Червневої днини ми зустрілися в Парку Слави. За хвилинку на довгу лаву присів молодик, який почав дослухатися до нашої розмови. Письменник не звернув на нього уваги і запалив цигарку, я увімкнув диктофон.
— Пане Василю, ваше прізвище у «розстрільному списку» серед чи то 47, чи то 60 осіб. Як це — відчувати приціл кілера не в творчій уяві, а в столичному повсякденні?
— Я такого не тримаю в голові (усміхається). Є речі, які треба натискати на «деліт», щоб вони не займали комірчину твоєї пам’яті. Я індиферентно ставлюся до цього списку, це несерйозно. В списку багато «русифікаторів», які свідомо чи несвідомо працюють на «рускій мір». Мені не вельми в ньому почесно. Війну називають гібридною, то й список — гібридний.
— Найбільш відомий ваш роман «Залишенець. Чорний Ворон». Я читав твір в накладі 2010 року, а на «Книжковому Арсеналі» побачив четверте видання від 2018-го під назвою «Чорний Ворон. Залишенець». Що, крім назви, ви змінили? Чи залишилися рядки: «Ніколи не кажи: в цій державі. Так завжди казали ті, для кого вона чужа. Кажи: наша». Або: «Яка ж то тяжка річ — не вірити обіцянкам, якщо вони збігаються з твоїми сподіваннями».
— Я не вдосконалюю, так би мовити, твори. Просто роман виходить під різними назвами. У видавництві «Ярославів Вал» він здобув першу премію на конкурсі «Кращий історичний роман» і вийшов під назвою «Чорний Ворон», а первісна назва була «Залишенець». (Так назвали тих, хто не піддався на оголошену радянською владою амністію).
Анатолій Дімаров попросив у мене тиждень для прочитання рукопису, але вже наступного дня запросив до себе. Каже: цілу ніч читав роман. Він налив чарки і сказав, що є професійним редактором, тому взявся за олівець, та не виправив жодного слова, назвав роман класичним твором, але така назва, як «Залишенець», «непрозора»… Я запропонував назвати «Чорний Ворон». Це псевдо головного героя.
На його прапорі було гасло: «Воля України або смерть». У романі є й реальний старезний ворон, який споглядає трагічні події 20-х років ХХ століття в Холодному Яру, героїчну і винахідливу боротьбу отаманів проти радянщини, теж по-своєму гібридну.
Права на роман придбало й інше видавництво, їм сподобалася моя первісна назва. Згодом назви «зрослися». Під цією назвою зніматиметься фільм. Епопея зі зйомками триває вже кілька років, матеріал роману виявився занадто складним. За нього бралося кілька режисерів. Перший сценарій був неадекватний, мені довго його не показували. Тарас почне сценарій з нуля.
— Якою мірою ви впливатимете на творчий процес кінорежисера Тараса Ткаченка, відомого за фільмом «Гніздо горлиці»?
— Раніше я не мав навіть дорадчого голосу, отож зціплював зуби і вичікував. Але Тарас сказав, що узгоджуватиме визначальні речі: я перечитаю сценарій, братиму участь у кастингу акторів на головні ролі. Тарас показав у телефоні кількох акторів, навіть французького, але я впевнений, що Чорного Ворона повинен грати українець. Хто краще відчує душу нашого народу? Зйомки планують розпочати у вересні, а в лютому 2019-го завершити.
— У 2002 році ви перемогли в «Коронації слова» романом «Елементал». Як ставитеся до різних творчих конкурсів?
— Мені поталанило, хоча ніколи не писав під конкурси. Перед «Елементалом» була перемога мого роману «Ключ» на конкурсі «Золотий Бабай», до якого теж був причетний Юрій Логуш. Видавали «Елементал» кілька разів, але він не мав такого розголосу, як «Чорний Ворон». Маркетологи запропонували змінити назву. Я поміняв на «Самотній вовк». Видання отримало друге дихання. У мене навіть придбали права на екранізацію, яка почнеться наступного року. Отож чекатиму на дві кінопрем’єри.
Конкурси мають значення як стимул для автора, адже його твір прочитають експерти. Дуже вчасно Логуші почали «Коронацію» (Тетяна і Юрій Логуші — подружжя меценатів, співзасновники міжнародного конкурсу романів та кіносценаріїв «Коронація слова». — Ред.). Деякі письменники скептично ставляться до конкурсів, бо багато низькопробних рукописів, але великі дерева народжуються у підліску, має бути масова література. Починаючи з 2000х років, у мене не було проблем з виданням творів, вибирав кращі пропозиції. Зараз підписую контракт, коли роман ще не написаний. Я живу з літературної праці — гонорарів, роялті, бо є хітові книжки, контракти з кіно. Все чітко і прозоро.
— Коли пишете новий роман, враховуєте побажання продюсерів, режисерів?
— Ні і ще раз ні. Я пишу за літературними законами. Головне для письменника — це стиль, манера письма, власний почерк, а це не передається в кіно. Фільм передає ідею, задум, сюжет, характери… Орієнтуватися на кіно — помилковий підхід.
— Над яким романом зараз працюєте?
— Я влітку не працюю, у мене не конвеєр, бувають великі перерви між творами. Маю угоду на роман про характерника. Історичне тло — козаччина ХVII століття. В цьому драматичному сюжеті згадую кошового отамана Сірка, але він не буде головним героєм. У той час на Січі існував пластунівський курінь — взагалі курені були різні, був і розвідувальний, схожий на теперішній спецназ. Я вже бачу, як писати, та задум модифікується і трансформується. Герої мають магію оживлятися і діяти за власними законами, не завжди підвладними автору. Рідко знаю кінцівку твору, хто залишиться живий, якщо це не стосується історичного героя.
— Чи не акцентуєте трагізм нашої історії, що властиво українській культурі?
— Я багато чого пережив зі своїми героями в романах «Маруся», «Троща»… Хотів написати щось веселе, та коли заглиблююсь у наші хроніки, бачу, що веселого там не дуже багато. І джерел у нас бракує, наші козацькі літописи писали під імперським тиском. Є там завуальовані речі, лише умовно самостійницькі.
— Ви актуалізуєте в сучасній українській літературі Миколу Гоголя — переклали перше видання «Тараса Бульби». Чи можна десь прочитати саме варіант 1835 року?
— Я не мав на меті повернути Гоголя українській літературі, хоча переклад стає явищем літератури того народу, чиєю мовою перекладений. Наші читачі не знали про перший варіант, який вийшов у збірці «Миргород». Там не було дурниць про «руську землю». Це згодом на Гоголя натисли критики на кшталт Бєлінського, втрутилися редактори. Гоголь до цього поблажливо ставився, і в 1842 році вийшов його спотворений «Бульба», якого, здається, наші діти вивчають і зараз у школі. Я не знаю, чи є варіант 1835 року в інтернеті. Мені надіслали із Санкт-Петербурга ксерокопію. А Чорномирдін сказав про переклад: «Подлый переводчик, сам все придумал, Гоголь такого не писал». Ми видали українською «Тараса Бульбу» у видавництві «Дніпро» в оформленні Сергія Якутовича. 5 тисяч подарункового видання розійшлося так, що я не встиг придбати хоча б 5 примірників. Його пізніше видавали і в кишеньковому форматі.
Пан Сергій говорив мені, що він був у фільмі Бортка історико-побутовим консультантом і прагнув підкреслити український дух твору, сперечався і з режисером, на якого тиснули державницькі замовники, і з «гонорарним» Богданом Сильвестровичем.
Я питав у Ступки, чи буде в остаточному варіанті фільму дика сцена, в якій ідеться про те, що не буде сили, яка не покориться руському царю. Ступка сказав, що заради цього робили фільм.
— Ви працювали над «Декамероном» Боккаччо, творами вірменської літератури, я був вражений жорсткою до скандалу «Енциклопедією руської душі» Віктора Єрофєєва у вашому перекладі. Зараз щось перекладаєте?
— Ні, немає часу і для самого себе. Я хотів назвати переклад Єрофєєва «Москальська душа», але Віктор сказав, що це занадто.
— Чи не заважає творчій роботі політична заангажованість?
— Це смішно. Я у своїй творчості абсолютно вільний від політичних поглядів. В ідеалі письменник не повинен займатися навіть громадською діяльністю і перейматися чистим мистецтвом. Та ми живемо в такій країні, де абстрагуватися неможливо: стільки загроз нашій мові, культурі, навіть існуванню держави, доводиться брати участь у різних акціях, бути пов’язаним з конкретними політичними силами для досягнення певних цілей. Не без того, щоб десь когось підтримати, щось написати, щось прочитати. Та це не та тема, на яку мені цікаво розмовляти.
— Чи не «грузите» як письменник своїми вимогами рідних?
— Я їм дуже вдячний. У мене доросла самодостатня донька. Вона ніколи не просила посприяти… Така незалежність — це від мене. У неї гарна робота в галузі ІТ в Києві. До речі, коли запитують, чи я не її батько, бо у неї прізвище Шкляр, вона віднікується. Дарую їй свій роман, а вона каже, що книжки треба купувати. Дружина тонко відчуває, коли починається моя робота. Валентина стає мовчазною і не відволікає мене від комп’ютера, повністю відгороджує від побуту. Хоч я багато що можу робити своїми руками. Колись відпочивав на батьківщині, і бабуся-сусідка поскаржилася, що нема кому в селі настелити підлогу в хліву. Я ніколи цим не займався, але зробив для неї.
— Чи збираєтеся написати свою «сповідь сина століття»?
— На «Книжковому Арсеналі» В’ячеслав Кириленко презентував ще не видану книжку «Три розмови про Україну», серед трьох — і зі мною. Я дав віце-прем’єру інтерв’ю на 80 сторінок, розповів про все своє життя. Цього достатньо. На презентації був і Патріарх Філарет, якого теж Кириленко розпитував. Коли я відмовився від Шевченківської премії, Патріарх запросив мене до себе і вручив орден Святого Володимира. Я був вражений, який він філософ, а не просто теолог і богослов. У тривалій розмові він говорив несподівані та конкретні речі про буття в широкому розумінні цього слова.
— Чи не привласнює клір духовність як категорію буття?.. На вашу думку, коли постане українська помісна церква?
— Духовність у широкому розумінні — це і культура. У нас не змінюються люди, треба очікувати на інше покоління.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Василь Шкляр. Письменник, журналіст, перекладач, політик. Народився 1951 року на Черкащині. У 1973 році закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка. Почав друкуватися з кінця 1970-х, став одним із найзатребуваніших авторів з 2000-х років. Автор 10 романів, перекладених шістьма мовами. У 2011 році відмовився від Національної премії ім. Тараса Шевченка, але отримав «Народну Шевченківську», яку зібрали патріотичні читачі.
Ми в Google+