ТАЛАНТ

Життя Івана Кавалерідзе більше схоже на роман, ніж романи на життя

Нині важко віриться, що у 1927—1929 роках єдина в Україні Одеська кіностудія випускала понад 40% усіх фільмів у СРСР. Саме на доходи від їх прокату збудували найпотужнішу в тодішній Європі Київську кіностудію. За визнанням сучасників, життя на ній зосереджувалося довкола двох непересічних особистостей — Олександра Довженка та Івана Кавалерідзе.

Утім, коли урочисто відзначали 50-річчя Київської кіностудії ім. О. Довженка, одного з її корифеїв уже не було серед живих, а іншому вручили квиток у… п’ятий ряд балкона третього ярусу столичного оперного театру. Тому не варто дивуватися, що ім’я Івана Кавалерідзе нині відоме насамперед найосвіченішим шанувальникам прекрасного та історикам мистецтва, хоч створені ним скульптурні твори — від знищеного, а потім відродженого пам’ятника княгині Ользі у Києві до величного монумента революціонерові Артему в Святогірську і камерної статуї Григорія Сковороди перед Могилянкою — відомі майже всім. Тим часом біографія українського Мікеланджело, як називали його ще за життя, служить наочним підтвердженням слів Жорж Санд, що «життя частіше схоже на роман, ніж наші романи на життя».

Під зорею Шевченка

Коли в родині сина примусово вивезеного з Кавказу горянина, поселеного на «іменному» хуторі підкорювача «диких» народів генерала Ладанського, і української селянки Килини Кухаренко з’явився первісток, ніхто навіть не здогадувався, що названій Іваном дитині пощастить особисто спілкуватись із Шаляпіним і Мечниковим, Огюстом Роденом і… Леніним, Лесем Курбасом і Тухачевським, Сосюрою і Довженком, Уласом Самчуком і Оленою Телігою.

Утім, не випадково в помешканні вже відомого митця Івана Кавалерідзе завжди на почесному місці висів портрет чоловіка сестри його матері — художника Сергія Мазаракі, який не побоявся побратись із простою селянкою. Саме він, запримітивши у ще зовсім юного родича непересічний художній хист, за власний кошт віддав хлопця спочатку до гімназії, а згодом — до київського художнього училища. Як згадував сам Кавалерідзе (до речі, насправді цим псевдогрузинським прізвищем нащадків Вано Кхваридзе «нагородив» чи то поміщик-генерал, чи то хтось із писарів, у яких навіть українець Кішка обов’язково ставав «русским матросом Кошкой»), вибір на користь скульптурного відділення був продиктований… найнижчою саме тут вартістю навчання.

Та недаремно Шолом-Алейхем стверджував, що талант — як гроші: якщо вже є, то є. Отож 19-річний випускник училища без проблем вступив до знаменитої Академії художеств у Петербурзі. Однак справді щасливою зіркою для Івана Кавалерідзе вже після року студентства стала участь у конкурсі на кращий пам’ятник Шевченкові в Києві. Роботу початківця відзначили заохочувальною премією сто рублів, а головне — його роботу помітив поважний скульптор Наум Аронсон, який запросив Кавалерідзе на безплатне навчання до своєї студії в Парижі. Саме в майстерні наставника хлопець познайомився із ще маловідомим політемігрантом Леніним та отримав уроки майстерності видатного маестро застиглої у скульптурних образах музики Огюста Родена. Та навіть заради принад світової столиці мистецтв хлопець з українського хутора не відмовився від запаленої у його долі шевченківської зірки: все життя в його творчому доробку на чільному місці залишалася Шевченкіана, а створені скульптором пам’ятники Тарасові виросли у Ромнах, Полтаві, Сумах.

Пам'ятник Шевченку в Полтаві авторства Кавалерідзе вражає оригінальністю. Фото Володимира ЗАЇКИ

Приїхав і… переміг

Повернувшись із Парижа до Києва на канікули, Кавалерідзе дізнався, що через чотири дні завершується конкурс на кращий пам’ятник княгині Ользі. Навіть для самого конкурсанта стало несподіванкою, що переміг саме його проект. Не меншим сюрпризом було те, що автора… не запросили на урочисте відкриття його ж творіння, проведене за участі вінценосних осіб. Утім, отримані як авторська винагорода 5 тисяч рублів, які неофіт, звиклий жити в Парижі за 30 рублів на місяць, без вагань витратив на оплату навчання чотирьох молодших сестер, стали певною моральною компенсацією. Як і гучна слава, що завдяки їй ще вчора нікому не відомий скульптор уперше потрапив до… кіноіндустрії.

Розпочавши із виготовлення рекламних статуеток кіноакторів, Іван Кавалерідзе невдовзі став визнаним художником-оформлювачем з окладом 450 рублів на місяць і отримав перший практичний досвід роботи в кіно. Однак початок Першої світової війни ще раз круто змінив долю митця. Мобілізованого до армії недовченого студента направили на курси прапорщиків, по закінченні яких він потрапив до елітного лейб-гвардії його імператорської величності полку. Молодий офіцер охороняв палаци Царського села, а після перемоги лютневої революції й повалення самодержавства обраний командиром батальйону Іван Кавалерідзе відповідав за охорону членів царської сім’ї. Саме в цей час одягнений у військову форму скульптор близько познайомився з підпоручиком Мішею — майбутнім радянським маршалом Тухачевським. Та доля знову зробила подарунок талановитому хлопцеві, який завдяки довгоочікуваній відпустці, як виявилося, назавжди повернувся до рідної серцю України та улюбленої справи.

Мало хто знає, що Іван Кавалерідзе був делегатом Всеукраїнського з’їзду, скликаного Центральною Радою. Лише найближчим друзям він згодом розповідав, що сам Симон Петлюра, який теж брав участь у представницькому форумі, порадив патріотично налаштованому офіцерові «не заривати Богом даного таланту в землю», бо старшин у війську багато, а справжніх митців у будь-якого народу — одиниці.

Створений Кавалерідзе у Ромнах пам’ятник Шевченкові став першим на українській землі, зведеним після повалення царизму. Втім, численні енциклопедії старанно замовчують, що відкрито його не за більшовиків, а за… гетьмана Скоропадського. Не менш значущий пам’ятник філософу Сковороді у Лохвиці фактично виріс завдяки «голому» ентузіазму скульптора і обійшовся владі у двадцять пудів пшениці, два з яких стали авторською винагородою митцеві.

Легендарний монумент Артема заввишки майже 30 метрів у Святогірську, що вистояв як у часи німецької окупації, так і в період хрущовської критики всіляких «ізмів» у мистецтві, спочатку планувався у вигляді невеликого бюста на постаменті. На їх встановлення виділили 9 тисяч малоцінних на той час радянських рублів, 5 тисяч із яких мали стати авторською винагородою. Лише завдяки власній ініціативі скульптора та підтримці друзів цих коштів вистачило на величну фігуру. Причому, як жартував Іван Кавалерідзе, навіть ще залишився гонорар… 92 рублі.

Заборонене кіно

Становлення Івана Кавалерідзе як кінорежисера відбулося в Одесі, коли він приніс на місцеву кіностудію свій сценарій, який йому запропонували самому поставити. Це був повнометражний фільм «Злива» (1928 рік) про події Гайдамаччини. Дебют виявився вдалим, а чи не єдиним зауваженням критиків стали закиди, що «народу нині потрібніше кіно про революцію і радянське будівництво». Отож дві наступні кінокартини — «Перекоп» (1930) і «Штурмові ночі» (1931) — певна поступка, хоч від того не менш талановита.

Доручення Іванові Кавалерідзе зняти перший український художній звуковий фільм стало визнанням його режисерського таланту, виявом високої довіри властей. На цей раз митець обрав дорогу його серцю історичну тематику, та, як з гіркотою написав згодом у спогадах, виявилося, що «історія теж змінюється… Точніше, ставлення до неї». Як наслідок, сценарій «Коліївщини» (1932—1933) довелося переписувати 17(!) разів, від чого фільм лише втратив у художньому плані й через затримки у виробництві не став першою звуковою ластівкою.

Ще гірша доля судилася наступній частині задуманої митцем кінотрилогії, яку мали скласти фільми «Коліївщина», «Прометей» і «Дніпро». Створена в 1935 році за мотивами «кавказьких» творів Шевченка кінокартина протрималась на екранах Ленінграда 6 днів, після чого її за особистим розпорядженням Сталіна вилучили з кінопрокату. Вже встановлені в інших містах СРСР рекламні щити знищили, а на сторінках газети «Правда» з’явилася розгромна стаття із красномовною назвою «Груба схема замість історичної правди». Івана Кавалерідзе звинуватили водночас у формалізмі, натуралізмі й… націоналізмі. Щоправда, не уточнюючи, в якому саме — українському, грузинському чи російському.

Сучасні дослідники стверджують, що гнів «вождя всіх народів» викликало зображення успішного опору горян «непереможній» російській армії. Втім, не меншим блюзнірством в очах більшовицького керівництва, яке високо цінувало твори «несамовитого Віссаріона» — Бєлінського — стала сцена, в якій українські селяни шмагали різками… воду в ставку, щоб квакання жаб не заважало панам спати. Цю маразматичну картину режисер прокоментував написом на екрані: «Малороссия — страна поэтическая и оригинальная в высшей степени». В. Белинский».

Особливого сарказму ці титри набували у зв’язку з недавнім голодомором в Україні, а бунт головного героя — відданого в солдати українця-кріпака, який, замість «підкорення Кавказу», жорстоко помстився панові за себе і продану кріпосником в публічний дім наречену, змушував замислитись не лише над давніми подіями…

Треба віддати належне мужності Івана Кавалерідзе, який на численних зборах, де його нещадно «викривали» колеги, замість звичних покаянних промов відбувався мовчанкою. Можливо, саме ця демонстративна твердість його врятувала, бо хоч митцеві заборонили знімати історичне кіно, не відсторонили від кіновиробництва. Уже у грудні 1936 року створений Іваном Кавалерідзе фільм-опера «Наталка Полтавка» тріумфально репрезентував радянське кіномистецтво у США. У Нью-Йорку фільм не сходив з екрана три тижні поспіль і щодня 8—10 тисяч американських глядачів відкривали для себе Україну.

Орел  завжди юний

Іванові Кавалерідзе судилося довге життя, в якому на митця чекало чимало випробувань. Та створений уже майже 90-річним майстром знаменитий пам’ятник Григорієві Сковороді засвідчує, що велетенський творчий потенціал клекотів у душі талановитого сина України до останньої земної межі. Недаремно Кавалерідзе любив повторювати, що осел вже у 16 років старий, а орел навіть у сто років — юнак. Тим гіркіше усвідомлювати, що більшість творчих задумів цієї непересічної людини залишились нереалізованими. Звісно, не з його вини…

ДОСЬЄ «УК»

Іван КАВАЛЕРІДЗЕ. Народився 14 (26) квітня 1887р. на хуторі Ладанський, нині Роменський район, Сумська область. Помер 3 грудня 1978р. у Києві. Український скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист, художник кіно. Народний артист УРСР. Дитинство минуло в селі Талалаївці Полтавської губернії (нині село Сильченкове Талалаївського району Чернігівської області).