюватися.

Лариса ОСТРОЛУЦЬКА
спеціально для «Урядового кур’єра»
(Донецька та Луганська області)

(Далі буде)